«НЕ ДИВУЙТЕСЯ, ЩО ГІРЧИТЬ ВИНО...»
Великий мудрець і поет Омар Хайям, який жив тисячу років тому, у своїх рубайятах поділився міркуваннями про сенс людського буття. Незмінною супутницею вченого і філософа є виноградна лоза, яка наповнює чашу життя щастям:
Опять, как в пору юности моей,
Наполню чашу, ибо счастье в ней.
Не удивляйтесь, что горчит вино,
В нем горечь всех моих минувших дней.
Серед наших сучасників є люди, які не лише віддають належне чарівній виноградній лозі, вони присвятили їй ні багато ні мало – все життя. У цих замальовках автору хотілося розповісти про те, що завжди залишається за таблицями статистичних звітів і за рядками репортажів.
НАВІЩО АНАТОЛІЮ БІЛОУСУ ОГЛЯДОВА ВЕЖА?
Навесні нинішнього року Анатолій Володимирович Білоус, заслужений працівник сільського господарства України, відзначив трудовий ювілей – вже 20 років він керує державним дослідним господарством імені Суворова, що спеціалізується на виробництві виноградних саджанців.
Були в господарстві і успішні, і важкі роки. Пам'ятає Анатолій Володимирович, як доводилося кидати у вогонь всю продукцію – вісімдесяті, період шаленої боротьби з пияцтвом... Але тому набагато приємніше бачити сьогодні молоді виноградні плантації кращих європейських сортів.
– Приїздіть на збирання, – запросив керівник підприємства. – Цього року ми побудували над плантаціями високу оглядову вежу – чудове місце для фотозйомки!
Я подумала, що вежу спорудили з метою скоротити штат сторожів. Адже для збереження таких унікальних виноградників доводиться утримувати понад п'ятдесят «секьюріті»! Виявилося, ні – оглядовий майданчик в дослідному господарстві спорудили винятково для естетичного задоволення. Приємно подивитися на витвори рук своїх з висоти пташиного польоту!
З висоти справді відкриваються чудові краєвиди на виноградні плантації, які на обрії поєднуються з небом. Тут і кучеряві рядки плодоносних кущів, і тоненька, як юна балеринка, молода лоза.
Милуючись пейзажем, Анатолій Володимирович сказав:
– Це – результат державної програми розвитку виноградарства. Тут – сотні гектарів молодих плантацій цілої низки підприємств. А це – робочі місця і щорічні мільйонні надходження до бюджету.
На жаль, діючий уряд говорить про завершення програми підтримки виноградарства, яка, до речі, державній скарбниці нічого не коштувала: стягувався додатковий одновідсотковий збір із продажу спиртних напоїв, ці гроші акумулювалися і спрямовувалися на погашення витрат підприємствам, які висаджували молоді виноградники.
Але згортання програми – ще півбіди. Ще більшими фінансовими втратами для виноградарів обернеться вступ України до СОТ. Білоус і його колеги одностайно говорять про те, що вітчизняного виробника буде знищено. Через те, що в європейських країнах виноградарство дотується державою. Як наслідок – вони можуть знижувати ціну на продукцію. Тобто наш виробник опиниться в нерівних умовах, і у жорстокій ринковій боротьбі свідомо приречений.
Для цього, мені здається, і побудував вежу Білоус – щоб заїжджі чиновники на власні очі побачили (...аніж сто разів почути), над яким багатством завис дамоклів меч.
А гості на цьому підприємстві бувають часто. В Оксамитному навіть є так звана плантація Президента. Під час візиту до Придунав'я Віктор Ющенко був здивований вишуканими гронами, гідними стола королеви Великої Британії. «А можна мені зірвати дві грони?» – запитав Віктор Андрійович. З того часу і стали жителі Оксамитного жартома називати ділянку, по якій ходив Ющенко, президентською.
Кожен професіонал прагне показати свій товар лицем, а що стосується виноградарів і виноробів, то без куражу тут не обійтися.
– У хліборобів є свято останнього снопа. Чому ж щось подібне не придумати нам, виноградарям? – говорить Анатолій Володимирович. – Можливо, у цій оглядовій вежі ми будемо дегустувати перше молоде вино...
Чудова ідея! Відзначають же у Відні по осені фестиваль вина і радості, а у Франції – свято Божоле Нуво. Виноградники Оксамитного справді заслуговують не меншої уваги і захоплення.
ВИНОГРАДАРСТВУ ПРИСВЯТИВ І... ДРУГЕ ЖИТТЯ
Афанасія Васильовича Терзі, головного агронома дослідного господарства імені Суворова, я знала як людину небагатослівну і трохи похмуру. Провідний фахівець своєї виноградарської справи, за радянських часів він працював на підприємстві, яке відвантажувало продукцію не вагонами – поїздами. Після розвалу Союзу на очах зруйнувалося те, що він створював своїми думками, працею, своїми руками.
Фахівця, який залишився не при справах, запросив до себе директор дослідного господарства Анатолій Білоус. Але колишнього задоволення агроному Терзі новий шлях не приносив. «Хіба зараз – робота? Боротьба за виживання!» – усе буркотів Афанасій Васильович.
…Але сьогодні з «уазика» вийшла інша людина. Та, да не та.
– Тоню, уявляєте, я пережив друге народження...
– Знаю. Як Ви себе почуваєте, Афанасію Васильовичу?
– Уже добре. Але що я пережив...
У переїздах від однієї бригади до другої, у перебіжках між плантаціями провідний фахівець-аграрій уривками розповідав про головне.
– Мені – 58 років, і ніколи в житті я не звертався до лікарів. А тут пройдуся – задихаюся, і в грудях пече. Лікарі сказали: от-от буде інфаркт, потрібна термінова операція на серці – треба міняти судини. Я запитав, чи великий ризик? Відповіли: погрішність три відсотки. Перед операцією я не спав усю ніч, усе думав – а раптом опинюся в цих трьох відсотках? Звісно, сини вже дорослі, самостійні... Згадалося, як із дружиною доньку хотіли. Дружина навіть до ворожки ходила, і та запевнила: третя обов'язково буде дівчинка. І от стою із двома синами під вікнами пологового будинку.
– Нам зараз покажуть сестричку? – запитує старший.
– Та ні, мама купила хлопчика, – невдоволено буркочу я.
Коли дружина визирнула у вікно, син що було сили вигукнув:
– Ти навіщо пацана купила? Раз дівчаток нема, забирай гроші і пішли додому!
Весь пологовий будинок падав зі сміху.
Різне згадувалося тієї ночі – і радощі наші, і прикрощі. Вранці я попрощався із дружиною і трьома синами.
Сім годин тривала операція. Весь цей час моє серце тримав у своїх руках зовсім молодий хірург. Доки він шив судини, вся моя родина стояла в коридорі лікарні.
Коли отямився після наркозу, зовсім по-іншому на світ подивився.
– А якби Вам ще одне життя подарували?..
– Дав собі слово нікуди не бігти, ні з ким не сваритися і нікого не кривдити. І що? Знову все бігом. І сьогодні з ранку посварився із трактористом.
…Усього півтора місяця минуло після складної операції, коли Афанасій Васильович прийшов до контори, до кабінету директора:
– Ну, не можу я цей ненависний телевізор більше бачити...
– Як?! Що скажуть лікарі?!
Але головний агроном стояв на своєму: виходжу на роботу!
Афанасію Васильовичу дали водія – гаразд, нехай потроху. Але вже через тиждень агроном заявив, що він цілком може крутити «баранку» сам.
І от, не минуло і двох місяців після другого народження, знову з ранку і до заходу «стрибає» виноградар на своєму темно-зеленому «мустангу» – від цеху до цеху, полями, курними степовими дорогами. Немає такого питання, за яке не відповідав би головний агроном: тут і наукова частина, тому що виноградники профанів не терплять, і постійний контроль за виконанням технологічних процесів, і щоденний моніторинг кожного поля, кожного сорту.
У дослідному господарстві імені Суворова фахівців цінують – в Оксамитному персонально для родини Афанасія Васильовича Терзі новий будинок побудували. Та і операцію, яка повернула фахівця до життя, допомогли оплатити.
…Я не відразу зрозуміла, що в знайомій мені людині змінилося? І як назвати те нове світло, яке з'явилося у його очах?
Коли на краю поля ланковий почав скаржитися на життя і уряд, пролунав пронизливий сигнал «уазика»:
– Киньте, їй-богу: у нас часу обмаль, а справ багато!
ЩО СНИТЬСЯ СЛЮСАРЕВІ?
Тримаючи в руках ножі від жниварки, як віяло Євген Ковальжи розглядав їх при сонячному світлі, розмірковуючи про якісь тонкощі, нікому не відомі.
– Це – не простий слюсар, такі фахівці зараз на вагу золота, – пригальмував машину А. Білоус. – Уявіть, він на пам'ять знає, коли і на якому вузлі трактора змінив прокладку, не кажучи вже про серйозний ремонт. Але ж тракторів на нашому підприємстві – понад сорок...
На моє прохання показати своє господарство, слюсар зрадів: «А вам справді цікаво?» У величезному ангарі, де запросто можна грати у футбол, стояв на ремонті лише один трактор. Інші машини – в порядку, з ранку і до заходу сонця працюють на полях.
Простенькі верстати, верстак, шафи із шухлядками, у яких розкладено гайки, болти та інше господарство слюсаря, – все просто і акуратно.
– Робота мені дуже подобається. Залізо – це моє, – сказав Євген. – Але насправді за професією я – судновий механік. Замолоду плавав по океанах на підводному човні. Так вже судилося, що повернувся додому, у Болградський район. І от вже 36 років слюсарюю тут, в Оксамитному.
Щоб техніка працювала, не підводила в роботі, майстру золоті руки доводиться затримуватися в цеху довго. Запчастини – дорогі, от і думає слюсар, як зменшити витрати, як упоратися з ремонтом до призначеного часу. Знання для цього потрібні чималі. Ударником Євген Ковальжи був ще у школі – завжди навчався без трійок. Вчителі дивувалися: живе хлопець у Тополиному, до Болграда дістається на рейсових автобусах, але ніколи не пропустить уроків. Такий він і залишився за вдачею – відповідальний, дисциплінований, ґрунтовний у своїй справі.
Прощаючись зі мною, слюсар зізнався:
– А знаєте, я все одно мрію про море. Воно мені часто сниться.
Але кораблі Євгена Ковальжи борознять не океани, а землю-матінку.
УВАГА, НА ЗМІНІ ДЯДЬКО МИКОЛА!..
Є династії лікарів, педагогів, шахтарів, хліборобів. Але щоб династія сторожів?.. Знайти порядного охоронця, який за скромну зарплату сумлінно охороняв би довірене йому майно, у наш час надзвичайно складно. Тому такі люди, як Микола Іванович Арнаутов, заслуговують не велику повагу.
Величезного зросту, міцної статури, з темним від засмаги обличчям Микола Іванович охороняє на своєму посту і вдень, і вночі. Якщо на зміні дядько Микола, невгамовні хлопці не ризикнуть перелізти через огорожу, щоб набрати за пазуху солодкого винограду.
Як розповіли жителі Оксамитного, у Миколи Івановича і батько був такий – суворий, відповідальний, принциповий. Рівно піввіку охороняв він місцеві поля! Дядька Ваню часто згадують дорослі жителі села – коли дітьми були, ох і одержували від сторожа на горіхи. І справедливо! Як кажуть, дякуємо за науку: не твоє – не бери.
