Сьогоднішня наша розповідь – про відомого композитора і хормейстера, заслуженого працівника культури України, автора десяти пісенних збірок Валентину Ульяш.

Нехай нікого не вводить в оману дата, 2008 рік, яка залишилася на титульному листі нової збірки Валентини Ульяш «Года мои, как клавиши рояля…». Світ вона справді побачила щойно, та й то з’явилася неповним тиражем. Що ж до відстані у два роки між датою подання до друку і датою виходу в світ, то до неї Валентина Валентинівна Ульяш ставиться з тим-таки філософським підтексом, що й до назви збірки: роки, як і клавіші рояля, чередуються своїми чорними та білими кольорами, і нічого тут не вдієш.

Проте, визнаючи цю житейську закономірність, вона впродовж багатьох років залишається вірною своєму принципу: чорно-білий поділ має стосуватися чого завгодно – видання творів, успіху в концертній діяльності, подій особистого життя, – але не творчості. Тільки не творчості!

Валентина Ульяш належить до тих, тепер уже досить рідкісних людей, які націлені не стільки на самореалізацію власного таланту і мистецьких амбіцій, скільки на витворення навколо себе отієї творчої, інтелігентно-аристократичної аури, яка здатна перетворювати і перевтілювати наш світ і нас самих, духовно зміцнюючи і душевно збагачуючи. Коли десятиріччя тому з’явився перший її пісенний збірник «Дороги любви», могло здатися, що це такий собі своєрідний «побічний творчий продукт» уже знаного на той час у нашому краї хормейстера. Та не минуло й двох років, як шанувальники її таланту вже мали перед собою збірку «Музичні твори» (для голосу, скрипки та фортепіано), а далі почали виходити друком такі, тепер уже добре знані в музично-пісенному світі зібрання Валентини Ульяш, як «Рождались звуки в тишине», «Душі невтомні хвилі», «Огонек надежды», «Библейские напевы», «Одесса в огне», «Квітуча моя Україно»…

І стало зрозуміло, що в Одесі з’явився ще один композитор, який не лише зумів згуртувати навколо себе поважне коло місцевих поетів, але й повернути до життя, тепер уже пісенного, чимало творів відомого поета Івана Рядченка, поетес Галини Шмульян і Маріетти Аптекар, кількох інших, подеколи майже не знаних широкому літературному колу віршотворців. Причому у Валентини Ульяш свій поетичний смак, своє мистецьке сприйняття поетичного слова і своє бачення смислового підтексту. Тож мала рацію лектор-музикознавець Одеської обласної філармонії Анна Розен, коли у вступі до нового збірника писала:

«Обращаясь к стихотворениям своих земляков, В. Ульяш дает шанс популяризации своим соавторам, что нередко является для них неожиданностью, а иногда остается тайной. Кроме постоянных творческих спутников композитора (Н. Дорогова, В. Бондарчук, Н. Манок, С. Вайнблат, А. Михайлевский, В. Мамонтов, Г. Шмульян), есть и те, кто попадают в музыкальные «объятия» композитора эпизодически (О. Фомина, Н. Щербань, Л. Николаенко, О. Лукьянова). А великолепные стихи блестящего поэта-фронтовика Ивана Рядченко, представленного в сборнике десятью музыкальными сочинениями, являют собой целый цикл. За многие годы творчества у В. Ульяш выработался свой композиторский почерк, свои мелодические обороты и гармонические находки. Над всем этим – не только личность автора, который нередко выступает в двух ипостасях – как автор и текста, и музыки, но и человек, живущий горестями и радостями своей земли».

Зауважу, що поезія Івана Рядченка справді стала одним із творчих поштовхів, які свого часу привели початкуючого композитора Валентину Ульяш до світу пісні та професійного піснярства. Житейська мудрість його поезії, глибинне проникнення у характер ліричного героя, уміння автора не просто помітити якусь рису людського буття, людських взаємин, а й філосософськи, образно осмислити її – ось те, що давно приваблювало і підкоряло Валентину як пісенного творця.

…Не бушуют норд-осты

Но в ресницах подруг

Тихо слёзы, как звёзды,

Зажигаются вдруг.

Веет ветром и риском.

Белых чаек не счесть.

В море нет обелисков –

Только мужество есть.

…Так, це рядки з поезії Івана Рядченка «В море нет обелисков», одного з тих творів, які не лише лежать біля витоків піснярства Валентини, але й утверджують її в думці про віщість пісенного слова, про його особливу духовну місію на царині світової культури, а отже, й про неперебутню вартісність митців, які прилучаються до її формування. Ну, а в збірці «Года мои, как клавиши рояля…» ці строфи доповнюються особливим, по-одеському колоритним ліризмом пісень на слова цього ж поета – «Жажда», «О, летучее время!», «Незабудка», «Года идут…».

Давня творча дружба поєднує композитора і з одеським поетом Віктором Мамонтовим, вірші якого зачаровують не лише ліризмом, але й отією ненав’язливою повчальністю, отією романтичною ностальгією, якими віддавна відзначалися в Україні народні пісні. Ось чому твори на слова цих та багатьох інших поетів усе частіше лунають далеко за межами нашого міста у виконанні заслуженої артистки Росії Людмили Височенко, народного артиста України, соліста Одеського національного академічного театру опери та балету Анатолія Капустіна; лауреата Всеукраїнського фестивалю «Осіннє рандеву» Лариси Козлової, лауреата Всеукраїнського фестивалю єврейського мистецтва « Шалом, Україно!» Йосифа Жеребкера…

Склалося так, що своєю композиторсько-концертною діяльністю Валентина Ульяш давно сформувала окремішній творчий шар, без якого вже не лише важко уявити собі різноманітні музичні вечори та концертні програми, що з незмінним успіхом відбуваються то в Культурно-діловому центрі медичних працівників, то в Будинку офіцерів, або в центрах національних культур;а навіть важко уявити саме культурне життя Одеси, її творчої інтелігенції. І поява нової збірки композитора – чергове, переконливе тому підтвердження.