Коли я запитав у Великій Михайлівці, як доїхати до Цебрикового, на мене подивилися співчутливо: «Там не дорога, а шкода. Кидає то вгору, то вниз, як на тренажері для космонавтів». Я посміхнувся жарту, але незабаром вибої і ковбані геть-чисто розбитої польової ґрунтівки змусили повірити в цю правду!
До Веселого Кута наша легкова їхала цілком прийнятною асфальтовою дорогою. Але от за гілками дерев стали усе чіткіше помітні високі стіни елеватора. Що ближче ми під’їжджали до нього, то сильніше кидало машину на вибоїнах, утворених у місцях, де викришилося дорожнє покриття. Важко було утриматися на сидінні, здавалося, що ми перебуваємо не в комфортабельному автомобілі, а в човні, що стрибає по морських хвилях. Перед залізничною станцією довелося їхати настільки повільно, що нас обігнав велосипедист.
– Швидше не вийде, – констатував водій, – тепер так і будемо повзти до самого Цебрикового.
Я поцікавився, як же по цій лінії ходять маршрутні автобуси?
– Та так і ходять, – відповіли мені. – Водії лаються, їм доводиться по декілька разів на рік міняти колеса, лагодити осі і двигуни. Від вечірнього рейсу вони відмовилися, тому що занадто реальна перспектива застрягти біля якогось переліску на всю ніч. А випробовувати своє шоферське везіння, коли в салоні сидять пасажири, вони вважають неприпустимим.
От і виходить, що для жителів Цебрикового поїхати до районного центру у справах – навіть не проблема, а головоломка. А потрібне-то буває часто. Мені почали перераховувати причини, через які буває необхідно з’їздити до Великої Михайлівки. То довідку одержати, то в соцзабезі побувати, то лікарняний закрити чи просто гостей зустріти, та чи мало ще що!
У питанні надання медичної допомоги ця ситуація стає навіть тривожною. Якого тут чекати екстреного прибуття лікарів, якщо карета «швидкої допомоги» просувається зі швидкістю 5 км/годину! Водіям морально важко везти людей, яких мучать напади болю, тому що машина підстрибує на буграх, і це додає страждань хворим. Але ж по цій же дорозі везуть і жінок до пологового будинку... Іншої дороги немає!
Хто ж її господар, який повинен упорядкувати її до нормального експлуатаційного стану? Навколо цієї нещасливої дороги перебувають володіння Цибулівської, Чапаївської, Великозименівської, Кіровської сільрад, а також Цебріківської селищної ради. Що ж це, як у семи няньок дитина без догляду, так і одна дорога у п’яти органів місцевої влади? Одного разу присипали ями дрібним гравієм, але колеса рознесли його по землі, і ефект виявився нульовим. Від періодично виконуваних ямкових ремонтів користі теж небагато. Це тимчасовий захід, термін дії якого за нормативами усього 3 місяці.
У селищній раді Цебрикового вдалося дізнатися, що в районному бюджеті на ремонт цієї ділянки шляху фінансування не передбачено. Гроші, потрібні для відбудовних робіт, можуть надійти лише у вигляді дотацій. Але надії на таке фінансове диво в районі немає. У процесі листування з дочірнім підприємством «Одеський облавтодор» з’ясувалося, що дорога між названими населеними пунктами перебуває в його підпорядкуванні, але державний бюджет не виділяє шляховикам коштів на відновлення пошкодженого шляхового полотна. Жодних, як сказали у відділі експлуатації! Навіть більш ніж скромного мінімуму в 5 тис. гривень на один кілометр, як передбачено нормами. А кошти, отримані від транспортного збору, призначені для ремонту доріг комунальної власності.
Тим часом, сільради можуть порушувати питання про те, щоб частка відповідальності за стан дороги, хоча б від Великої Михайлівки до Веселого Кута, була покладена і на дирекцію розташованого тут елеватора. Адже до нього йде за день добра сотня «Камазів» із зерном. І підприємців не хвилює, що ця дорога не призначена для великовантажних машин. Вона прокладалася з розрахунку, що по ній будуть пересуватися легкові автомобілі, від сили – маленькі грузовички-фургони для доставляння продуктів, що важать максимум 2-3 тонни. Тим більше, що «Камази», за спостереженнями, йдуть із набагато більшим тоннажем, аніж покладено за сертифікатом, та ще і кожна вантажівка тягне за собою причеп. Тому-то ця ділянка шляху так швидко стала непридатною.
Люди вважають, що було б справедливо, якби комерційна структура, що скуповує зерно, подбала про усунення руйнівних наслідків своєї діяльності на дорозі. Адже страждає піврайону!
Крім того, люди відчувають: вони мають право порушувати цю проблему тому, що стіни житлових будинків, що стоять вздовж цієї дороги, дають тріщини від вібрації, завалюються огорожі, тут гірше ростуть фруктові дерева. Багатьом заважає гуркіт коліс і ревіння потужних моторів.
Назад довелося їхати на попутній вантажівці. Водій віз продукти до крамниці села Петрівського. Ґрунтівка, що тяглася по проліску, теж була як після бомбування. У дощі вона розкисає, грязюка стає непролазною. У цій труській кабіні і подумалося: хіба по таких дорогах у Європу приїдеш?..
Трохи в кращому стані виявилися 25 км дороги, що пов’язує Цебрикове з автобаном Одеса – Київ. Але і там вже настав час орудувати шляховикам. Якщо на ремонт не знайдеться коштів, то незабаром селище буде просто відрізане від сполучення із цивілізованим світом. Але ж надворі вже ХХІ століття!
