Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшло вже близько ста творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
А. Шипунова, учениця ліцею
В дитинстві подивившись фільм «А зори здесь тихие…» мені ненька сказала такі слова: «Війни не буде, доки хоча б одна людина буде про неї пам’ятати». Тоді, будучи малою дитиною, я щодня згадувала про неї, боячись, що вона знову настане. Ще змалку розповіді про війну я сприймала близько до серця, не могла залишитися байдужою. Я завжди кажу: «Так, я плачу, коли дивлюся фільми про війну, плачу, бо дуже страшно. Плачу від щастя – бо я живу. Плачу від того, що мені не довелося бути ненькою, чий син не повернувся з війни. Останнім часом я плачу й тоді, коли дарую квіти ветеранам, коли вдивляюся в їхні очі сповнені блиску. Плачу, коли дивлюся в їхні обличчя, намагаючись запам’ятати глибокі зморшки, де мудрість, печаль, відвага. Плачу й тому, що, може, бачу їх востаннє».
Мені соромно, що я раніше цього не розуміла, не розуміла й того, чому люди плачуть у свято 9 Травня. Тепер розумію. Вперше, я плакала від щастя перед ветеранами, стоячи на сцені, після виступу і співаючи з усіма пісню про День Перемоги. Плакала й тоді, коли бачила в їхніх очах сльози. Коли ці відважні бабусі і дідусі тиснуть тобі руки, коли беруть тремтячими руками квіти, з усмішками на обличчях.
Я була у Хатині, в Білорусі. Пустеля, а не село. Довкола зелений ліс, над ним синє небо, а навкруги тиша. Тільки димарі від пічок навколо і дзвони щохвилини: бам-бам-бам…Страшно. Фашисти спалили ціле село. Я йшла серед цих димарів і тільки написи: «В цій родині 11 чоловік і скільки років було тому, кого вбили». Нуль років – дитина навіть не встигла побачити світ, а її вже вбили разом із матір’ю. Жах від того, що все це робили люди, до того ж не так давно, всього шістдесят п’ять років тому. Там залишився великий цвинтар, на який приносять квіти, а малі діти кладуть свої іграшки і цукерки на могили… Я була також у Бресті – місті-герої. Бачила ті стіни у фортеці, де залишилися сліди від пуль, стояла там, де стояла смерть – Гітлер. Думи в голові, тільки думи і спокій, що все минуло.
Війна залишила свій слід по всьому світу. В Україні було звершено багато подвигів при оборонні Одеси, Києва, Керчі, Севастополя. Усі вони міста-герої. Наші солдати йшли до бою, і віддавали своє життя за Вітчизну, за наше майбутнє. Багато життів поклали люди, щоб вигнати ворога з нашої землі, люди свідомо кидалися під танки, свідомо боролися до останнього. Вони терпіли страшні муки на допитах, але нічого не казали, не могли вони зрадити Батьківщину, матерів, дітей. Україна поховала під час війни сім мільйонів населення. Страшні чотири роки для українських земель, великі втрати, велике горе. Моя родина також зазнала, що таке війна. Мій прадід воював під Новоросійськом на Малій землі. Там під час повітряної атаки він був контужений і втратив свідомість. Він також брав участь у звільнені Угорщини та Австрії. Має два ордени: Вітчизняної війни першого та другого ступеня, два ордени Червоної Зірки за звільнення Будапешта. Має також сімнадцять медалей. Серед них є «За відвагу», «За бойові заслуги». Мій двоюрідний дідусь був розвідником. Має десять бойових поранень від куль і десять ножових поранень. Моя прабабуся була медсестрою. Вона з жахом згадує ті умови існування, ті муки солдатів, той страх, коли на її очах помирали інші медсестри від куль.
Я хочу, щоб те, заради чого мої предки так воювали, було виправдано, хочу, щоб люди, особливо молоде покоління, цінувало їхні здобутки. Адже саме завдяки їм ми зараз живемо у мирний час. Треба пам’ятати, носити георгіївські стрічки, дарувати квіти, говорити слова шани і подяки. Треба, щоб всі розуміли цінність тієї відваги, вартості тієї Перемоги. Я пишаюся подвигами моїх пращурів, я хочу, щоб вони знали, що я вдячна їм.
Свята правда про війну
Валентин Янков, Ірина Горбатенко, учні 6-го класу навчально-виховного комплексу с. Кам’янки Ізмаїльського району, учасники пошукової групи «Юний краєзнавець»
Війна… Скільки зламаних, покалічених доль залишила вона після себе. Скільки треба було мужності, щоб вистояти, не втратити віру в перемогу над фашистами. Вірили й на фронті, і в тилу, і в полоні, і у вимушеному рабстві... Про все це розповіла нашій пошуковій групі «Юний краєзнавець» 85-річна односельчанка Ганна Юхимівна. У 1941 році, коли її разом із ровесниками погнали до Німеччини на примусові роботи, було їй усього 16 років…
Родом вона із села Селігори Богуславського району Київської області. Захопивши село, німці виселили родину до хліва, а в батьківській хаті Ганни Юхимівни влаштували штаб. Окупанти господарювали в селі, відбирали живність, влаштовували облави, розстрілювали комсомольців та комуністів за доносами зрадників. Ганна Юхимівна й сьогодні без здригання не може згадувати про ті розстріли, про величезну яму за околицею села, куди скидали вбитих.
Добре пам'ятає вона й те, як їх «відловлювали», а потім відправили до Німеччини. Везли, як худобу, у товарних вагонах цілих три тижні. Так вона потрапила до Ганновера. Працювала на фабриці, де в'язали кошики для бомб і снарядів. Тих, хто намагався втекти, ловили та розстрілювали. Загинув двоюрідний брат Ганни Юхимівни, який намагався тікати. З родини Оліфрієнків до Німеччини на роботу забрали шістьох. У рабстві головною для них була надія вижити й повернутися. Вижили й повернулися, але не всі – загинув брат, який намагався тікати.
А коли повернулися до рідного села, хати не було, залишився від неї лише попіл…
Потім було заміжжя, робота дояркою. Виростили із чоловіком трьох доньок: Лідію, Людмилу та Євгенію. Свого часу Лідія, яка вивчилася на зооветспеціаліста, була направлена до нашого села Кам’янки Ізмаїльського району. Сюди ж згодом переселилася і її сестра Євгенія. 33 роки тому вони забрали матір до себе. Так і прижився рід Масліїв на кам’янській землі. На землі мирної праці. І лише глибоко в пам'яті зберігає він картини всього того, що довелось пережити.
…Слухаючи розповідь бабусі Ганни, ми уявляли собі картини давньої давнини й розуміли – жодне кіно, жодна книжка не передадуть гіркоти та болю втрат воєнного лихоліття так, як розповіді очевидців подій тих літ. І тієї незвичайної радості, яка немов осяяла людей, коли прийшла на зранену землю Перемога. Що ми знаємо про війну? Лише те, що розповідають її свідки. І наш обов’язок – опікуватися ветеранами. Дізнаватися правду про війну. І передавати ці розповіді в майбутньому своїм дітям та онукам. Для того, щоб війна більше ніколи не повторилася.
А. Лапчук, Білгород-Дністровський район
Я перекажу бабусин спогад.
Йшов 1942 рік. Було мені тоді з рочків два, але точної дати мого народження ніхто не пам’ятав, кажуть, народилася десь у жнива, проте це не так важливо. Моя сім’я жила на хуторі Семилукського району біля міста Воронежа. Вісім хат – то й був наш хутір. Сім’я моя була маленькою. Батько був калікою. Морози та зимовий холод відібрали здоров’я. Отож, вся хатня робота лягла на мамині плечі. Була й старша за мене на рік сестричка. Вона дуже любила гратися зі мною.
Одного разу ми сиділи на подвір’ї та бавилися. Сусідка доїла свою козу та жодної уваги на нас не звертала. Почувся мамин голос:
– Любо, візьми відеречко та принеси мені з курника яєчок.
Люба хутко підвелася, та й побігла. Раптом з дороги почали доноситися якісь незрозумілі мені на той час звуки. Сусідка зблідла, опустила руки, тінь страху промайнула на її обличчі. Шість постатей в шинелях з рушницями йшли прямо до мене. Сусідка здійняла галас. Один з чоловіків направив на неї рушницю. Вибігла мати, а я з переляку скочила їй за спину і продовжувала дивитися одним оком на ті довгі шинелі.
– Яйка єсть? – спитав один з них.
– Єсть, – відповіла мати.
Вбігла Любка, та коли побачила незнайомих, вронила відерце та побила всі яйця. Тоді один з фашистів дуже сильно вдарив її, сестра не втрималася на ногах, впала та почала гірко плакати. Сльози ще більше почали дратувати німця, він схопив рушницю та почав замахуватися на Любоньку, мати не витримала таких знущань над власною донькою, підбігла до нього та почала благати не чіпати дитину. Вона пообіцяла віддати останній шматок хліба за те, щоб її дівчинка лишилася жити.
Але це було лише перше знайомство з фашистами…
В нашій сім’ї, на щастя, ніхто не загинув від їхніх рук, але лише заради втіхи вони спалили серед зими нашу хату. Моя родина була вимушена жити в землянці. Ми залишилися жити лише тому, що сусіди ділилися з нами продовольством, а весною допомогли збудувати нову маленьку хатку. Протягом усього свого життя я пам’ятаю саме цю маленьку хатку та батька, який незважаючи на те, що був калікою, мав дуже великий яблуневий сад…
Я вважаю, що завдяки таким людям, як мій батько, моя мати, які були сильні духом, рішучі, любили свою Батьківщину, ми змогли подолати таке велике зло, назва якого – фашизм.
І знову бій на батареї
МинулоїнеділіМеморіал411-їбатареїставмісцемпроведеннявійськово-театралізованоїреконструкціїбою, присвяченої66-річчювизволенняОдесивіднімецько-фашистськихзагарбників. Її провели члени ГО «Честь і Слава».
Задовго до початку шоу люди почали збиратися на Меморіалі. Тим більше, що погода подарувала навдивовижу теплий і сонячний, дуже підходящий для відпочинку день. Діти все намагалися залізти на експонати Меморіалу, відчути себе справжніми воїнами. А дорослі квапилися зайняти місця по периметру майбутнього поля бою, щоб краще розглянути все, що відбувається. Щоправда, і тут у виграші виявилася дітвора, яка швиденько вилазила на дерева і вже звідти спостерігала за подіями.
Як виявилося, більшість присутніх бачила театралізований хід у День визволення міста, подивилася сюжети по телевізору про відтворення Григорівського десанту в Чабанці, і прихід на Меморіал 411-ї батареї для них випадковим не був.
Учитель Ірина Васильєва прийшла на військово-театралізовану реконструкцію разом із синами – 10-річним Ігорем і 3-річним Максимом. Як виявилося, у них в родині було чимало військовиків. І, на думку Ірини, хлопчиків обов'язково треба виховувати на фактах історії. Тим більше, що нашою військовою історією ми маємо право пишатися. Колега з газети «Юг» Олена Марцинюк привела із собою двох сусідських хлопчиків, щоб не тинялися у вихідний без діла.
Відтворення бою між радянськими і німецько-румунськими солдатами супроводжувалося розповідями про заслуги маршала Малиновського, про важкі бої за Роздільну, за насосну станцію в Біляївці, що постачає Одесу питною водою, героїчну боротьбу одеського підпілля. Сорок хвилин видовища стали наочним уроком того, які неймовірні випробування витримало наше місто у тій війні.
Взагалі нинішній квітень, на мій погляд, подарував Одесі цікаву традицію проведення військово-театралізованих реконструкцій, які в майбутньому можуть перетворитися на візитну картку міста-героя, чиї захисники в роки Великої Вітчизняної війни не злякалися, а до кінця обстоювали Одесу.
Лана ВОЛІНА,«Одеські вісті»
