Нещодавно у всеукраїнському книжковому видавництві «Маяк» на державне замовлення за програмою «Українська книга» вийшла друком нова праця одеського історика, професора С. А. Цвілюка – «Історична мудрість Великого Кобзаря». Видання присвячене важливій, цікавій і досить гострій проблемі в шевченкознавстві – історичним і соціально-політичним поглядам Т.Г. Шевченка, виражених в його епічних творах. Автор на основі широкого кола фактологічного матеріалу переконливо доводить, що поеми й вірші історичної, історико-революційної та соціально-політичної проблематики («Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Іржавець», «Кавказ», «Єретик», «Сон» та ін.) – це вершинне досягнення геніального поета.

Особливу увагу автор книги приділив аналізу Шевченкового світу козаччини, героїки боротьби славного лицарства запорозького проти ворогів України – темі, котра превалює в усій творчій спадщині Великого Кобзаря. З допомогою романтизованих поезій, сповнених безмежної любові і поваги до «дітей» Запорозької Січі, Тарас Шевченко будив національну свідомість українського народу, відтворював героїчні сторінки його історії, показуючи і українцям, і широкому світові «чиї ми діти, яких батьків».

Запорозька Січ і козацьке лицарство – це феноменальне явище української історії, ціла славна епоха в житті нашого народу, його легендарне минуле, котре завжди сприймалося в українському суспільстві як синонім свободи й національної гідності, героїзму й патріотизму. Цю сторінку нашої минувшини Шевченко силою свого неперевершеного поетичного слова показав в усій повноті, в усій її козацькій звитяжності.

Звертає на себе увагу один з привабливих, на наш погляд, сюжетів, наведених в презентованій книзі професора С.А. Цвілюка, котрий свідчить про зацікавлене ставлення Тараса Шевченка до світу козаччини ще й тим, що сам він за своїм походженням мав безпосереднє відношення до історії «славного лицарства запорозького».

Козацькі гени Великого Кобзаря

Назву цього сюжету автором запозичено в українського письменника Павла Ребра. В його розвідці, надрукованій в газеті "Культура і життя", та матеріалах ряду інших авторів висловлюється цілком ймовірна думка, що велика і щира зацікавленість, яку Шевченко виявляв до історії козаччини, була викликана і його власним козацьким походженням. І цьому здогадові є певні підтвердження. Щоправда, через брак документів про родовід поета мало що відомо. Скажімо, в таких літературних джерелах, як "Літопис життя і творчості Т.Г. Шевченка", укладеному В. Анісовим та Є. Середою, чи літературній хроніці "Життя і діяльність Т. Шевченка" Д. Косарика, відомості про Великого Кобзаря взагалі починаються датою його народження – тобто 1814 роком. Не дають відомостей з цього питання й численні автори монографічних досліджень про життя і творчість нашого геніального поета. Але останнім часом цю прогалину в його біографії деяким авторам вдалося хоч трохи заповнити. Зокрема, в статті "Гілки Шевченкового роду" правнука поета, письменника Д. Красицького та праправнучки Л. Красицької, написаній на маловідомих архівних матеріалах, котра була опублікована у вересні – листопаді 1987 року в газеті "Літературна Україна", говориться:

"Шевченки – рід у Кирилівці (Керелівці) давній. Коріння його сягає у ХVІІ століття...". У статті родичів поета розповідається про молодого селянина Івана, який разом з іншими юнаками ще три століття тому подався на Запоріжжя і став козаком. Він ходив на козацьких човнах-чайках по Дніпру і Чорному морю, воював з турками і татарами під Очаковом, а за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького служив у Чигиринському полку, брав участь у битві під Жовтими Водами та Корсунем у травні 1648 року... Після повернення до Кирилівки козак одружився і, як зазначають автори статті, "підробляв ремеслом, якого навчився ще на Запорожжі, – шив людям чоботи. І за це, як бувало тоді за звичаєм, одержав на селі прізвище Швець. Так природно виникло в родині предків Тараса Григоровича прізвище, якому з часом судилося у дещо трансформованому вигляді уславити свій рід".

В шевченкознавчій літературі чимало уваги приділяється Тарасовому рідному дідові Іванові, про якого відомо, що він був свідком і учасником Коліївщини і, як підтверджує сам поет у своїх знаменитих "Гайдамаках", в дитинстві він наслухався багато оповідань про гайдамаччину саме від нього та інших "старих людей". В епілозі до поеми Шевченко згадував:

Бувало, в неділю,

закривши мінею,

По чарці з сусідом

випивши тієї,

Батько діда просить,

щоб той розказав

Про Коліївщину,

як колись бувало,

Як Залізняк,

Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось,

лилось:

Як ляхи конали,

як Сміла горіла...

У двотомному "Шевченківському словнику" про Івана Андрійовича Шевченка (Грушівського) сказано як про "покріпаченого козака". Після смерті батьків поета він став його головним вихователем, за що Тарас Григорович на все життя зберіг до нього глибоку пошану й подяку за його розповіді і пісні про Коліївщину та про славні часи запорозького лицарства:

Спасибі, дідусю,

що ти заховав

В голові столітній

ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

Нащадком козацького роду Тарас Шевченко був і по лінії матері – Катерини Якимівни Бойко. У дослідженні письменника С. Пушика "Славетний предок Кобзаря" наводиться свідчення про те, що прадід поета з материнського боку Іван Бойко також козакував – воював на Січі, був учасником руху опришків на Закарпатті – як побратим легендарних Олекси Довбуша та Івана Бойчука, а також гайдамацького повстання у другій половині ХVІІІ століття.

Таким чином, ці відомості переконливо свідчать, що обидва роди Тараса Шевченка – і по батьковій, і по материній лінії – мають козацьке походження. Поет глибоко шанував обох своїх дідів – і Івана Шевченка, і Якима Бойка, пишався тим, що він нащадок своїх дідів і прадідів – запорозьких козарлюг. До речі, за свідченням Тарасових родичів та "Шевченківського словника", саме в хаті діда Якима (материного батька) в селі Моринці майбутній геніальний поет з козацького роду і з’явився на світ Божий, щоб стати виразником народних дум і прагнень, гордістю і славою українського народу.

"Знаменно, що сучасники Шевченка, – пише П. Ребро, – нерідко вбачали козака в ньому самому, відзначали в його вдачі та образі риси, притаманні запорожцям. Ось як, наприклад, малює портрет поета у своїх спогадах російський письменник Іван Тургенєв: "Широкоплечий, приземистый, коренастый, Шевченко являл весь облик казака, с заметными следами солдатской выправки и ломки..."

В статті дослідника цілком резонно підкреслюється, що приятелі нерідко називали Шевченка (особливо в листах) козаком, отаманом, гетьманом. На це, до речі, звернули увагу в ІІІ відділі імператорської канцелярії, що біля Ланцюгового мосту в Петербурзі. У протоколі допиту Тараса Шевченка 21 квітня 1847 року зафіксовано питання: «Кто такие Штернберг и Карпо и почему они в письмах своих называли вас: первый "Остатним из казаков", а второй "Отамане наш"? Поет відповів, що не знає, чому його називають останнім із козаків, а що стосується звання "отаман", то, мовляв, його йому присвоїли учні Академії мистецтв за те, що він "був старший від них роками". Насправді ж Шевченко був з козацького родоводу, а духом своїм – справжній запорожець, і це добре знали й відчували всі, хто спілкувався з ним і кому не байдужою була доля рідної України. Та й сам поет не раз доводив, що у нього "душа щира, козацького роду", й взагалі він вважав, що всі людські чесноти – козацького походження. Для Шевченка і Дніпро асоціюється з козаком ("А долісивий наш козак Дніпро з лугами виграває"), і навіть дуб – теж козак ("Ідуб зелений, мов козак із гаю вийшов та й гуляє").

Щира козацька душа Шевченка з особливою силою розкривається і в його листах до братів та друзів, до "батька отамана кошового" Якова Кухаренка. В одному з послань до кубанського друга поет із захопленням писав: "Отамане, якби ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!". Цей ентузіазм поета був викликаний планами, щоправда, з трохи перебільшеною фантазією, у справі організації на аматорській сцені Медичної академії в Петербурзі на Різдвяних святах 1844 року українських вистав "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Шельменко-денщик" і "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка та Шевченкового "Назара Стодолі".

Оживуть гетьмани

В золотім жупані,

Прокинеться доля,

Козак заспіва...

* * *

Твори козацької проблематики Шевченка найчастіше базуються на історичних подіях і фактах; у змалюванні персоналій цих подій він надавав першорядного значення документальним даним, відтворюючи передусім мужніх і відважних національних провідників – як вищеназваних легендарних історичних постатей, так і персонажів, створених авторською уявою (як в поемі "Гамалія"), котрі стоять на чолі козацтва. Так, познайомившись