Перша поетична збірка Лазаря Фішмана під назвою «Все, що любив…», невеличка за обсягом, складається із віршів, поеми та стислого начерку життя автора, коли прочитала короткий життєпис, який підготував письменник Віктор Мамонтов, у мене надовго оселився хвилюючий тріск шершавих переживань, які ще довго шкребли мою душу і не давали спокою… Коли Лазарю виповнилося три рочки, він захворів на грип, невдовзі почались ускладнення. У сім років підступна хвороба перетворила його з нормальної дитини на нерухомого каліку. Після вісімнадцяти операцій Лазар почав освоювати милиці, але суглоби ніг так і лишалися нерухомими. Під час війни його разом з іншими дітьми евакуювали до Казахстану. Але по закінченні війни, він повернувся до рідного міста, вступив до культпросвітучилища. Жив на одну стипендію, на яку прожити було практично неможливо. У 23 роки його вага була 30 кілограмів. Закінчивши навчальний заклад з відзнакою, вступив на історичний факультет Одеського державного університету. Після його закінчення працював учителем у Новоборисівській школі Великомихайлівського району. Через деякий час втратив слух, але продовжував викладати за відомою системою Шаталова.

Життя не раз намагалось зламати Лазаря Фішмана, та людину сильну духом і мужню за вдачою зламати важко. Особливо, якщо вона закохана у те саме життя.

Уся поезія Лазаря Фішмана вражає своєю оголеністю і відкритістю, правдивістю і реальністю, щирістю і відвертістю. Це поет-філософ із мрійливим поглядом і прихованим болем, кожне сказане ним слово досягає глибини читацьких сердець і надовго залишається у келіях пам’яті.

Філософські роздуми про життя, довколишній світ, справжнє людське щастя покладені в основу вірша «Счастье»:

Мир – сотворенность рук,

Мыслей и чувств

– этим и мчусь.

Ліричний герой сприймає довколишній світ, як щось змінне. Це те, що можна створити власними руками, помислами і почуттями. Автор у ці три рядочки вкладає глибокий філософський зміст. Він прагне донести до читача прості, але істинні твердження, які можуть значно полегшити життя. Головне – запам’ятати, що всі незручності та перешкоди, які трапляються на твоєму шляху, не через те, що світ недосконалий, а через твоє ставлення до оточення.

Кажуть, почуття ніколи не проявляються у чистому вигляді. Так і в поезії, для того, щоб зрозуміти підтекст, потрібно не лише вчитатися, а й пропустити через себе. Але вірші Фішмана самі оселяються у схованки внутрішнього світу. Адже переживання, емоції, почуття автор сповіває вишуканим словом, створює яскраву мозаїку роздумів, які розкриваються під мелодію душевного скрипу. Присмак своєї нелегкої долі поет вкладає у вірш «Рядом»:

А я уже и слышать не способен…

Но не теряю времени и верю,

Что ждут меня и океаны,

И земли.

Хоча життєва драма не переставала дивувати і постійно залишала на вустах смак гіркоти, віра у світле майбутнє для ліричного героя Фішмана завжди була душевним бальзамом.

Будучи філософом, Лазар Фішман намагався знайти відповіді на хвилюючі запитання. Причину «життя без щастя» поет наводить у вірші «На прощанье»:

Когда забросит нас на грань

небытия

И душу выстудит потусторонний

холод,

Какими жалкими предстанут

страсти будней –

Побольше взять, поменьше дать…

Люди не можуть відчувати душевного спокою та гармонії через наявні матеріальні цінності, які відіграють дуже важливу роль у сучасному суспільстві. Якби ми керувалися дещо іншими примхами, то життєві сюжети могли б містити більше радості і менше смутку. Але для того, щоб кожен індивід зрозумів, що внутрішню нішу неможливо заповнити матеріальними благами, потрібно «закинути» людей в небуття. Лише такий спосіб, на думку автора, може врятувати людство.

Одиницею виміру часу для ліричного співця є рухи. Про це він пише у вірші «Я неподвижен»:

О, время! С ним всегда в ладу я.

Чем больше двигаться, тем меньше

Запаса времени. –

И время для меня

как жизнь неистощимо…

Авторська думка про цінність часу почувається у його творах досить впевнено. Адже поет на власному досвіді пересвідчився в істинності висловленого.

Надзвичайно важливе значення для Фішмана мало поняття дружби. Про це він сповіщає у вірші «Я выбрал бы друга»:

Если бы мне, беспомощному,

Предложили из множества людей,

Без которых не обойтись,

Остаться только с одним,

Я выбрал бы друга.

Для ліричного героя друг – це та людина, без якої не обійтись. Для Фішмана підтримка друзів була вкрай потрібною. Адже завдяки їм він зумів отримати диплом (друзі заносили його на руках до університету), у скрутну хвилину було з ким поділитись переживаннями.

Фішман, як вже зазначалося вище, був людиною, закоханою у саме життя, у кожну річ, яка мала право жити. Це простежується в елегії «Все, що любив…»:

Я так любил часами у порога

Стоять и слушать шелест, свист,

порханье.

Железная дорога и тропинка,

И дождь, и дверь, и нива,

Как живые

Меня в свои заботы

посвящали…

Все, що давало знаки існування «шелест, свист, порханье», мало велике значення для ліричного героя, адже воно таким чином, як і він сам, раділо життю.

Збірка «Все, що кохав…» – це втілення найплідніших можливостей людини. Це вихоплена жарина з поетичного вогнища співця. Та це ще не весь доробок автора, він залишив по собі чималу спадщину віршів, бо вірив у те, що «себя переживает слово». На жаль, більшість віршів ще не видана, але хочеться вірити, що знайдуться люди, яким небайдужа їхня доля, які зуміють роздмухати попіл та запалити вогник у глибині кожної душі.