Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшло вже понад ста творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Катерина Букіна, учениця 7-Б класу Ренійської гімназії
У вікно нашого класу заглядає лагідне сонечко, тихо співають на гілках пташки, надворі сміються маленькі діти. Ми ніколи не замислюємося над тим, що цього не було б, якби наші прадіди та діди не пожертвували своїм життям. Нам не дано зрозуміти, які страждання та муки вони пережили. Наше покоління забуває, що все те, що в них є, з’явилося тільки через любов до ближніх своїх та Батьківщини.
На мою думку, люди, які брали участь у Другій світовій війні, згадуються тільки в один день – 9 Травня. В інші дні їх ніби й немає. В наш час люди стали жорстокими та грубими, вони зовсім розучились співчувати і любити. Я вважаю, що ті, хто пережив усі біди та труднощі, мають право на велику повагу з нашого боку.
Свята правда про війну
Любов Бєкчеєва, 10 клас, с. Новопетрівка, Ширяївський район
Наше село пережило страшні роки війни та окупації.
89 наших земляків-односельчан пішли захищати Батьківщину, і не повернулися до рідних домівок, до своїх сімей. У парку, в центрі села, споруджено пам’ятник загиблим воїнам. Мій дідусь Дмитро Олександрович Остапчук добре пам’ятає ті страшні воєнні роки. Він розповідає, що коли завдавався переможний удар по Яссько-Кишинівському угрупованню військ супротивника, його батько, а мій прадідусь, Олександр Кіндратович Остапчук 1909 р.н. загинув в Молдавії, в селі Бичок Григоріопольського району на березі річки Дністер. Нині – це Придністров’я. Прадідусь був на фронті з нашими односельчанами. І коли прийшов з війни Петро Григорович Циганов, він розповів, як загинув мій прадідусь. Вони воювали в одному взводі. Коли в бою поранило командира взводу, прадідусь хотів його врятувати, забрати з поля бою, але загинув і сам. Це сталося 25 квітня 1944 року.
Я зі своїми рідними їздила якось на День Перемоги на могилу мого прадідуся в с. Бичок, у Придністров’я. Там очевидці багато розповіли про ті страшні бої.
Дружина мого прадідуся, Марія Михайлівна, залишилась вдовою, з п’ятьма малими дітьми. Найстаршому, моєму дідусеві, коли почалася війна, було всього 11 років.
У 1944 році, коли наші війська громили ворогів, румуни забрали в людей лопати, граблі, сільськогосподарський інвентар, вантажили на підводи і все відправляли до Румунії.
В селі Жовтень, всі, хто міг (тракторів тоді не було) зчищали з дороги на круту гору м’яку землю до твердого каміння і відрами виносили на узбіччя, щоб радянська техніка і гармати могли видертися по крутосхилу і далі гнати ворога.
Дідусь розповідав, що в них вдома був захований від німців кінь, коли заскочив у село розвідник на пораненому коні, родина йому віддала свого красеня.
У плавнях теж був захований табун коней, яких теж віддали нашим воїнам. Коні були майже здичавілі і молоді, необ’їжджені, їх ловили арканами, об’їжджали і відразу запрягали в підводи.
У бібліотеці я дізналась зі спогадів учасників війни, про те, як воювали наші односельчани.
Дмитро Данилович Чабаненко був командиром 82-ї мінометної обслуги 1054-го стрілецького полку Сталінградської дивізії. В його обслузі були односельці Василь Григорович Бобкін, Іван Петрович Коваленко, Володимир Бондаренко.
Першій бій цій обслузі довелося прийняти 19 серпня 1944 року під час Яссько-Кишинівської операції. Обслуга знищила понад 25 вогневих точок супротивника, близько 200 ворожих солдатів і офіцерів. За цю операцію Чабаненко Д.Д. був нагороджений орденом Червоної Зірки, а його обслуга – медалями «За відвагу».
Війну з фашистськими загарбниками мінометники Дмитра Чабаненка закінчили 3 травня 1945 року в Берліні. Усі воїни обслуги розписалися на стінах рейхстагу. У боях за Берлін загинули смертю хоробрих односельці – Петро Кравченко і Микола Тищук.
Петро Іванович Осипенко теж воював у 301-й стрілецькій Сталінградській дивізії.
Особливо запам’ятався солдату Осипенку один з драматичних епізодів при форсуванні річки Одер. «Ніч. Раптово знизилась чутливість у телефонних апаратах командира дивізії. Для виявлення та усунення несправності на лінію послали Осипенка. Зв’язківець знайшов підключений до нашої лінії німецький зв'язок для прослуховування. І тільки-но Петро Іванович приступив до ліквідації підслуховуючого німецького дроту, як з темряви на нього кинувся гітлерівський розвідник. Сильним ударом фінського ножа фашист хотів знищити Петра Осипенка. На щастя, ніж ворога вдарився об затвор автомата, який висів на спині нашого солдата. Петро Іванович не розгубився, через якусь мить кинувся на гітлерівця, вирвав з його рук фінку і нею, як кажуть, довершив справу. За забезпечення стійкого зв’язку і проявлену при цьому мужність наш земляк був нагороджений орденом Червоної Зірки.
1 травня 1945 року Петро Іванович отримав другий орден Червоної Зірки. Також він нагороджений медалями: «За перемогу над фашистською Німеччиною», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», мав 15 подяк.
До 65-річчя Великої Перемоги
Як повертається пам'ять
Андрій Сандуленко, Олександрівський сільський голова Комінтернівського району, сам родом із цього села. Він пам'ятає, як наприкінці шістдесятих тут встановлювали пам'ятник воїнам-визволителям. Сьогодні Андрій Андрійович клопочеться реставрацією цього пам'ятника до 65-річчя Перемоги.
Завдяки зусиллям місцевої влади та спонсорів на території Олександрівської сільради вже упорядкований Курган Слави, що на Миколаївській трасі. Тепер роботи тривають над пам'ятником у селі. Урочисте відкриття намічено на 8 травня.
Нова фарба та позолота ніби висвітили багато елементів меморіального комплексу, додали йому святкової урочистості. «На цьому рубежі героїчно обороняли Одесу від фашистських загарбників воїни 26-го прикордонного полку та 3-го полку морської піхоти». Завершальним штрихом стало озеленення схилів, проведене за особистої участі працівників Одеської облради.
Тепер потрібно квапитися упорядкувати пам'ятник у самій Олександрівці. Дзижчать дрилі, скребуться об землю лопати…
– Тут були мармурові плити із викарбуваними літерами, – уточнює подробиці А. Сандуленко. – Згодом частина тексту зникла. Тому замовили нові плити із мармуру. Потрібно було відновити дві одиниці у цифрі «1941». Зараз перекладаємо плитку, будемо міняти бордюри та провадити озеленення. Загалом, пам'ятник матиме належний вигляд.
На жаль, у цій статті не обійтися без мінорної ноти. Йтиметься щодо елементарної поваги до пам'яті полеглих. Влітку минулого року із Кургану Слави вночі вкрали чавунні ланцюги-огорожу.
– Швидше за все, їх хтось конкретно «замовив» собі на дачу, – вважає сільський голова.
Тому народилася ідея освітлювати курган прожекторами. Можливо, доведеться замовити ковану переносну підставку для вогню, щоб виставляти її лише на урочисті заходи. Залишати не можна…
Андрій Андрійович вважає, що люди зрозуміють і підтримають ту роботу, яку зараз провадить керівництво сільської громади.
Сьогодні в Олександрівці живе лише 10 ветеранів Великої Вітчизняної. Взяти участь у святкових заходах зможуть усього кілька з них, решта залишиться вдома за станом здоров'я. Звичайно, їх відвідають із подарунками і теплим словом. На вулицях села буде святкове дійство та польова кухня. Але, як правий наш співрозмовник: пам'ять – це більше, ніж привітальні промови «до дати». Тож нехай вона залишається з нами.
Прес-служба обласної ради
Командир бронепоїзда
Нещодавно дивився телесеріал про один із епізодів Великої Вітчизняної війни. Називався фільм просто: «Бронепоїзд». А тим часом доля мені вже готувала сюрприз: знайомство не з «кіношним», а зі справжнім командиром бронепоїзда, полковником запасу, головою ради ветеранів управління СБУ в Одеській області, Василем Федоровичем Шимбарєвим,який громив не лише німецько-фашистських загарбників, але й японських самураїв.
…Вася Шимбарєв, чиє босоноге дитинство пройшло в селі Олександрівці Котовського району на Одещині, навіть у дитячих снах не мріяв про долю військовика. Він хотів бути вчителем, у 1940 році закінчив Балтське педагогічне училище. Але вже восени того ж року був призваний до робітничо-селянської Червоної армії.
Лише після тривалого навчання В. Шимбарєв був призначений командиром бронемайданчика 685-го бронепоїзда 40-го окремого дивізіону бронепоїздів. Фронтові будні почалися на північних околицях Сталінграда у серпні 1942 року. Виконуючи завдання командування фронту, бронепоїзд баражував між станціями Сталінград і Котлубань, вогнем своїх гармат допомагаючи військам відбивати наступи супротивника.
– Здогадуюся, що бронепоїзд давав фрицам жару. Але й вас від їхнього вогню навряд чи міг врятувати покров ночі?
– Це були своєрідні нічні артилерійські дуелі. І ми не були застраховані від влучення. Згадую, як одного разу в районі станції Котлубань німецький великокаліберний снаряд пошкодив залізничну колію. 1-й бронемайданчик, яким я командував, потрапив у воронку і зійшов з рейок. Його відразу ж відчепили від бронепоїзда, і він пішов в укриття. Ситуація склалася критична. Але ми, перебуваючи протягом двох годин під вогнем супротивника, замаскували бронемайданчик шматками металу і колодами, за допомогою потужних домкратів підняли її й замінили пошкоджену ланку залізничного полотна. Пам'ятається, командир дивізіону майор Лобанов навіть наказав знімати з гармат замки, але працівник особливого відділу у досить різкій формі опротестував наказ командира. І бронемайданчик продовжив свою бойову службу у складі бронепоїзда.
– Що було після Сталінграда?
– Після розгрому угруповання Паулюса екіпаж нашого бронепоїзда брав участь у боях на Курській дузі, але вже у складі Центрального фронту. Цей час запам'ятався швидкоплинністю, маневреністю та високим темпом наступу. Наш Центральний фронт був перейменований у 1-й Білоруський, але командувачем залишався той же К.К. Рокосовський.
– Ви, як мені здається, часто згадуєте про цього полководця?
– Досить сказати, що 13 березня 1944 року я, зовсім молодий, 23-річний старший лейтенант його наказом був призначений командиром 676-го бронепоїзда… Хочу розповісти про одну із зустрічей.
У квітні 1944 року в районі станції Сарни, що на Поліссі, я одержав не зовсім звичний наказ начальника ВОСО фронту:
– Зараз повезеш членів Військової ради фронту на чолі із командувачем в район Ковеля на нараду командувачів фронтами. Де точно зупинитися, скажуть.
Потім полковник уважно оглянув мене, перевів погляд на дерево, яке самотньо стояло, і сказав:
– Май на увазі, якщо з ними щось трапиться в дорозі, ми з тобою на пару будемо висіти на тій акації!
Незабаром на перон вийшов командувач фронту К.К. Рокосовський, а за ним група генералів і офіцерів. Я відрекомендувався командувачеві, він привітався зі мною за руку. Потім уся група розташувалася у бронепоїзді. І ми вирушили. Благополучно дісталися до місця призначення. До кінця дня група командувача повернулася до бронепоїзда. Потрібно було повернутися назад, в Сарни. Але цього разу не все обійшлося так гладко. Із розташованого поруч пагорка раптом покотився, набираючи швидкість, автобус ГАЗ перетинаючим курсом. Однак при ударі автобус відлетів вбік, а в бронепоїзді навіть не відчули зіткнення.
…Я особисто оглянув розбитий автобус, який виявився абсолютно порожнім. Але в мене не було сумніву: це була спроба диверсії. Після мого повернення до вагона К.К. Рокосовський запитав, чи багато загинуло людей. Я доповів по суті. Командувач дозволив продовжувати рух.
І ще я згадую таку важливу деталь, особливо, коли бачу, як опікують наших чиновників або підприємців. У тій пам'ятній поїздці в командувача фронту не було охорони. Кожного із чотирьох генералів Військової ради фронту супроводжував усього один офіцер – ад'ютант…
Анатолій МИХАЙЛЕНКО,«Одеські вісті»
