Нам дуже пощастило. Мабуть, у жодному місті України не припадає стільки творчих особистостей на душу населення, як в Одесі. Таким чином, тут створено своєрідне творче середовище, яке сприяє народженню неповторних талантів, а можливо, і геніїв – хто знає, – зокрема у сфері образотворчого мистецтва. Підтвердженням тому можуть бути виставки одеських майстрів пензля, які відкриваються майже щодня.
От і цими днями, на одній з престижних виставкових майданчиків, у Музеї сучасного мистецтва відкрилася персональна виставка самобутнього художника, випускника одеської «Греківки» Володимира Кабаченка – «Степові Capriccio».
– Володимир – сформований яскравий і самобутній художник, – підкреслила, відкриваючи експозицію, заступник директора музею Любов Заєва.– Він учасник і призер численних міжнародних конкурсів і виставок, перший лауреат премії імені К. Костанді.
Було також сказано, що поряд з живописом, він активно займається мистецтвознавством, публіцистикою, не цурається громадської діяльності. Але у даному випадку Володимир Кабаченко цікавить нас, насамперед, як художник. Нагадаємо, що йому була і залишається властива міфологічно-метафорична інтерпретація фольклорних образів, мотивів. Часто у його роботах правда життя переплітається з нездійсненною мрією людини вирватися з обридлої буденності. Ось жінка похилого віку розганяється, намагається злетіти, але земне тяжіння і тягар усіх прожитих років тягнуть її вниз.
Устав от испытаний бытом,
Чтобы взлететь,
разбег берешь,
Но до чего же клейкий
битум,
Уже подошв не оторвешь…
Але якщо не можна злетіти тілом, відчуття свободи може прийти під час колективного виконання гопака, як це показано в іншій роботі художника. Чоловіки у старовинних селянських свитках танцюють у храмове свято, що не часто випадає, нарешті перемогли статику повсякденного життя і піднеслися, нехай і на короткий час, до Бога. Як кажуть, «за відчуття свободи заплачено утридорога...»
Проте художника як і раніше вабить, так би мовити, історія та міфологія українського козацтва, сувора, але непідробна, не сурогатна вольниця, що існувала тоді і перемежовувалася з військовими походами. Дивіться, як мчить щодуху вершник – чи то по суші, чи то по небу! – у кожному разі, копита цього могутнього коня не торкаються уже грішної землі. І людина, і кінь уподібнилися до птахів, що ширяють поруч з ними. І віриться, що цей герой Володимира Кабаченка, якщо судити з одягу, запорожець, вже точно досягне горніх вершин...
Говорячи про Кабаченка-художника, який по-своєму відображує соціальні та історичні теми і сюжети, було б несправедливо змовчати про нього як про м’якого лірика. Він написав чимало чудових пейзажів, що відображують невичерпну красу морського узбережжя, лісостепу і степу. І що характерно, коли уважно вдивляєшся в картини, здається, що зображений ландшафт, з усіма його деталями, ніби оживає, виходить за межі рами, тим самим створюючи у глядача ефект присутності у цьому світі стриманих, неяскравих барв і енергійних мазків пензля.
Проте, що б нам не здавалося, критики стверджують, «ці полотна художника є, мабуть, одними з кращих серед сучасних робіт, виконаних у класичній манері південноросійської школи». Сподіваюся, що вони не лестять Володимирові Кабаченку, а так розуміють і сприймають його живопис.
