У будинку мешканця Баннівки Болградського району Георгія Івановича Маламена на найвиднішому місці у рамці під склом висить велике, барвисто оформлене свідоцтво. «Комитет Бессарабской сельскохозяйственной и промышленной выставки 1889 по обсуждению заключений о достоинствах предметов, представленных на эту выставку, признают Стефаниду Маламен достойной бронзовой медали Бессарабского земства за предоставленные ею на выставку ковры». Велика кругла печатка і підписи губернатора Бессарабської земської виставки, голови розпорядчої ради і секретаря стверджує цей текст.
Цікаво розглядати свідоцтво, якому майже 120 років, прикрашене сценами з селянського життя, дивовижними птахами, вітряними млинами.
– Працюючи на городі, я випадково витяг із землі незвичне бронзове кружалко, – почав розповідати господар будинку Георгій Іванович. – Відчистивши його від землі, завмер: це була медаль, одержана моєю прабабусею Стефанидою до того свідоцтва, яке завжди висіло у вітальні. Як з'ясувалося, нагорода завжди зберігалася у бабусиній скрині, але мій батько та його брат, ще дітьми, взяли без дозволу цю медаль, щоб показати іншим хлопцям. Граючись біля комори, загубили її. Зізнатися батькам побоялися. Так і пролежала медаль у землі понад 70 років.
– А що Ви знаєте про свою прабабусю Стефаниду? – почав розпитувати я.
– За всіх часів народжуються діти з надзвичайними здібностями – такою людиною і була моя прабабуся. З дитячих років вона дивувала батьків здібностями до малювання. У три роки вона малювала пальчиком на запітнілих вікнах. Потім попросила дідуся загострити паличку – щоб зображення виглядали вишуканими. Вони відрізнялися від звичайних дитячих малюнків осмисленістю сюжету і красою. Ось кобила пасеться на лузі зі своїм лошам. Ось качки плавають у ставку, а дівчинка з мамою стоять на березі. Побачивши бабусю за ткацьким верстатом, почала благати її навчити цієї роботи – хотіла ткати гарні полотна. Але бабуся відповіла: "Ти ще маленька. Підростеш – навчу. А поки що мотай нитки у клубки". Тоді дівчинка пішла до мами: навчи мене вишивати. Та приголубила дівчинку і почала пояснювати їй техніку вишивання хрестиком. Але замість подяки, маля розкритикувало мамину роботу: де ти бачила такі грубі обриси квітів, птахів, звірів і людей? Та й нитки пофарбовані у брудні, темні кольори. Фарби потрібні яскраві і найрізноманітніших відтінків – картина повинна радувати людей.
Нитки у родині фарбувала бабуся, і незабаром вона теж вислухала докори онучки.
За тих часів барвники одержували з лушпиння цибулі, листя волоського горіха, звіробою, полину та інших трав. Бабуся розставляла казани з травами, заливала їх водою і варила на вогні. А потім брала білі нитки і починала чаклувати: от, онучко, навчайся. Зіркі дівчачі очки помітили, що інтенсивність кольору залежить від сили вогню і тривалості варіння. Маля швидко зметикувало, що різні тони можна одержувати, змішавши вміст казанків у різних пропорціях. Незабаром все це онучка розповіла своїй бабусі. Незабаром дівчинка відкрила, що вода повинна бути неодмінно дощовою, вогонь – несильним, а зілля – у мішечках – щоб відвар був рівномірним.
Незабаром бабуся навчила онучку прясти тонку пряжу з вовни, бавовни, козячого пуху, а також шовкові нитки з коконів шовкопряда. Ткацький верстат переробили – щоб дівчинка могла діставати ногами педалі.
Дівчинка малювала картини із сільського життя і переносила їх на полотно.
У неї була своя технологія вишивання, краса якої викликала подив. Квіти, вишиті на візерунках, здавалися живими. Люди не могли повірити, що це – роботи семирічної дівчинки.
Дуже скоро про маленьку рукодільницю заговорили у школі. Дирекція відправила її роботи до Ізмаїла на виставку дитячих малюнків. І там не повірили, що це дитячі роботи. Наступні малюнки змусили заговорити про Стефаниду Маламен з Баннівки як про художника-самоучку та майстриню вишивання.
Восени 1888 року староста села оголосив, що наступного року у Кишиневі відбудеться Бессарабська виставка. Свої роботи виставляють найкращі майстри Бессарабії, і Стефанида Маламен одержала персональне запрошення. Село раділо! Посипалися десятки пропозицій про допомогу. З Ізмаїла юній майстрині привезли диво техніки того часу – трилінійну гасову лампу, щоб вона могла працювати довгими зимовими вечорами.
Скромна за характером, юна за віком (Стефаниді було всього 16 років), вона дуже переживала. Минали дні. Всі ескізи вона відкидала убік. Майстрині хотілося вигадати таке, щоб привернуло і зачарувало людей, щоб на душі ставало легко і весело. Стефанида втратила спокій, сон і апетит. "Я хочу зробити те, що досі ніхто не робив. А що це? Не знаю..." – говорила вона батькам.
Якось перед Різдвяними святами майстриню осяяло. Уві сні вона побачила майбутню картину. Масниця, проводи зими: диво-коні, зігнувши шиї дугою, спрямовані у політ. З-під копит летять іскри-зірки. У санях – молодь з розчервонілими обличчями співає пісні під гармошку. А їм навздогін, надувши щоки, зима насилає віхолу і заметіль. Але марно – трійка летить до зірок, до сонця, до світла! Справа пішла. Тепер Стефаниду було не впізнати. Рідні не могли відірвати її від ткацького верстата. Наприкінці зими роботу було завершено. Окантували, пришили петлички, винесли у двір. На тлі білого снігу трійка здавалася живою.
Почали сходитися сусіди і перехожі – вони дивувалися майстерності і захоплювалися талантом художниці. Підійшов і староста села. Він довго розглядав всі деталі картини – його чіпкий погляд не знайшов жодного недоліку у картині. Усе було зроблено бездоганно. Староста зняв шапку, вклонився дівчині та її батькам, а потім всьому народу, що зібрався у дворі і сказав. "Чи знаєш ти, дитино моя, що ти зробила? Ти сотворила диво! Спасибі тобі від всіх мешканців села!" І міцно розцілував Стефаниду.
З розповідей мешканців нашого села, які побували на тій виставці, найбільший потік відвідувачів був біля експонату з Баннівки. Люди дивувалися диво-трійці, від якої на душі ставало легко і весело. Обличчя людей світилися посмішками. Те, про що мріяла Стафанида, збулося!
Але... на протилежному боці було виставлено портрети ткацької роботи Миколи – царя Російського і господаря Молдови Штефана Великого.
За неабияку майстерність умілицю з Баннівки нагородили бронзовою медаллю і свідоцтвом Бессарабської виставки. Потім багато років у селі не вщухали розмови про цю подію.
Залишаючи дім Георгія Маламена, правнука надзвичайної жінки, я поцікавився: хтось із нащадків перейняв майстерність Стефаниди? На превеликий жаль, ні. Тільки свідоцтво у рамці і велика бронзова медаль залишилися на згадку про чудову прабабусю Стефаниду. І ще щось дуже світле в душі...
