Сьогодні наша розповідь про Світлану Павлівну Стаселькову, журналістку, яка понад тридцять років очолює редацію багатотиражної газети Одеської державної академії будівництва та архітектури «Кадри будовам» і життя якої може слугувати прикладом вірності своїй газеті, своїй посаді, своєму фахові, а понад усе – прикладом істинної інтелігентності, істинного духовного аристократизму.
Доля полюбляє парадокси. За всіма житейськими канонами, імя Світлани Стаселькової повинно було б згадуватися зараз серед імен провідних кіномитців, серед тих, хто в 60-70-х роках тепер уже минулого століття формував стиль та імідж української кіноматографії, хто,кажучи мовою професіоналів, визначав «сценарний портфель» однієї з провідних у тодішньому Радянському Союзі кіностудій – Одеської.
Так вже склалося, що в адміністрації кіностудії, яку очолював тоді Геннадій Збандут, помітили молодого здібного редактора багатотиражної газети «Міський електротранспорт» та початкуючу літераторку Світлану Стаселькову і запросили на роботу до сценарно-редакційної колегії Одеської кіностудії. Звичайно ж, у даному разі спрацював його величність Випадок. Проте всією своєю подальшою діяльністю на кінематографічній ниві Світлана підтвердила давню істину, що там, де проявляється талант, випадковостей не буває. Тому що будь-яку випадковість істинний талант негайно перетворює на дарунок долі.
А Світлана Стаселькова й справді сприйняла це запрошення, як просто-таки немислимо щедрий дарунок долі, адже в ті часи кіномистецтво країни було на злеті, кращі фільми Одеської кіностудії демонструвалися в усіх кінотеатрах країни і все частіше здобували визнання за кордоном. Тож хто у ті часи не мріяв бути причетним, та що там – наближеним, до високого кіномистецтва, до популярності талановитих стрічок, до слави відомих кіноакторів та режисерів?!
Чи ж варто дивуватись, що Світлана Павлівна й досі пишається, що її ім’я як редактора навіки залишилося в титрах славетного фільму за сценарієм поета-фронтовика Григорія Поженяна «Поїзд у далекий серпень»? Водночас ті, хто працював тоді опліч Стаселькової, й досі пригадують, як, вдячний за «редакторський олівець» Світлани Павлівни і, мабуть, трішечки закоханий у доброзичливо усміхнену білявку-редактрису, Поженян із афористичною ніжністю називав її «наша праздничная Светка», маючи на увазі не лише свято мистецтва, яке вони спільно витворювали, але й святість людської душі.
Неважко віднайти ім’я Стаселькової і в титрах лірико-романтичного фільму «Валерка, Ремка плюс…» режисера В. Козачкова, пригодницьких фільмів «Чортова дюжина» – В. Жирова та В. Бєляєва «До останньої хвилини», низки інших робіт кіностудії.
Їй пощастило працювати з такими маститими режисерами, як С. Говорухін, В. Костроменко, Я. Лупій, В. Лисенко; творча доля зводила її з письменниками, а водночас і авторами сценаріїв, чи авторами творів, за якими створювалися ті чи інші сценарії, – Олесем Гончарем, Василем Земляком, Віталієм Коротичем, Михайлом Цибою; із надзичайно талановитим, самобутнім актором і поетом Миколою Вінграновським.
Можливо, ні в чому іншому так не проявляється характер та особистість кожного з нас, наша з вами шляхетність, як у спогадах про людей, з якими нам випало працювати та дружити, особливо з тими, що вже пішли з життя. Так от, за кожним із спогадів Світлани Павлівни про постаті з її кіностудійного кола постає виразний, контрастний і надзвичайно точний образ людини, митця, мрійника, філософа. Не відкидаючи якихось загальновідомих звичок, вчинків та суто людських вад кожного з цих митців, вона вміє підмітити й виокремити щось таке, що одразу ж і розкриває творчу особливість цього письменника, режисера чи сценариста, і відтворює його душевну сутність та духовну неповторність.
Тобто в постаті кожного, кого Світлана Павлівна торкається у своїх спогадах, вона по-жіночому, по-журналістському мудро й образно вміє вирізняти те найважливіше, що шанується у творчому світі – Особистість! Тож можна лише пошкодувати, що й досі ці дотепні, щедрі на події та деталі замальовки не переросли в повноцінні, письмово засвідчені мемуари.
Хтозна, як склалася б подальша доля сценарного редактора Світлани Стаселькової… Можливо, з часом вона й сама стала б сценаристом чи кінорежисером, або посадово доросла б до головного редактора кіностудії. Але в 1977 році в Одеському міськкомі партії раптом згадали, що Світлана Павлівна вже має досвід редагування багатотиражної газети і вирішили призначити її на посаду редактора однієї з найдавніших на Одещині багатотиражок – газети Одеського інженерно-будівельного інституту «Кадри будовам», перший номер якої побачив світ ще далекого 1932 року.
І слід сказати, що вибір міськкомівських кадровиків виявився правильним. Інженерно-будівельний інститут (нині це Одеська державна академія будівництва та архітектури) був тоді надзвичайно популярним в області і в Україні вузом, на чолі якого стояла по-справжньому владна, могутня постать – професор Георгій Владиченко, який за розбудову свого закладу здобув у місті шанований титул: «Георгій-будівельник», і який, крім усього іншого, впродовж багатьох років очолював раду ректорів Одеського вузівського центру.
Природно, що у вузі, на чолі якого стоїть такий знаний ректор, багатотиражна газета також повинна бути на рівні, отож кращої кандидатури, ніж Світлана Стаселькова, теж досить добре знана в місті та в літературно-журналістських колах людина, знайти було важко.
Справедливо мовиться газетярами, що рівень творчої культури та інтелігентності газети завжди відображує рівень інтелігентності її редактора. Так от, переглядаючи останні номери багатотиражки «Кадри будовам», я раз по раз ловив себе на тому, наскільки вдало і рішуче, за змістом, за світобаченням своїм виходить вона за межі не лише усталеного уявлення про багатотиражку, а тим паче – такого ось, далекого від гуманітарних злетів, суто інженерного вузу, але й від усталеного уявлення про галузеву газету як таку.
Траплялося, що дехто з колег навіть делікатно докоряв Світлані Павлівні, що, мовляв, маючи легке і мудре журналістське перо, вона примудрилася поховати свій талант у багатотиражці, хоча могла б працювати у будь-якому соліднішому, публічнішому виданні, або на радіо чи телебаченні. Але ж у тім-то й річ, що багатотиражку свою – малою, обмеженою, третьорядною чи ще якоюсь там, як це заведено титулувати такого рівня газети, Світлана Павлівна ніколи не вважала. Для неї, як для істинного журналіста, її видання – найповажніше в світі, і ставиться вона до своєї газети з такою відповідальністю, нібито завтра її читатимуть не в кількох аудиторіях та гуртожитках одного-єдиного навчального закладу, а в усіх столицях світу.
Ясна річ, у «Кадрах будовам» теж трапляється чимало буденного, приземленого, продиктованого буттям великого навчально-наукового колективу, з усіма його навчальними та побутово-технічними проблемами. Але поруч із цими інформаційними одноденками – фрагмент із книжки спогадів Валентини Гончар, дружини визначного письменника Олеся Гончара, «Я повен любові…», яка ще тільки готується до видання в одному зі столичних видавництв. І досить пристойні нариси про двох іменитих фундаторів вузівської науки Георгія Владиченка та Марка Крейна. Відтак суто студентське сприйняття сьогоденних проблем будівельної академії відтворюється через роздуми самих студентів, і вони вдало межують з екскурсами в одеський період творчості Олександра Пушкіна, творчо підсиленими віршем поета Анатолія Яні «Памятник-фонтан в Одессе», та з замітками про діяльність товариства «Світ Паустовського». Приверне вашу увагу і серйозна розмова зі студентками про фізичну та моральну красу дівчини і жінки-матері, яка поєднується із заміткою про визначного художника, творця мистецької краси К. Костанді та з есе «Душа народу», в якому порушуються питання української мови та української національної культури. Зрозуміло, що створювати таку газету може лише людина високоосвічена, професійно підготовлена, яка добре знається на історії та жанрах журналістики і її сьогоденних тенденціях, на читацькій психології та законах інформаційного впливу.
Світлана Павлівна належить до тих людей старшої формації, які визначення «студент», «випускник вузу», «фахівець», «інженер», «архітектор» сприймають лише через незаслужено забуте, а почасти навіть зневажене нами, визначення «інтелігент».
Редактор багатотиражки, звичайно ж, пишається тим, що в академії її, редактора з-понад тридцятирічним стажем, шанобливо називають хранителькою історії і традиції цього вузу, його незмінним і правдивим літописцем. Але сама вона ще й сприймає кожен випуск газети, як своєрідний студентсько-викладацький урок, семінар-практикум, чи називайте його, як хочете, – з питань професійної етики, естетичного та морально-етичного виховання своїх читачів, формування у них національно свідомого ставлення до історії свого народу, його культурного надбання, його самобутніх, зокрема й архітектурно-будівельних, традицій. При цьому Світлана Стаселькова ніколи не сумнівалася, що істинна інтелігентність визначається не стільки наявністю диплома, скільки духовною спрямованістю на самовдосконалення, на служіння своїй професії, своєму народові. Саме до цього й закликає кожен випуск редагованої нею газети.
