Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Одеська область. Мартиролог. Співголови редколегії: голова Одеської облдержадміністрації Микола Сердюк та голова Одеської облради Микола Скорик, керівник робочої групи редколегії заступник директора Держархіву в Одеській області Лілія Білоусова. Одеса, 2008.
Це книжка не для легкого читання. Відкриваєш її з душевним хвилюванням, а закриваєш із почуттям жаху: невже все це довелося пережити твоєму народові?! Невже могла існувати влада, яка з таким цинізмом і такою нещадністю здатна була винищувати свій власний народ?! У книжці не так вже й багато довідкового та аналітичного матеріалу, оскільки основна частина зайнята публікацією імен тисяч і тисяч людей, наших земляків, які загинули від Голодомору, або ж їх смерть настала від хвороб, що були спровоковані загальним ослабленням організму та відсутністю будь-якої медичної допомоги.
Але текст цей несе в собі такий могутній інформаційно-аналітичний заряд, що його хочеться знову й знову перечитувати. Особливо зараз, коли проросійська та прокомуністична пропаганда пішли в наступ, доводячи, що ніякого Голодомору, ніякого геноциду не існувало, що все це «переписывание истории», а нещодавно влада Російської Федерації навіть цинічно заборонила проведення на своїй території міжнародної акції вшанування жертв Голодомору в Україні «Незгасима свічка пам’яті», яка пройшла в 33 країнах світу, в тому числі в Австралії, Аргентині, Канаді, в Польщі та багатьох інших.
У цій книжці кожне слово документоване, вагоме та історично виправдане. Починаючи від лаконічної анотації, яка вже стає аргументом у полеміці з прокомуністичними силами, а вони все очевидніше звертаються до ідеології комуніст-сталінізму, мріючи про його відродження в Україні.
«Ця книга, – читаємо в анотації, – данина світлої пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Одеській області, яких свідомо знищив радянський режим. Цілеспрямований геноцид українського народу призвів до зникнення у нашому Причорноморському краї не лише численного прошарку заможних і незалежних від держави селян, а й цілих землеробських поколінь. Більшість імен загиблих і узагальнюючих матеріалів вперше стають відомими сучасному поколінню».
Жодна людина, яка зберегла в собі хоч краплину гідності, не здатна після прочитання цього мартирологу поставити під сумнів висновки редколегії щодо причин та наслідків Голодомору, та щодо дій його організаторів, які в статті «Від редколегії» сформульовані чітко і недвозначно: «Злочинний радянський режим конфісковував хліб у місцевості, де вже лютував голод. Під прикриттям хлібозаготівель, у «селян-боржників» вилучали не тільки хліб, а й усі продовольчі запаси. При цьому колгоспникам не виплачували трудодні, не видавали будь-які аванси, селянські сім’ї виселяли у віддалені райони країни (віддалені райони СРСР – Б.С.). Окремі села карались так званими «чорними дошками», що означало припинення навіть мінімальних поставок товарів у це село, накладення на нього штрафів, конфіскацію худоби і заборону на виїзд. Такі села прирікались на загибель… Спеціально створені бригади, до яких входили й місцеві активісти, діяли в кожному селі, відбираючи у людей не тільки зерно, овочі, посівне насіння, а навіть варену їжу, прирікаючи їх на голодну смерть. У багатьох селах області були зареєстровані випадки трупоїдства та канібалізму. …Відомо, що у вимерлі села Одеської області Всесоюзний переселенський комітет переселив восени 1933 р. 15 тисяч із Середньої Азії і 6700 господарств із Горьківської області та Білорусії. Їх загальна кількість становила щонайменше 35 тисяч осіб».
Особливість Голодомору в тому й полягала, що вмирали люди, а хати й усі надвірні господарські будівлі залишалися: приїжджай, селися і господарюй! З однієї лише Горьківської області на Одещину, на все готове, було переселено 2110 російських родин (не осіб, а саме родин!). Особливо масовано заселялися області, прикордонні з Росією. Зокрема, до Донецької області було переселено 3527 родин з Іванівської області, до Харківської – 4800 родин з тодішньої Чорноземної області Росії... Із опублікованих звітів НКВС відомо, що лише під час однієї акції русифікації України, на наші землі було перевезено 329 ешелонів переселенців, понад 117 тисяч осіб! А таких акцій було кілька, не кажучи вже про поточне переселення.
До речі, почалося це не в тридцяті. Ось лист Леніна (від 21 травня 1921 р.) до Фрунзе, в якому той вимагав вигребти з України геть увесь хліб і всю… сіль, щоб вивезти їх до Росії. «Урожай на юге превосходный. Теперь главный вопрос всей cоветской власти, вопрос жизни и смерти для нас – собрать с Украины 200-300 миллионов пудов. Для этого главное – соль. Все забрать, обставить тройным кордоном войск все места добычи, ни фунта не пропускать…» Саме так комуністи організовували в Україні не лише хлібний, але й соляний голод. Щоб господарськи знекровити Україну, вони виселили до Сибіру і Далекого Сходу понад 200 тисяч українських родин, так званих «куркулів» та «ворогів народу». Натомість, за офіційною статистикою, в Україну переселяють 250 тисяч росіян, серед яких (статистика виділила це окремо), майже 50 тисяч безпритульних, криміналізованих підлітків.
У вміщеній в мартирологу аналітичній статті В. Кушніра та Е. Петровського «Національна трагедія в Україні: гірка правда голодомору на Одещині» наводиться відомий, але дуже принциповий факт: плануючи геноцид українського народу, Москва в січні 1933 року прислала в Україну, ні-ні, не продовольчу допомогу, а 3000 російських партпрацівників на чолі з Постишевим, мета яких була – посилити репресії проти українського народу. Про масштаби чистки свідчить той факт, що лише «з 1 червня по 1 жовтня 1933 року в Україні було замінено 75% усіх чиновників у місцевих радах і 80% секретарів партійних організацій».
«Бондаренко Андрій, 20 р., 30.05 1933 р., від виснаження»; «Бондаренко Аркадій… від виснаження», «Гуртовенко Ганна… від загального виснаження», «Гуревич Франя… від загального виснаження», «Жілева Ірина… нерозбірливо», «Жоргун Гаврило… від виснаження…»
У мартирологові вміщено імена 37961 жертви Голодомору. Істинну причину смерті зазначати заборонялося, тому напроти більшості імен стоять оце «від виснаження», «від загального виснаження», або ж просто медпрацівник чи працівник сільради ставив якісь каракулі, прочитати які ніхто не здатен був; так і з’явилися сотні записів «нерозбірливо». Особливо моторошно читати записи на сторінках з 502 по 543, на літеру «т», оскільки тут сотні однотипних даних: «труп невідомої дівчини», «труп невідомого хлопчика», «труп невідомої людини».
Комуністичний режим намагався будь-що приховати істинні масштаби жертв Голодомору, хоча, як відомо, приховування злочину теж є карним злочином. Про це «свідчить виявлений у 2007 р. архівістом М.Г. Батуріною надзвичайно важливий документ – директива від 13 квітня 1934 року Одеського облвиконкому міськрадам та виконкомам. …Директивою «запропоновано» перевірити органи ЗАГС та вилучити книги про смерть за 1933 рік по всіх без винятку сільських радах, а за 1932 рік – за особливим списком. Вилучені з сільських рад книги мали бути передані на зберігання в таємному порядку при райвиконкомах». Насправді ж усі вони були потім знищені.
Як уже мовилося, таку причину як «смерть від голоду» тодішнім медикам зазначати в актах про смерть забороняли. «Але, – справедливо зауважує в своїй вступній статті Лілія Білоусова, – є численні діагнози, які безперечно свідчать про летальність саме внаслідок тривалого голодування, такі, як «виснаження» (загальне, різке, гостре, від недоїдання), «опухи», «набряк» (голодний, безбілковий, загальний), «водянка», «цинга». …Дуже високим був рівень дитячої смертності (в т.ч. через такі причини, як «нежиттєздатність», «диспепсія», «інтоксикація організму», «понос», «конвульсії»), а також самогубств молодих людей («само– повішання», «самоотруєння» та ін.). Все це може вважатися наслідком тривалого недоїдання і негативного морального стану, в якому перебувало суспільство в цілому».
Можна з упевненістю сказати, що ця книжка створювалася зусиллями сотень людей, які записували спогади очевидців трагедії, готували публікації у місцевій пресі та в присвячених Голодомору збірниках. Як зазначено упорядниками мартирологу, імена 5489 осіб померлих вдалося з’ясувати саме завдяки свідченням очевидців, оскільки документів не збереглося. Або ось ще один жахливий, викривальний документ, який відтворює істинний характер комуністичного режиму в Україні. Йдеться про постанову Одеського обкому компартії України від 27 грудня 1932 року, в якій сказано: «Вислати по одному найбільш злісному селу із Любашівського, Троїцького, Кривоозерського та ін. районів, а із Первомайського, Зинов’ївського і В.-Олександрівського – по два села. У п’ятиденний термін відправити до концтабору 500 чоловік куркульських контрреволюціонерів, які проявили злість і ворожість до радянської влади…»
Зверніть увагу – йдеться про виселення цілих сіл! Наказано загнати до концтабору (вжито саме цей термін – «концтабір»!) 500 осіб, причому в п’ятиденний термін! А ми вже знаємо, що будь-яке словесне обурення діями комуністичного режиму витлумачувалося тоді як прояв контрреволюції. То як після цього український народ повинен був ставитися до комуністичного режиму? І чим він відрізнявся від ворожого, окупаційного? Причому привертає увагу, що розпорядження надходило не від якогось там спеціального карального органу, а саме від обкому Комуністичної партії.
Створивши цю книжку, співробітники Держархіву в Одеській області зробили святу справу. Після її прочитання, будь-які спроби певних кіл та російських офіційних осіб довести, що геноциду проти українського народу не існувало, сприймаються як брутальна неповага до пам’яті мільйонів жителів України, що загинули в роки штучного Голодомору. Але й це лише початок великої дослідницької роботи, яку ще тільки належить по-справжньому розгорнути в кожному районі, кожному селі області і всієї України.
