З 1 листопада Одеський російський театр закрито на карантин – усі вистави скасовано аж до особливого розпорядження. Але робота в театрі триває – на сцені щодня йдуть репетиції вистави «БРОДВЕЙСЬКА ІСТОРІЯ» за п’єсою братів Меркс «Це зробив Дворецкі». Жанр вистави – дезертирський детектив, дія відбувається в Нью-Йорку, за лаштунками одного з театрів Бродвея. Постановник вистави – американський режисер Ніл Флекман. В Одесі він працює вперше, але на просторах СНД встиг непогано зарекомендувати себе: в активі Флекмана постановки вистав у Санкт-Петербурзі, Києві, Кишиневі.
У перерві між репетиціями нам вдалося поговорити з режисером.Ніл Флекман говорить російською мовою непогано, але з сильним акцентом, іноді, у найбільш емоційні моменти, збивається на рідну мову. Спілкуватися з учасниками вистави на репетиціях режисерові допомагають молоді акторки театру Лана Кримова і Юлія Макаренко, які добре знають англійську. Юлія допомогла нам і у цій розмові.
У тексті збережено деякі особливості усної російської мови режисера.
– Ніле, Ви ставите виставу під назвою «Бродвейська історія». Вам знайомі реалії життя бродвейських театрів?
– Знайомі дуже добре, але потрібно зробити деяке застереження. Безпосередньо на самому Бродвеї я не працював. Але понад чотири роки я, як актор, брав участь у проекті під назвою «Бродвейські гастролі». Це були точні копії найуспішніших бродвейських вистав, які возили містами США і за кордон. У цих вистав були ті ж продюсери, ті ж режисери, ті ж декорації. Різниця полягала лише в деякій частині виконавців. Але в кожній із цих вистав в обов’язковому порядку грали зірки з першого бродвейського складу. Отож у партнерстві з бродвейськими суперстар я грав часто.
– Отже, Ви за першою професією актор?
– Актором я мріяв стати з дитинства. Але в Америці актор – це не найпрестижніша професія. Мої родичі думали про моє майбутнє, і коли я закінчував гімназію, запропонували мені здобути освіту лінгвіста, фахівця з російської мови. І я вступив до університету міста Луїсвілль (штат Кентуккі) на відділення російської філології. Там я провчився чотири роки і одержав перший базовий диплом. Отож, за першою професією я філолог-русист.
– Якщо вже мова зайшла про родичів – розкажіть трохи про Вашу родину.
– Я народився в місті Олександрія, штат Луїзіана. Мій покійний батько займався ювелірним бізнесом, був віце-президентом ювелірної компанії. Мама, на щастя, сьогодні в доброму здоров’ї, до заміжжя вона була акторкою в Нью-Йорку, і дотепер дуже любить театральне мистецтво. Я ступив на її дорогу. У мене є брат і сестра, але вони обрали інший шлях у житті: брат став адвокатом, сестра – лікарем.
– Як же молодий філолог Ніл Флекман став на театральний шлях?
– Ще під час навчання в Луїсвіллі весь вільний час я займався в університетському студентському театрі. Там ставилися п’єси Шекспіра, Ібсена, Уїльямса. Це був добрий досвід. Після одержання першого диплома я міг би продовжити освіту по лінії лінгвістики. Але я зрозумів, що дуже хочу бути професійним актором. І переїхав до Нью-Йорка, де вступив до школи мистецтв Колумбійського університету на акторське відділення. У 1983 році я її закінчив. Моєю першою професійною роботою стала роль у постановці «Розенкранц і Гільдерстерн мертві» за п’єсою Тома Стоппарда. Я грав актора, який грає короля у сцені «мишоловки».
– А коли виникли думки про режисуру?
– Набагато пізніше. Спочатку в моїй долі виникла тема продюсерства. Будучи актором, я відчував, що працюю багато, але не розвиваюся. І тут один з моїх друзів познайомив мене з людиною-легендою – театральним продюсером Полом Тейлором, одним з найкращих світових професіоналів шоу-бізнесу. І два роки я був адміністратором у команді Пола. Попрацювавши з Тейлором, я зрозумів, що готовий продовжити цей бізнес самостійно і у партнерстві з одним із друзів відкрив власну продюсерську компанію. Ми організовували проекти не лише в США, але й у Канаді, Південній Америці, зокрема в Аргентині. У 1990 році я придбав право на постановку аргентинської версії знаменитого бродвейського мюзиклу «42-га вулиця». І наша компанія почала постановку цієї вистави в Буенос-Айресі. Ми запросили кращого місцевого хореографа. Але тут сталася заковика, якої ми не очікували: справа в тому, що при постановці американських мюзиклів хореограф є також і режисером, а в Аргентині інша система: хореограф займається тільки постановкою танців, а драматичні сцени режисує інша людина. Тобто, нам знадобився режисер, ми стали розглядати варіанти. І отут подумав про себе: «Ти ж сам був актором, ти знаєш, як працювати з акторами – чому б це не зробити тобі самому?» І почав постановку, обумовивши з учасниками проекту угоду: після перших репетицій нехай вони мені чесно скажуть – чи влаштовую я їх як режисер, чи потрібно шукати когось ще. Але актори, зокрема суперстар, сказали: «Ніле, нікого шукати не потрібно, у тебе відмінно виходить». Вистава справді вдалася і мала великий успіх в Аргентині. А я зробив новий поворот у долі, став режисером.
– Як Ви вперше здійснили режисерську постановку в СНД?
– Ще у ті часи, коли я займався продюсерською діяльністю, у США гастролював балет з Донецька під керівництвом Вадима Писарєва. У них трапилися проблеми – продюсер, який спочатку узявся провести гастролі, раптом зрозумів, що прибуток буде менший, ніж він розраховував, і відмовився від них. І великий донецький колектив, майже 70 чоловік, опинився в складній ситуації – у них не було грошей навіть на зворотний шлях. Тоді до мене і ще до декількох театральних менеджерів із проханням про допомогу звернувся український дипломат, який працював на той час у Нью-Йорку – Олександр Буцько. Я відгукнувся на прохання, історія з гастролями донецького балету в США закінчилася добре. А з Олександром у нас склалися дружні взаємини. Через кілька років, уже займаючись режисурою, я запитав його, чи є в мене можливість поставити виставу де-небудь в Україні. І він познайомив мене зі своїм шкільним другом – режисером Вахтангом Чхаїдзе з київського театру «Колесо». Той, у свою чергу, познайомив мене з художнім керівником цього театру Іриною Клищевською. І от – в результаті я здійснив дві постановки в Києві.
– А хто Вас запросив до Одеси?
– Ніхто – я сам сюди напросився (сміється). Два з половиною роки тому я вперше опинився у вашому місті – проїздом зі Стамбула до Кишинева (у той час у мене були постановки в молдавських і гагаузьких театрах). Я побачив ваш театр, побачив, який серйозний у ньому репертуар. Я просто підійшов до каси і сказав, що хочу познайомитися з керівником цього театру. Мене запросили на службовий хід, і секьюріті провів мене до директора – Олександра Копайгори. Цей чоловік мені одразу сподобався, він ставив дуже точні запитання, я одразу зрозумів, що він справжній театральний професіонал високого класу. І я запропонував п’єсу для постановки – «Кроляча нора» Девіда Ліндсі-Ебейра. Але потім виникла п’єса «Це зробив Дворецкі» братів Меркс, яка мені теж дуже сподобалася. У ній є і детективна інтрига, і гарний гумор, і напруження, як у трилері, і філософська думка. На початку неможливо вгадати, чим вона закінчиться. Це не плоска п’єса, у ній є кілька рівнів.
– Чи є різниця між роботою з американськими і українськими, зокрема одеськими, акторами?
– Безумовно. У Нью-Йорку процес репетицій протікає зовсім інакше. Там говорить лише режисер, усі інші мовчать і слухають, хіба що зірки іноді дозволяють собі взяти слово. А в Одесі кожен актор любить дуже багато говорити (сміється), кожен має свою думку, тут у нас колегіальні репетиції. І це дуже добре, адже внаслідок цього ми пізнаємо один одного, наші плюси й мінуси. У нас є суперечки, але немає конфліктів. І вистава стає логічним продовженням наших людських взаємин. Хочеться вірити, що вона стане від цього ще цікавішою – адже ми, спілкуючись між собою в театрі, готуємо виставу про людей, які теж спілкуються між собою в театрі. Де закінчується театр і де починається життя? Ми постараємося відповісти на це запитання нашою виставою.
– Ніле, і наостанок – кілька бліц-запитань. Перше: для нас мистецтво Америки насамперед асоціюється з Голлівудом. Ваші улюблені голлівудські зірки?
– Мій улюблений актор – нині вже, на жаль, покійний Марлон Брандо. Ще – Пол Ньюман, який нещодавно пішов з життя, – у нього було багато ролей, якими я захоплювався. До речі, у мене багаторічні дружні взаємини із дружиною (тепер, на жаль, уже вдовою) Пола-Джоан, вона теж акторка. Ще – мені дуже подобалися молоді Аль Пачино і Роберт Де Ніро. Аль Пачино і сьогодні грає дуже цікаво, а ось Де Ніро, на жаль, останнім часом все частіше не грає, а робить карикатуру на самого себе. Те ж саме і Джек Ніколсон – в останніх фільмах він майже увесь час робить карикатуру на самого себе. Ще мені дуже подобається Ніколь Кідман, особливо коли в неї є гарний матеріал для гри. У неї дуже цікаве обличчя.
– Ваш улюблений алкогольний напій?
– Коли я в Америці – ми з братом іноді випиваємо потроху віскі. А тут мені подобається українське вино, те, яке виготовляють під Одесою. Російська горілка – теж добре. І український самогон я куштував, теж непогано (сміється). Я можу випити з радістю – якщо треба. Але тільки з друзями, у компанії, на самоті я такі напої не п’ю.
– Ваша улюблена страва?
– Російська і українська кухні мені дуже подобаються – особливо цей суп, що називається солянка. Борщ теж дуже смачний. Люблю ваші українські вареники.
– Ваші улюблені місця в Одесі?
– Місто Одеса мені дуже подобається – я просто закоханий! Важко назвати улюблене місце: тут будь-яке місце має право називатися улюбленим! Для мене Одеса – це квінтесенція Європи, це «парижніше», ніж Париж! Справді-справді! У Парижі я бував неодноразово і дуже люблю це місто. Але сьогоднішня Одеса «парижніша» ніж Париж!
