Саме так назвав свою книжку, видану київським видавництвом «ЛВ-СТУДІО», у минулому професійний картяр, шулер, а нині журналіст Анатолій Барбакару. Її презентація відбулася в Одесі, у книгарні «Буква», по вулиці Дерибасівській.
Репрезентуючи свою працю, Анатолій Барбакару сказав що живе він тепер як лох, не докладаючи зусиль, і книжка ця, по суті, теж написана лохом. Прочитавши її, не можу не погодитися з автором.
Справа у тому, що уже давно і Оксана Робськи, і Ксенія Собчак зробили свій посильний внесок до дуже популярної нині літератури про специфічні сфери життя. Наприклад, про жителів Рубльовки, які нудьгують від неробства або теорії про те, як вигідно вискочити заміж. У цій переважно жіночій літературі не вистачало книжок, написаних авторами-чоловіками. І Анатолій Барбакару, на мій погляд, цей пробіл заповнив.
Його «Антологія афери. Записки шулера», яка у недалекому майбутньому перетвориться ще й у телевізійний проект, – це вирвані спогадами автора миті його зустрічей з різними людьми. Найчастіше, з колегами, шулерами.
Авторська редакція викладу уникає гострих кутів в оцінках, не дає розуміння тонкощів механізмів шахрайства у картковій грі. Не довідаємося ми і про те, чому протягом п’яти років Анатолій перебував у всесоюзному розшуку. Від прочитання книжки залишаються лише уривки вражень і деякі вдалі висловлювання, які мають безпосереднє відношення не тільки до гри, але і до життя людини взагалі.
Наприклад, як навчаються картковій грі.
«У цьому світі навчаються самі. Учителі ті, хто дозволяє навчатися. А ти, якщо хочеш набратися розуму, прислухайся, спостерігай, не пропускай мимо вух і очей. Багато до чого доходь сам».
«Кожен шулер, аферист, гравець у нормальному своєму повсякденному житті зобов’язаний бачити, чути, мати на увазі набагато більше, ніж простий смертний. Професіонал зобов’язаний враховувати невидимі пласти. Не тільки те, що людина, наприклад, сказала, а й що мала на увазі, і що не сказала, і чому не сказала, і про що подумала, і про що забула подумати... Професіонал завжди чекає підступу тому, що сам здатний на підступи. І схоже, генетичні шахраї не мислять себе, та й інших, без підступу. Яка отут, до дідька, дружба. Друг – той, з ким можна послати під три чорти всі пласти. Кого можна не прораховувати, і хто не стане прораховувати тебе... Мабуть, я – не гравець від бога тому, що здатний бути другом».
«Для того, щоб зрозуміти, що із себе являє людина, неважливо знати, на що вона здатна, – важливо знати, на що вона не здатна».
«Як правильно поводитися, якщо доля звела з шулером? Правильної поведінки всього дві: або – не грати, або – платити».
З властивими одеситам іронією та гумором Анатолій Барбакару пише про свою нереалізовану мрію виховати жінку-шулера. Розмірковує, чому це так досі і не вдалося здійснити. Але остаточної відповіді не знаходить.
Ризикну припустити, що жінка, сідаючи за картковий стіл з чоловіком, все-таки ніколи не буде повністю зосереджена на грі. Якась частина її уваги все одно залишиться прикутою до суперника, до чоловіка. А це для професіонала-шулера, погодьтеся, недолік серйозний і, на жаль, невиправний.
