У пошуках пригод
Новий рік. Хочеться опинитися в Санкт-Петербурзі, на підлозі у чужій квартирі. Тобто, вирватися з маршруту «робота – дім – робота», що обрид за рік, і відчути щось екстраординарне.
Поїхати до країни фараонів? Або на гірськолижні курорти? Банально. А як щодо острова в заповіднику? Замість пам'яток померлої цивілізації – живий храм природи, сповнений голосів, шерехів, силуетів, що миготять у непрохідних заростях? Замість сучасного розкішного готелю – маленький мисливський будиночок із грубкою-лежанкою, у якій потріскують сухі дрова. Замість шведського столу з отрутою для шлунка – ароматна юшка з щойно виловленими з річки рибинами, що кипить на вогні у чавунці. Дивовижне повітря. І всюди – вода, що повільно тече, вона дає непередаване заспокоєння.
Але де знайти цей тихий рай? Є в мене номерок телефона...
Дорожче за Єгипет
і Туреччину
Вислухавши моє прохання – покататися деньок на човні по рукавах дельти Дунаю, побувати на островах і, бажано, у гостях у мисливців, житель Вилкового назвав ціну: 150 гривень за годину. Це ж скільки за день?! Довелося торгуватися. Але місцевий «турагент» неохоче йшов на поступки: «Ну, знаєте, не дуже велике задоволення у грудні кататися у човні по Дунаю».
Жителі Вилкового знають ціну визначним пам'яткам дельти. Тому з тарифами не соромляться. І цілком праві! По-перше, у місті, де закрилася більшість підприємств, місцевому населенню потрібно якось заробляти. По-друге, це все-таки заповідник світового значення, внесений до списку спадщини ЮНЕСКО.
Поторгувавшись, скоротивши час екскурсії, з жителем Вилкового ми зійшлися, нарешті, у ціні. Так, півдня в Єгипті, наприклад, обійшлося б у вісім разів дешевше – ось як дорого цінується у наш технічний вік біосфера в первозданній її красі!
Перше враження
День видався сірим. Офіційно навігація була закрита. Але мій провідник – дуже метикуватий хлопець, з усіма тут у добрих стосунках.
Підклавши під «п'яті точки» пінопласт– чудовий засіб захисту від замерзання у цій мокві – по Білгородському каналу на малих обертах ми виповзли на дунайські простори, а там мій провідник уже дав газу.
Вгору і униз за течією на річці – ні душі. Практично всі жителі Вилкового, у яких по узбережжю островів є невеликі городи й сади, на зиму перебираються до міста. На островах у дельті залишається лише кілька родин.
Над сірим непривітним Дунаєм то там, то тут злітали і довго кружеляли в повітряних потоках білі чайки. Перелякані мотором, з очеретів піднімалися крикливі баклани. І раптом по діагоналі неба – великий розмах димчасто-сірих крил граціозного, як балерина, птаха.
– Це – сіра чапля, рідкісний вид, вам пощастило.
Дельта Дунаю разом зі своїми величезними масивами очерету, островами, заплавними лісами, каналами і озерами – оселя для величезної кількості рослин і тварин, деякі з яких занесені до Червоної книги.
Повернувши до широкого Очаківського гирла Дунаю, ми мчали між небом і водою.
Хвилин через тридцять мій екскурсовод уже прив'язував човен до дерев'яного причалу, на який одразу вибіг і загавкав пес. Тут, на острові, живе родина мисливців – Олексій Васильович Бирченко та його син Віталій.
На березі панував цілковитий безлад. Усюди валялися обривки рибальських сіток, якісь іржаві бочки, труби, обривки брезенту та інший мотлох, який давно настав час спалити. Але є закон підлості: як тільки щось викинеш, воно наступного ж дня знадобиться для господарських потреб.
Смертельна сутичка
З будиночка вийшли три богатирі – батько, його син і брат Дмитро Васильович, який приїхав погостювати. Познайомилися.
Помітивши, що я поглядаю на кості під ногами, наполовину засипані землею, господар пояснив:
– Це – щелепа дикого кабана. Хочете ікло на пам'ять?
– Як сувенір?
Господар поклав кістку на колоду, стукнув кілька разів сокирою і подав мені три величезні зуби.
– Напевно, ходити на дикого кабана небезпечно?
– А то… Був у мене один випадок. Пішов я на полювання сам. Ну, із псом, зрозуміло. Незабаром пес зачув, де заліг кабан і рвонув у зарості очерету. Я – за ним. Завдання пса – тримати звіра доти, доки не нагодиться господар.
– Що означає «тримати»?
– Кабан – тварина прудка, він одразу ховається в очеретах – не знайдеш. Але пес свою справу знає. Наздогнавши звіра, він починає бігати довкола нього, намагаючись перебувати завжди позаду і кусати за ноги. А ще краще, вибачте, за інтимні місця. Якщо це псові вдається, дикий звір сідає від болю. У цю секунду пес повинен встигнути відскочити, щоб не опинитися під кабанячою тушею. Псові у жодному разі не можна опинитися з кабаном віч-на-віч – скільки разів бувало, що звірюка своїми іклами розпорювала псові черево. Отож, доки пес тримає кабана, підбігає мисливець. Помітивши зведену рушницю, навчений пес одразу відскакує убік, даючи господареві можливість вистрілити у здобич. І ось точно за таким сценарієм розвивалося моє полювання. Але у вирішальний момент, коли стріляв, я якось, напевно, оступився. Після другого пострілу кабан звалився. Я повернувся лицем на схід, як годиться, і тричі перехрестився: «Слава тобі, Боже!» Але отут щось змусило мене озирнутися – поранений кабан ішов просто на мене! Очі – люті, кров'ю налиті. Тільки тут я зрозумів, що не завалив його, а лише поранив. А рушниця – розряджена...
– Ну що, підмочив ти свою репутацію зі страху? – стали сміятися товариші.
Віджартувавшись, мисливець розповідав далі:
– Утікати було безглуздо – наздожене. Заряджати рушницю – немає часу. Єдине, що я міг зробити, застрибнути кабанові на спину. Звірюка крутилася, виверталася, намагаючись мене скинути зі спини і розірвати, але я щосили вчепився у його волохату шкуру. Я розумів, що кабан все-таки поранений, і сили його не безмежні. Скільки я скакав на кабані, не пам'ятаю. Мені здавалося, вічність. Але незабаром я справді відчув, що звір знесилився. Однак він не здавався. Не знаю, скільки б це тривало, але я здогадався уткнути його рилом у болото. Зібравши останні сили, я став хилити його морду у багнюку. Кабан ще хвилин десять пручався, але незабаром захлинувся і обм'як.
Весь у багнюці, мокрий, я ледве добрів до будиночка. За кабаном ми з товаришами сходили пізніше. Він був кілограмів 250-300. Ось ці зуби, що у вас у руках, – його. Ну що, підемо до хати?
Римська амфора
і французький годинник
Це був невеликий будиночок з очерету, зверху обмащений намулом. Тут, на хистких ґрунтах дельти, цегляний будинок не побудуєш: «затанцює», піде тріщинами і через кілька років розвалиться.
Велика світла веранда, вона ж – кухня, і дві кімнати. Точніше, одна, але перегороджена грубкою. Уздовж стін – старі ліжка і диванчики. Якщо потіснитися, то мисливців 6-7 розміститься.
На грубці – чавунець із залишками юшки. З усього видно, що вчора у господарів були гості: немитий посуд і залишки бенкету в мисках.
-Так, вчора були гості, на полювання з хлопцями ходили.
Для запеклого мисливця тут – рай. У дельті Дунаю налічується до 280 видів пернатих. Приблизно третина прилітає сюди з Арктики, Китаю, Сибіру і Середземномор'я, використовують дельту як місце зимівлі або відпочинку під час подальших перельотів. Але більшість птахів гніздиться в цих непрохідних плавнях, на острівцях, озерцях і протоках.
…Пролунав бій курантів – годинник у різьбленій дерев'яній оправі пробив полудень.
– Реставрувати стародавній годинник – це моє хобі, – пояснив господар. – Це – французький механізм кінця дев'ятнадцятого століття. Я його відремонтував – не бреше ні на секунду.
Біля єдиного маленького віконця на металевій підставці – амфора. У якій чомусь зростає золотий вус.
– Невже справжня?
– Аякже. Років двадцять тому рибалки тралом витягли. Знаєте, скільки мені за цю амфору пропонували?
– І що?
– Не продаю, ні за які гроші!
З усіх благ цивілізації у мисливців – лише балон скрапленого газу на веранді. Оскільки на острові немає електрики – немає жодної лампочки, немає холодильника і немає телевізора. Остання обставина, як мені здається, особливо благотворно впливає на людську психіку.
Син господаря повів показувати сарай, заповнений рибальськими сітями, канатами, рятувальними засобами та іншим спорядженням рибальського човна. Але навіщо так багато сіток? Пояснюють: всі вони різні – як за величиною чарунок, так і за конструкцією. Місцеві рибалки їх плетуть самі, використовуючи спеціальні голки-човники розміром з банан. Навесні почнеться путина, ловля знаменитого дунайського оселедця. Тому у ці зимові дні весь вільний час рибалок присвячений плетінню нових і ремонту старих сіток.
…Ми ще довго стояли на причалі, прощаючись. Я, одягнена у два вовняних светри і куртку-аляску, все-таки змерзла. Вогкість – є вогкість. Мисливці ж були одягнені легко – фланелева в клітинку сорочка і светр. Так, загартований народ тут живе!
Найстрашніший звір –
людина
На зворотньому шляху до Вилкового мій провідник за допомогою ехолота заміряв глибини. Біля берегів – 3-5 метрів! У деяких місцях прилад показував рибу.
– Раніше у наших краях був і промисел жаби, відправляли до Франції, – розповідає мій екскурсовод. – Тепер у нас заповідник. Але при великому бажанні можна замовити на пробу до новорічного столу.
– І скільки це коштує?
– Порція – 20 гривень.
– А як же ловлять жаб?
– Дуже просто. Порожню бочку без верхньої кришки за допомогою каменів притоплюють на ніч у воду. А над бочкою, на гілці дерева, підвішують маленький електричний ліхтарик. На світло починає летіти мошкара, і жаба виходить на полювання. Вона заковтує комара у стрибку. І приземляється... прямо в бочку. Буває, за ніч збирається півдіжки жаб. Потім чоловіки, добре хильнувши, луплять здобич.
– Навіщо ж пити?
– Ну, на тверезу голову людина не буде відрізати живим жабам лапи.
– Ну так... Щось мені перехотілося куштувати страву з жаб.
…А ось – святая святих. На одному з островів, просто на березі, – ікона. За переказом, тут була церква старообрядників. Ми сходимо на берег. Лампадка на цьому вогкому вітрі давно згасла. Поруч завбачливо лежать сірники, але вони теж вогкі – потрібно діставати власні.
Не пройшло і двох хвилин, як до берега причалив літній чоловік – подивитися, хто це цікавиться іконою? Впізнавши у моєму попутнику земляка, заспокоївся і став розповідати, що років два тому стару ікону вкрали. Ясна річ, не свої – чужі.
«Запам'ятайте: найстрашніший звір – це людина», – згадала я слова досвідченого мисливця.
…Ось і закінчився маленький вояж зимовим заповідником, який живе своїм, самобутнім життям. На новорічному столі мисливців і рибалок – особливі делікатеси. Запечена риба, дичина, підстрелена в очеретах. А, можливо, якщо пощастить, і печеня з дикого кабана.
