З огляду на те, що ваше видання плюралістичне, хочу висловитися із приводу рецензії Богдана Сушинського «Заглиблюючись в історію краю» («Одеські вісті», № 52 (3890), 23 травня 2009 р., с. 14) на книжку: Михайло Агбунов. Генерал-попечитель (життя та діяльність І.М. Інзова).
Рецензія містить цілу низку надуманих звинувачень. Більшість з них тією чи іншою мірою применшують роль І.М. Інзова в історії нашого краю. Це й змусило мене відповісти на рецензію. Зупинюся на найістотніших зауваженнях рецензента. Для стислості викладу вони розбиті по пунктах у порядку викладу та набрані курсивом.
1. Сушинський пише: «Не меншу загадку становить і походження його прізвища – Інзов, розгадку якого автор намагається витлумачити, посилаючись то на свідчення Мурзакевича, який повідомляє: «Самую фамилию его современники объясняли так: Ин (иной) зов (зов, то есть название)», то вдаючись до творення цього прізвища від прізвища гаданого батька – Паніна».
Я навів відомості М.М. Мурзакевича при викладі історіографії питання (с. 25), але не прийняв їх, а запропонував свою точку зору, відповідно до якої прізвище отримане шляхом скорочення та злиття двох слів Пан/Ін та зов/ут.
2. Далі читаємо в рецензії: «Одним із подвигів Інзова Агбунов вважає написання ним «Прошения задунайских переселенцев Бессарабии Александру I». Щоб довести, що це «прошение» без підпису написане саме Інзовим, Агбунов переконує нас: «Прошение изначально было написано на русском языке. Затем автор попытался перевести его на болгарский. Он слабо знал болгарский язык. Некоторые предложения, с наиболее знакомыми болгарскими словами, ему удалось перевести почти полностью. Часть слов в разных местах он перевёл, часть – исказил, пытаясь приблизить их к болгарским…» Таковы два главных аргумента, которые убедительно доказывают, что прошение написал сам Инзов».
Тут рецензент вдається до підтасовування аргументів і фальсифікації. Процитований ним мій лінгвістичний аналіз (с. 168), не має жодного стосунку до аргументації висновку про авторство І.М. Інзова. Аргументи викладені двома сторінками далі: «Так хто ж написав прошення задунайських переселенців Олександру I?»
Намагаючись відповісти на це запитання, я звернув увагу на формулювання "покійного генерал-фельдмаршала Голенищева-Кутузова" у першому абзаці прошення. Зазвичай так згадують людей, яких близько знали. А хто з тих, хто фігурує у цій справі, близько знав Кутузова? Іван Микитович Інзов... Таким чином, у цій справі лише Інзов міг написати про Кутузова, який помер п'ять років тому, – покійний. Отже, саме Іван Микитович і склав прошення задунайських переселенців Олександру І. Це – перший аргумент.
Другий аргумент. Нижче наводиться ставлення Інзова до Бахметєва. У ньому Іван Микитович наводить аналогічне формулювання: «покойным главнокомандовавшим Молдавской армией».
Тоді я порівняв фрази, у яких використані ці формулювання. У прошенні задунайських переселенців написано: ... залишаємося незадоволеними «по обещанию, которое нам дано было именем Вашего императорского величества от главнокомандующего тогда армией покойного генерал-фельдмаршала князя Голенищева-Кутузова».
У своєму відношенні Інзов запитує у Бахметєва, скільки переселенців мають право скористатися «обещаниями, именем его императорского величества данными им покойным главкомандовавшим Молдавской армией».
По суті, це – одна фраза, перероблена у другому випадку відповідно до контексту. Там ім'я автора зафіксоване документально – Іван Інзов. Отже, він же автор прошення.
Такі два головні аргументи, які переконливо доводять, що прошення написав сам Інзов» (с. 169-170).
3. Після цього рецензент пише: «Пробачте, якщо Інзов хотів написати офіційне «прошение», то міг скласти текст, узгодивши його з відомими в болгарській громаді людьми, і, за їхніми підписами, подати його до канцелярії імператора, не вдаючись жодних фальсифікацій. Це було б правдиво, а головне – законно. А за Агбуновим виходить, що Інзов (на той час уже головний попечитель), який не був болгарином, сфальсифікував «прошение» на ім’я імператора, подаючи його від імені болгар, а, задля вірогідності вдався до мовної фальсифікації. До того ж у цьому «прошении» будь-який юрист віднайшов би корисливий мотив намісника Бессарабської області».
Цих надуманих звинувачень могло не бути, якби рецензент уважно прочитав у книжці, що рецензується, такий уривок:
«А хто крім Інзова міг подати імператорові прошення задунайських переселенців?!
І ще одне риторичне питання. Чи могли задунайські переселенці звернутися до імператора із прошенням визначити їх під заступництво Інзова, обійшовши самого Інзова?!
Таким чином, викладені аргументи та міркування, а також подальший хід подій призводять до незаперечного висновку: прошення задунайських переселенців Олександру І написане І.М. Інзовим. Він добре знав і розумів їхнє трагічне становище. Зрозуміло, вони неодноразово зверталися до нього із проханням про допомогу (с. 171).
Звідси неважко зрозуміти, що, на мою думку, задунайські переселенці так чи інакше брали участь у складанні прошення, що в І.М. Інзова у кожному разі були необхідні матеріали та звернення.
А відшукати «корисливий мотив намісника Бессарабської області» зміг лише такий пильний юрист, як Сушинський. Адже прошення імператорові було подано не пізніше 6 травня 1818 року, а І.М. Інзов був призначений виконувати обов'язки повноважного намісника Бессарабії через два з лишком роки, 15 червня 1820 року.
4. Далі читаємо в рецензії: «У зв’язку з цим викликає подив таке твердження М. Агбунова. «Идея переименовать селение Табак в Болград и сделать центром «Новой Болгарии» принадлежала, несомненно, Инзову». Пардон, це про яку таку «Новую Болгарию» ідеться?! Це хто і яким імператорським Указом таку державну чи адміністративну одиницю створив, чи хоча б у проекті збирався створювати?! Разом із іншими читачами я хочу бачити цей документ. Адже з таким же успіхом гагаузи можуть називати цей край «Новою Гагаузією», а молдавани – «Новою Молдовою». З історичними реаліями так не поводяться!»
Тут можу коротко роз'яснити, що рецензентові слід було б знати: назва «Нова Болгарія» існувала за тих часів у південній Бессарабії як місцевий неофіційний термін. Про це пише сучасник та друг І.М. Інзова А.А. Скальковський, на якого я і послався.
5. Після цього рецензент пише: «Викликає подив і твердження, що ідея перейменувати село Табаки на Болград «принадлежала, несомненно, Инзову». Це при тому, що в абзаці, який передує цьому твердженню, автор ствердно цитує історика Скальковського, з якого випливає, що село це «Болградом же переименовано по просьбе колонистов», а про Інзова там нічого не мовиться. Мало того, вже на наступній сторінці сам автор стверджує «Инзов проявил себя как выдающийся государственый муж. Он решил основать город Болград на новом месте, а селению Табак вернуть его название». То чому читач повинен вірити, що ідея перейменування «несомненно» належала Інзову, якщо саме він виявився реальним противником такого перейменування?»
До висновку про те, що ідея перейменування належить І.М. Інзову, приводить такий факт: перейменування оформлено в імператорському Указі, в основу якого ліг «Рапорт его императорскому величеству главного попечителя колонистов южного края России генерал-лейтенанта Инзова».Така стратегічна ідея – прерогатива головного попечителя. Скальковський справді пише про те, що це було зроблено «на прохання колоністів». Тут необхідно згадати виняткову скромність І.М. Інзова, яку відзначали його сучасники. Не міг генерал-попечитель подати цю ідею від свого імені. Міг хіба що запропонувати її переселенцям та подати від їхнього імені.
А твердження рецензента про те, що І.М. Інзов «виявився реальним супротивником такого перейменування», є просто абсурдним.
6. Потім Богдан Сушинський задається питанням: «А які підстави в Агбунова стверджувати, що саме Інзов «добился создания Попечительного комитета об иностранных колонистах южного края России»? До 5 січня 1818 року п’ятдесятирічний Інзов був усього лиш командиром однієї з піхотних дивізій. Посада його не дуже влаштовувала, до того ж вік і здоров’я… Він здав дивізію і «был определен состоять по армии». А вже 10 січня «Правительственный сенат» призначає його головним попечителем. Це факти. Але де хоч якийсь доказ того, що саме Інзов «добился создания» Попечительного комітету?»
Підкреслюю: при уважному читанні відповідного розділу (с. 152 – 164) та вмінні аналізувати хід подій можна зрозуміти, що Попечительний комітет – дітище І.М. Інзова.
Слід зазначити також, що І.М. Інзов був "не всього лише командиром однієї з піхотних дивізій", а до цього був начальником головного штабу 2-ї армії. Але ця висока посада не давала можливості активно займатися справами переселенців, тому він здав справи і став начальником дивізії, а не командиром (так тоді називалася ця посада). У нього з'явилося більше можливостей займатися справами переселенців та готувати створення Попечительного комітету. Навіщо ж принижувати значення І.М. Інзова у цьому великому діянні?
7. Далі читаємо: «Агбунов докладно описує, як у радянські часи «коммунисты осквернили могилу Инзова. Сняли массивную надгробную плиту и использовали ее для сооружения на кладбище поминальной площадки», та як «большевистские власти… установили на величественный постамент Инзова маленький гипсовый бюст Ленина», який стоїть там і досі. Зверніть увагу: в обох випадках ідеться про дії, які здійснювалися з дозволу і за розпорядженням владних структур, це очевидно.
Та, після подання цих фактів, Агбунов пише: «Затем в первые годы независимости Украины мавзолей Инзова подвергся разграблению...» Але чи є в Агбунова підстави пов’язувати крадіжку з мавзолея Інзова з діями нинішньої української, в тому числі й місцевої, влади, а отже, й прив’язувати це «разграбление» до «років незалежності України»? А тисячі читачів, особливо школярів, можуть сприйняти це саме в такому зв’язку, що нібито подібне ставлення випливає з ідеологічних засад незалежної Української держави. Формулюючи визначення, які мають політичний підтекст, слід бути особливо точним і доказовим».
Щодо спаплюження могили І.М. Інзова та використання постаменту його пам'ятника Сушинський лише коротко відзначив, що зроблено це законно.
Про розграбування мавзолею я пишу не "після подання цих фактів", тобто спаплюження могили та використання постаменту, а через два абзаци і ніяк не пов'язую ці події.
У дійсності формулювання "Потім у перші роки незалежності України" має лише хронологічний аспект. Мавзолей грабували кілька разів, роки – точно невідомі. Тому я сформулював загальне датування.
8. Після цього він пише: «Дуже сумнівним видається твердження автора про те, що саме Інзов «подготовил «Указ императора…» щодо задунайських переселенців. Точно відомо лише, що він написав рапорт, та й то, як зазначається в самому Указі, він зобов’язаний був зробити це як посадовець, за особистим наказом імператора…»
По-перше, при уважному читанні книжки неважко зрозуміти, що веління імператора головному попечителеві зібрати необхідні відомості безпосередньо пов'язане із прошенням задунайських переселенців. Це був не "особистий наказ імператора", не його ініціатива, а прихильне ставлення до отриманого прошення, надання можливості збору необхідних відомостей. Навіщо ж принижувати роль генерал-попечителя у цій дуже значній для болгар події?
По-друге, рапорт І.М. Инзова не просто "сприяв підготовці Указу", а ліг в його основу. Таким чином, попечитель саме підготував Указ. Оформляли документ, зрозуміло, у канцелярії імператора.
9. Далі читаємо: «У нарисі Інзова багато разів названо «генерал-губернатором Новоросійського краю», є навіть розділ з такою назвою. Знову ж таки, це неточність, яка для історика неприпустима. Генерал-губернатор був наділений особливими повноваженнями, і призначали його відповідним указом імператора. Що ж до Інзова, то йому, як «виконувачу обов’язків намісника Бессарабської області», було всього лише доручено «управління Новоросійськими губерніями», на час відпустки діючого генерал-губернатора Ланжерона, якого від посади на той час звільнено не було. Наголошую на цьому факті ще й тому, що Інзов і не міг бути призначений генерал-губернатором, оскільки був масоном кількох лож, у тому числі відомої своїми особливими ритуалами гамбургської ложі «Золотої кулі» («Золотого шара»), і навіть сприяв створенню в Кишиневі нової ложі «Овідій».
А зважимо, що саме в цей час у Росії, як і в багатьох інших країнах, масонство було рішуче заборонене. За характером і масштабами, міжнародну боротьбу з масонством тих часів можна порівняти хіба що з міжнародною антитерористичною боротьбою у наші дні».
Рецензентові слід уважно перечитати в книжці такий абзац: «Так на плечі Івана Микитовича ліг дуже значний вантаж. Він став, як кажуть, один у трьох особах: «исправляющий должность Новороссийского генерал-губернатора, исправляющий должность полномочного наместника Бессарабской области, главный попечитель и председатель Попечительного комитета о колонистах Южного края России» (с. 302).
Я справді багато разів називав І.М. Інзова генерал-губернатором. Така скорочена назва посади в неофіційних документах – давня традиція. Адже не писати ж або не звертатися щоразу «исправляющий должность». Наприклад, С. Потоцький, біограф генерал-попечителя, пише: «В звании генерал-губернатора Инзов управлял Новороссийским краем только год». Та й сам Сушинський декількома абзацами вище називає І.М. Інзова не «исправляющим должность» намісника Бессарабської області, а просто намісником.
Виникає також запитання. Чому масон І.М. Інзов «не міг бути призначений губернатором», а масон А.Ф. Ланжерон обіймав цю посаду?
Таким чином, вступив у діалог із Богданом Івановичем тому, що він без підстави принижує роль І.М. Інзова, видатного військового та державного діяча, у вітчизняній історії.
