Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий
відгук у наших юних читачів. До редакції надійшло вже близько ста творів.
Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу,
а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо
на нові твори.
Свята
правда про війну
Ганна
ФРОЛОВА, ЗОШ № 56, м. Одеса, 10-А:
–
Меmento viveris («Помни о жизни»)
Война…
Зачем о ней нам помнить?
Столь
часто слышу я вопрос,
и
сердце тихо замирает,
и
легким стоном боль в груди
мне
след свой жуткий оставляет.
Багато
хто сьогодні запитує себе: для чого нам потрібно пам'ятати про минуле, про
смерть. Моя відповідь проста: доки ми пам'ятаємо про ті події, які пережили
наші дідусі та бабусі, нової війни не буде. Особисто я навіть не знала свого
прадіда, який помер від багатьох ран, отриманих у бою. Але багато чула від
своїх батьків, що він був дуже доброю людиною.
Цього
року мені вперше довелося вітати ветеранів із Днем захисника Вітчизни... Зі
своєю подругою я довго стояла біля дверей, очікуючи, коли вони відчиняться. На
порозі стояв дуже літній на вигляд ветеран. Коли ми сказали, що прийшли зі
школи, щоб привітати його, у Івана Васильовича (так його звали) на очах
з'явилися сльози, і він ще довго нам дякував. Сказати, що ми теж ледве не
розплакалися, буде мало, від того, що в наших душах усе перевернулося. Не знаю
чому, можливо, від того, що раніше я не вважала свята, присвячені війні, такими
важливими у нашому житті. У електронних засобах масової інформації усе частіше
з'являються висловлювання людей, які говорять про те, що для України було б
краще, якби переміг Гітлер. Мовляв, тоді б ми увійшли до цивілізованої Європи і
жили б набагато краще, ніж зараз. Але, якщо зіставити усі факти про плани
Гітлера щодо України і взагалі інших країн, то можна сказати, що мало хто вижив
би у тих умовах і у атмосфері тієї ненависті, яку утвердили б на землі фашисти.
Хто б що не говорив, а, побачивши фотознімки, що відобразили звірства
окупантів, послухавши розповіді очевидців тих страшних подій, довідавшись
правду про концтабори, ви ніколи не повірите, що Гітлер міг би допомогти
українцям та іншим народам.
Тож давайте
пам'ятати про ті події та поважати людей, яким довелося боротися з ворогами,
пережити усі жахи війни, говорити про них із вдячністю.
Олена
ДАНИЛЮК, Карина МАТАХІРІА:
–
Мама й тато багато розповідали про своїх рідних – дідусів, бабусь, прабабусь,
прадідів. І тому я знаю про своїх рідних. Наприклад, мій прадід Савелій
Садовничий був ковалем, чорним, як циган. А прабабуся була з роду Раєвських.
Я ще
багато можу розповісти про предків, але хочу згадати прадіда Михайла
Андрійовича Старицького.
Він
багато років пропрацював на Шосткинському заводі "Імпульс". Він був
дуже добрим механіком. На початку війни разом із заводом був евакуйований до
Нижнього Ломова. Ешелони в дорозі піддавалися жорстоким бомбуванням та
кулеметним обстрілам.
Потім,
після прибуття на місце призначення, завод був розгорнутий на території
лікеро-горілчаного заводу. Треба було встановлювати устаткування та
налагоджувати виробництво. Завод виготовляв снаряди, детонатори. Усе, що було
конче потрібне для фронту, для Перемоги. І мій прадід нарівні із усіма працював
по 18 годин на день.
Про
їхню працю було видано книжку "Гвардейцы тыла" у 2005 році,
присвячену 60-річчю Перемоги. І там є згадка про Михайла Старицького: як він працював,
якою людиною був. Коли читаєш книжку, то розумієш, відчуваєш, як було важко,
холодно, голодно. Але сила духу та віра у Перемогу виявилися сильнішими.
Після війни
прадід із заводом та сім’єю повернулися до Шостки. І там знову усе налаштовував
і налагоджував. Працювали у механічному цеху. У нього було понад 1000
раціоналізаторських пропозицій. Його портрет висів постійно на Дошці пошани
Міністерства оборони, як кращого раціоналізатора. Був нагороджений медалями
"За Перемогу над Німеччиною", "За трудову доблесть". На
жаль, він помер до мого народження, але мама його не забула. А усе це мені
бабуся розповідала про нього.
Аліна
ЖОВНАРЕНКО, 5-В:
– Я
хочу розповісти про свою прабабусю Марію, яка народилася у 1925 році і зараз
живе в селі Бурти Кіровоградської області.
У неї
було дуже важке дитинство, адже семирічною вона пережила Голодомор, а потім
Другу світову війну. Прабабуся розповідала, що це був украй складний період для
нашого народу в цілому й для кожної людини окремо. Війна принесла багато лиха і
страждань, це були роки тяжких випробувань, втрат, горя і сліз. Можливо, саме
тому більшість спогадів прабабусі пов’язані з сумними подіями. За всі роки
війни вона надивилася на страждання бійців, бачила їхню смерть. В свої юні роки
прабабуся змогла врятуватися від вивезення в концтабори в окупованому селі і
весь час допомагала родині та односельцям у скрутний час. На її дівочі плечі
припала тяжка чоловіча робота, праця в полі. А після ранньої смерті чоловіка на
її руках лишилася родина і двоє малолітніх дітей.
Мене дивує,
як прабабуся, незважаючи на свій вік і тяжкі життєві випробування, досі
залишається працьовитою, енергійною, веселою. Я пишаюся нею і прагну бути
схожою не неї, щоб зберегти і гідно продовжити ім’я і історію свого роду.
Юлія
БАТЬКОВА, 10-Б:
–
Велика Вітчизняна війна…
Ці
слова несуть за собою кривавий шлейф людського відчаю, безжалісного вбивства,
запах крові, стоптаної ногами чужаків землі, гіркий смак пилу, бруду, що
омивається лише чистими сльозами нещасної матері. У бій! У бій, не жаліючи
себе, пішли наші діди, прадіди. Аби лише жоден ворог не ступив на рідну землю!
І
здійнялися постріли,
і
налетіли чорні ворони,
і
реготала біда…
Буря,
буря людських смертей, скрегіт зубів, дзвін розпеченого металу і пил… Мільйони
воїнів віддали своє життя… за свободу з надією, що про них будуть переповідати
легенди, їх будуть оспівувати у піснях, що їх не забудуть.
Мої ж
прадіди повернулися додому з перемогою, із численними нагородами, з радістю в
серці та сльозами на очах. Медаль «За відвагу», «За взяття Берліна», орден
Червоної Зірки… Вони, як відлуння тих тяжких і героїчних 1418 днів і ночей.
Ветерани…
Ні,
не потрібно шукати в них тільки біль та скорботу. Лише простягніть до них руки
та усміхніться.
ЛіліяКочержинська,учениця
11класуНВК«ЗОШІ-ІІІступенів-сільськогосподарськийліцей»,с.Троїцьке,Любашівськийрайон:
–
Україні судилося спізнати всі жахи гітлерівської навали. Фашисти зіткнулися з
відчайдушним опором наших людей і зав’язли в кровопролитних боях. Наш народ
показав справжній патріотизм і нечуваний героїзм. Адже війна – це страшне зло.
Його не можна виправдати, бо це прояв сваволі, прагнення заволодіти чужими
землями, народом, життям. Війну, несправедливу і жорстоку, можна лише
зненавидіти. Та потрібно й перемогти у ній. І вступив радянський солдат в бій з
немилосердним ворогом, ціною власного життя захищаючи Батьківщину…
…Недалеко
від пам’ятника сидить старенька жінка. Глибокі зморшки порізали її колись миле
і ніжне обличчя. Карі ласкаві очі дивляться сьогодні сумно. Скільки з тих очей
витекло сліз, коли чекала сина, виглядала з далекого фронту. Сидить матуся,
замучена важкою працею і довгими роками життя, сидить, поклавши маленькі руки з
твердими долонями на коліна. Ці руки доглядали сина, коли він був зовсім
маленьким, ці руки гладили, ніжно обнімали синову голову, коли той ішов на
фронт. А зараз вони трішечки тремтять.
Уважно
слухає мати промовців, дякуючи їм подумки за те, що не забули, що пам’ятають її
сина…
А
потім – квіти… Квіти лягли до її ніг, на руки, пестячи своїми пелюстками материне
обличчя. А їй здавалося, що це син гладить кінчиками своїх пальців. Вона
всміхнулася, щаслива і радісна.
Тихо
шелестіли білокорі берези, навколо запала тиша, і всі завмерли, щоб вшанувати
пам’ять дорогого земляка.
Мати
встала і, взявши в руки великий букет, пішла до пам’ятника, до сина, що так
недалеко був від неї. Старенька стала перед ним на коліна і заплакала, не
соромлячись своїх сліз. Школярі, вчителі, односельці, гості підходили до
монумента і клали до його підніжжя квіти. Їх було вже так багато, а люди все
йшли і йшли, віддаючи шану солдату – людині, яка звершила подвиг заради нашого
мирного життя.
Про
введення в обіг пам’ятних монет звичайної якості «65 років Перемоги у Великій
Вітчизняній війні 1941 – 1945 років» номіналом 1 гривня 2010 року карбування
Національний банк України на виконання постанови Правління
Національного банку України від 12.03.2010
№ 123 «Про введення в обіг пам’ятних монет звичайної якості «65 років
Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років» номіналом 1 гривня 2010
року карбування» уводить в обіг з 28 квітня 2010 року обігову пам’ятну монету
номіналом 1 гривня «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945
років».
Обігова
пам’ятна монета номіналом 1 гривня «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні
1941 – 1945 років» присвячена 65-й річниці звільнення країни і світу від
фашистської навали, учасникам бойових дій 1941 – 1945 років, пам’яті полеглих у
боротьбі з фашизмом і ветеранам трудового фронту.
На
аверсі монети вгорі зображено малий Державний герб України, унизу – рік
карбування – 2010, в обрамленні давньоруського орнаменту в три рядки
написи: УКРАЇНА /1/ ГРИВНЯ, а також логотип Монетного двору
Національного банку України.
На
реверсі монети вгорі зображено орден Вітчизняної війни, з обох боків від нього
– дати 1945 – 2010, усередині – написи: 65 РОКІВ/ПЕРЕМОГИ, під
якими зображено георгіївську стрічку та дві гвоздики біля Вічного вогню.
Монету
виготовлено з алюмінієвої бронзи, якість звичайна, маса – 6,8 г, діаметр – 26
мм, товщина – 1,85 мм. Гурт монети містить написи: ОДНА ГРИВНЯ/2010, які
відокремлені один від одного крапками. По колу монети – опуклий кант,
зображення та написи – рельєфні.
Художник
і скульптор обігової пам’ятної монети номіналом 1 гривня «65 років Перемоги у
Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років» – Володимир Дем’яненко.
Обігова
пам’ятна монета номіналом 1 гривня «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній
війні 1941 – 1945 років» є дійсним платіжним засобом України й обов’язкова до
приймання без будь-яких обмежень за її номінальною вартістю до всіх видів
платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для
переказів і функціонує в обігу разом з банкнотами і обіговими монетами
номіналом 1 гривня попередніх років виготовлення.
Олена ЧАБАНЕНКО, м. Білгород-Дністровський
Від
проклятої війни постраждали не лише воїни, але і мирні жителі, особливо діти.
Моя
бабуся була на той час підлітком і жила в селі Шабо Білгород-Дністровського
району. Вона розповідала, що в перший же день війни, 22 червня 1941 року, бомбардували
узбережжя Чорного моря. Люди, чуючи постріли, панікували, не знали, що робити,
ховалися у підвалах з надією вижити. На Бессарабію повернулася румунська влада.
Особливо нещадно вона ставилася до євреїв. Людей цієї національності просто
збирали, вивозили на скелю біля лиману і розстрілювали всіх, навіть малих
дітей. Декілька однокласників моєї бабусі теж потрапили туди. Хіба ці діти
винні у чомусь перед владою? Якщо люди не погоджувалися йти добровільно, їм
пропонували відкупитися золотом. Люди приходили, віддавали золото і все одно
таким примусом потрапляли під розстріл.
З 24
квітня 1944 року по 22 серпня, під час визволення нашого регіону, людей
евакуювали до інших сіл, де не було боїв. Чотири місяці треба було жити в
чужому будинку, тіснитися в маленьких кімнатах. Хоча і було тяжко, це був
порятунок для мирного населення. І ось, нарешті, наш край було визволено, люди
повернулися додому. Страшно було бачити розвалені будинки. Люди втратили те, що
будували і вирощували роками. Але страшніше за все було бачити безліч трупів,
що лежали на березі лиману. Їх збирали і ховали у братські могили. На тому
місці поставили пам’ятник загиблим воїнам. Вічна пам’ять цим людям! На фронтах
захищали Вітчизну 302 жителі села Шабо, 198 з них удостоєні державних нагород.
Серед них були двоє моїх двоюрідних дідусів. Один – загинув. Другий – прийшов з
медалями та орденами.
Ті, хто
загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, вже не почують нашої подяки, а
ті, хто ще живий, що далі, то менше відчувають нашу підтримку і вдячність. Хіба
ж таке можливе?!
