абоПро те, як інвалід І групи працює у своєму селі як цілий побуткомбінат
Коли в селі Приозерному Кілійського району встановлювали пам'ятний знак загиблим від голоду у 1946-1947 роках, роботою на будмайданчику керував... інвалід І групи Олексій Стариш.
Здавалося, 40-річний чоловік зовсім не помічає того, що сидить в інвалідному візку. Він настільки інтенсивно брав участь у монтажі пам'ятника та благоустрої прилеглої території, що, здавалося, ось-ось схопиться на ноги й візьметься особисто замішувати розчин для фундаменту. Але Ольга, мило посміхаючись коханому чоловіку, випереджала його пориви, удвох із сином виконуючи ті роботи, які Олексій зробити не міг.
– Олексій Семенович Стариш, незважаючи на те, що інвалід І групи та прикутий до інвалідного візка, освоїв виготовлення надгробних пам'ятних знаків, – розповідає сільський голова Приозерного Валентина Пилипівна Муту. – Звичайно, виконувати цю роботу йому допомагають дружина та син Семен. Звертаються до майстра не лише жителі нашого села, буває, приїжджають і сусіди. Коли виникла необхідність встановити пам'ятний знак односільчанам – жертвам голоду, я звернулася до Олексія Стариша.
Складність роботи полягала у тому, що пам'ятний знак потрібно було відлити за ексклюзивним ескізом, із відповідною емблемою.
– Я ніколи такого не робив, – подивившись малюнок і креслення, зізнався господар будинку. – Але я спробую, я візьмуся. Це навіть цікаво!
У майстра засвітилися очі. І він, прикинувши подумки, як здійснити задумане, не відкладаючи справи, із захопленням взявся до роботи.
Спритні натруджені руки почали виточувати деталі емблеми – хрест, фігурку жінки... У Приозерному багато дивується тому, з якою ретельністю, терпінням, скрупульозністю працює ця людина.
Коли форма застигла і плиту було перевернуто, радості не було краю – слава Богові, вдалося! Олексій ретельно відшліфував пам'ятник і дбайливо вивів золотою фарбою напис.
– Вам обов'язково треба познайомитися із цією дивовижною людиною, з його сім’єю, – сказала Валентина Пилипівна, коли я приїхала до Приозерного. І ось ми йдемо в гості.
...Господар будинку був зайнятий роботою. Сусідка попросила терміново відремонтувати зимові чоботи – зламалася блискавка.
Шов у майстра-золоті руки виходить таким, немов зроблений не голкою, а спеціальною машиною.
– Олексій не лише пам'ятники виготовляє. Він – єдиний у нашому селі умілець, що ремонтує взуття, – говорить Валентина Пилипівна. – Я сама ношу йому на ремонт свої босоніжки.
– У шевській справі я вже усьому навчився, – почав розповідати Олексій. – Поступово обзавівся усім необхідним інструментом. Хочете набійки на каблучках заміню, хочете – міцно прошию черевики, щоб не промокали. Я вмію усе. І радий, що Бог дає мені сили допомагати людям.
– А ще Алік – добрий перукар, – додає господиня дому Ольга. – Якось треба було постригти сина, а перукарні в селі немає. До району їхати ніколи, та й накладно. Ось я й кажу чоловіку: ти б взявся та постриг Сеню. І він взявся. Тепер стриже усіх, хто до нього звертається. По-моєму, дуже непогано виходить. Шкода, що в нас немає умов, щоб вдома перукарню відкрити.
На запитання про проблеми Олексій засміявся:
– Є одна дуже велика проблема. У мене настільки багато роботи, що просто катастрофічно бракує часу!
...Історія цієї по-своєму щасливої родини ділиться на "до" і "після". Це – два різних життя, дві різні філософії.
Колись подружжя Олексія та Ольги Старишів працювало на фермі у місцевому колгоспі. У перші роки незалежності, коли замість рублів почали давати нікчемні купони, молода сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Не було навіть коштів, щоб купити вугілля на зиму. От і займалися тим, що ходили по околицях у пошуках дров, пиляли сухі дерева. В один з таких днів і наскочила біда – на Олексія впало дерево.
Медики сказали молодій жінці: ваш чоловік ходити більше не зможе.
І ось він повернувся додому. Інвалідний візок і повний розпач. А з розпачем – ще більш важке життя. Сім’я існувала на жалюгідну допомогу. Ольга з тривогою дивилася на підростаючого сина: як його на ноги поставити?..
– Із цього стану нас вивела Валентина Пилипівна, – говорить господиня. – Одного разу сільський голова нам такий прочухан задала! "Так як ви, молоді, можете падати духом?! Ану ж бо, беріться до роботи!" Так "завела", що ми заведені донині. Спасибі їй.
...Нещодавно знову транслювали фільм "Не можу сказати "Прощай". І знову уся сім’я Старишів сиділа біля телевізора. Цю кінострічку вони, напевно, дивилися удвадцяте. Це – улюблений фільм сім’ї.
– У мене усе склалося як в кіно: дерево, що впало, важка травма хребта, – говорить Олексій. – І нове життя я почав як герой фільму – із табуретки. Лише він відремонтував стару, а я зробив нову.
Робота по дереву дуже захоплювала Олексія. А коли в будинку з'явився деревообробний верстат (тут знову подбала головна господиня села), інвалід просиджував у майстерні дні безперервно. Незабаром Олексій подарував коханій дружині витончену поличку для квітів, які вона така майстриня розводити.
Вироби з дерева майстра-початківця почали розходитися по усьому селу – дарував рідним, сусідам.
А потім до Олексія прийшли перші замовники. Так у сім’ї з'явилася "свіжа копійка". І знову він відчув себе господарем дому, главою сім’ї, її годувальником.
Поруч із батьком постійно крутився Сеня – йому теж дуже сподобалося працювати із деревом. Зараз він, випускник школи, – майструє не гірше.
– Останнім часом я столярною справою практично не займаюся, тепер біля верстата працює син, – говорить Олексій Семенович. – А сам перейшов на ремонт взуття. Ледве встигаю – усе село до мене йде.
Але не хлібом єдиним живе сім’я Старишів. Вони йдуть із піснею по життю! Купили синтезатор, співають – і вдома вечорами, і в церкві, яку почали відвідувати.
Сім’я Старишів бере участь у сільських святах. Вони виконують пісні про силу людського духу, про вірність, про любов, що дає людині сили жити. А рік тому у районному конкурсі, присвяченому Міжнародному дню матері, сім’я Старишів посіла перше місце.
Коли переможцям вручали нагороду, зала аплодувала стоячи.
