Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Дарія Погорєлова, учениця 10-А класу
НВК «Олімп», смт Ширяєве
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, моєму дідусеві, Івану Даниловичу, було всього десять років. Він був старшим сином у багатодітній сім’ї Климчуків. Родина жила на Поліссі, серед щедро обдарованих красою лісів. У їхньому селі окупанти не розташовувалися, однак час від часу село бомбувалося. І ще зовсім юному Іванку щодня потрібно було відводити своїх менших братиків та сестричок до лісу, аби там кожного заховати під окремим деревом. Це на той випадок, якщо фашисти почнуть бомбувати ліс, то щоб хоч хтось залишився живим. А сам він повертався до села і допомагав матері по господарству, оскільки батько був на фронті. Живими залишилися всі.
А ще я хочу розповісти про свого прадідуся Андрія Лазаровича Мельника, який з перших днів війни пішов на фронт захищати Батьківщину і своїх найрідніших і найдорожчих жінок: дружину і трьох доньок. Прадідусь був рядовим піхотинцем і щодня стикався зі смертю. Йому на власні очі довелося побачити жахливу картину смерті друзів-однополчан. Того дня була черга рядового Мельника йти за обідом для їхнього піхотного підрозділу. Якраз розпочався артобстріл, і, коли він повернувся у розташування, то в живих не залишилось жодного товариша по службі. Загинули всі: і рядові, й офіцери, і медсестри. Згодом, в одному з боїв, прадідусь був тяжко поранений, лікувався у шпиталі, а потім був демобілізований. У післявоєнний час Андрій Лазарович відбудовував зруйноване війною господарство, будував мирне життя, ростив доньок. До речі, після війни у нього з моєю прабабусею народилася ще одна донька.
Ці, на перший погляд, можливо, не досить суттєві, як задля Перемоги, епізоди, мені розповіла моя бабуся Ганна Андріївна, донька мого прадідуся Андрія і дружина дідуся Івана. Війна розпочалася, коли їй був усього рік, і вона особисто не пам’ятає тих страхіть. Але на все життя запам’ятала розповіді свого батька-фронтовика і, трохи старшого за неї, чоловіка, якими ділиться розповідями з нами, онуками.
А мені, в свою чергу, захотілося розповісти всім читачам «Одеських вістей» про те, що доля розпорядилася так, аби мої прадідусь і дідусь залишилися живими у тій страшній війні. І завдяки цьому продовжився наш рід, який зараз нараховує понад двісті чоловік кровних родичів. І, хоча вже зараз немає з нами ні прадідуся, ні дідуся, ми вдячні їм за наше мирне небо і за те, що вже 65 років таке страшне слово «війна» не лякає нас – їхніх дітей, онуків і правнуків.
Максим П’ятківський, учень
9 класу НВК «Сінненська
ЗОШ І-ІІ ст. – ДНЗ»,
Балтський район, с. Сінне
Добрий день, ніколи не бачений мною дідусю Іване! Кажуть люди, що ти був чудовою людиною, майстром, гарним батьком і чоловіком. Ти – мій взірець. Але як було б добре, щоб ти був поряд. Твої поради мені так потрібні.
Я тримаю фотокартку, на якій ти в такому ж віці, як і я. Давай будемо дружити. Хоча, може, ти і не погодишся. Адже я живу під мирним небом, а ти в пекельному світі війни. Там страшно, я знаю, бачив у кіно. Там скрізь розбита земля, міни, гітлерівці-звірі. Там світ диму, темряви, стогону, зойків і плачу. Там жінку-матір повісили, і вона залишилася на стовпі серед згарищ села. Я знаю, я читав про це. Там дітей-героїв катували за партизанство. За допомогу радянським військам. Мені жаль дуже їх, адже вони могли дожити до наших днів. Там льотчик Маресьєв ледве живий намагається вижити, не вмерти і доповзти до своїх. Там Іван Карналюк з відірваною рукою притулився раною до стовбура дерева, щоб не стекти кров’ю, а на вустах: «Я живий, я хочу жити!» Сила волі допомагала їм змагатися зі смертю. І ти, дідусю, серед них. Пропав безвісти… Не знаю, де ти похований, що з тобою трапилося. Я не можу прийти до тебе, а ти – до мене. Ми у різних світах. Але знай, дідусю, я тебе люблю! Дякую тобі за мирне небо над головою. Подякуй всім тим, хто поряд з тобою. Пам'ять ні про тебе, ні про них ніколи не зітреться. Я все робитиму, аби зберегти мир, подарований вами, аби ваші подвиги ніколи не забували люди.
Передай привіт і героям, які загинули від фашистської навали, визволяючи наше село. Вони всі різні: молоді і старі, росіяни і українці, казахи й азербайджанці. Вони знали: відступати нікуди, позаду Батьківщина. Захоплені в полон та по-звірячому катовані, вони мужньо трималися до останнього подиху. Вороги відступали і, озвірівши, спочатку рубали солдатів лопатами, а деяких, ще живими, кидали до ями з вапном. Я не можу уявити, які пекельні муки вони пережили. Муки героїв, муки безсмертя. Муки неоціненні, адже вони оплачені життям мільйонів людей.
Згадуємо, дідусю, твоє ім’я серед 116 односельців і 36 воїнів-визволителів села, які загинули у вирі Великої Вітчизняної війни, і не тільки під час мітингу 9 Травня в День Перемоги.
Сподіваюсь, ти мене чуєш, коли я читаю вірші, схиливши голову стою у Хвилині мовчання, а потім покладаю квіти на братську могилу. Я пишаюсь тобою, дідусю. Через те, що ти воював, ти – герой. А героям слава, слава навіки!
Прощавай, мій дорогенький.
Максим, твій правнук.
Олена Псіліца, учениця 11-А класу суспільно-гуманітарного
напряму НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» № 1, м. Ананьєв
Хочу розповісти про вчителя Георгія Давидовича Штіпельмана, який у нашій школі працював заступником директора з навчально-виховної роботи. Дуже часто Георгій Давидович своїм учням розповідав про важкі воєнні роки.
У перші дні війни він був призваний в ряди Червоної Армії. Георгія Давидовича направили до військового училища. Однак навчання не довелося завершити. У 1942 році, коли ворог знову почав наступ, курсантів кинули в бій.
Перше бойове хрещення Георгій Давидович отримав під Воронежем.
Фашистські кулеметні точки притискали наших бійців до землі, не давали нашим бійцям підняти голови. Помічник командира взводу сержант Штіпельман одержав наказ: подавити кулеметну точку ворога. І ось група бійців на чолі з сержантом спритно обходить фашистів. Влучні постріли – і ворожі кулемети замовкають. Шлях для просування підрозділу відкритий. За цей подвиг Георгій Давидович був удостоєний ордена Червоної Зірки.
Уже після війни, розповідаючи про бої з ворогом, наш учитель нам завжди говорив: «Як добре, що ви не знаєте війни. Хай над нами завжди буде чисте небо!»
Творчество наших читателей
Храня память в сердцах
В канун Дня Победы в редакционной почте было много стихотворений, написанных участниками Великой Отечественной войны, их детьми и внуками. Стихи фронтовика Павла Дмитриченко передала в «Одесские известия» его дочь, а внука ветерана ВОВ В. Дудника – его бабушка. Неизвестным героям войны посвятил поэтические строки В. Будилов. Прислали свои стихи Андрей Заславский, Елена Тимохина, Юрий Кириллов и другие авторы. Редакция выражает им благодарность и желает творческих удач.
Предлагаем вниманию читателей несколько стихов наших авторов.
Одессит
Подражание песне из кинофильма
«Два бойца»
В тот день, исполненный печали,
Одессой Костя проходил,
Враги к Одессе подступали,
Снаряд немецкий в город бил.
Дымился берег за бульваром,
Каштан любимый обгорел,
Наш Костя взял тогда гитару
И тихим голосом запел:
– Я вам отомщу за всю Одессу,
Будет месть, как море, велика,
Скоро Молдаванка и Пересыпь
Снова встретят Костю-моряка!
В то утро вражеским снарядом
Рыбацкий был разбит баркас,
Рыбачка Соня шла с отрядом
Взглянуть на порт в последний раз…
Чтоб слезы скрыть свои, рыбачка
Глаза прикрыла рукавом.
Сказал ей Костя: – Ты, чудачка,
Не вешай нос перед врагом!
– Я им отомщу за всю Одессу,
Будет месть, как море, велика,
Скоро Молдаванка и Пересыпь
Снова встретят Костю-моряка!
Снова расцветет каштан чудесный,
Бульвар Французский оживет,
Ваш Костя снова с громкой песней
Любимым городом пройдет.
И будет снова за бульваром
Спокойна моря синева
Ваш Костя снова, взяв гитару,
Споет любимые слова:
«Я вернулся вновь к тебе, Одесса!
Радость нашей встречи велика,
Снова Молдаванка и Пересыпь
Обожают Костю-моряка!»
***
В городе Одессе на бульваре
Каждый день встречался мне парнишка,
В кителе и майке полосатой
И с гитарой звонкою под мышкой.
И когда друзья все собирались,
Он гитару нежно в руки брал,
Струны ловко он перебирал,
Тихо свою песню напевал:
Нет прекрасней города Одессы,
Солнечной жемчужины морей,
Ланжерон, Аркадия, Пересыпь
И огни десятков кораблей.
Легкий шум прибоя у причалов,
Сердцу дорогой удар волны,
Хор кричащих в воздухе бакланов
И соленый вкус морской воды.
Проходили месяцы и годы,
Моряком отважным стал парнишка,
Но всегда он в дальние походы
Уходил с гитарою под мышкой.
И когда работа затихала,
По привычке он гитару брал,
И неслась по палубе и юту
Песня одессита-моряка.
Но однажды, возвратясь из рейса,
Он узнал, что началась война,
Что разрушен парк, разбит Пересыпь,
Брат убит и ранена сестра…
Рукавом смахнул слезу парнишка,
Крепче сжал руками автомат
И поклялся: «Будет немцам крышка!
Не минет расплаты гнусный гад!
За тебя, страна моя родная,
За тебя, любимый город мой,
За тебя, сестричка дорогая,
Отомстить иду в кровавый бой!»
Загремела слава боевая
Про дела лихого моряка,
Бил врага, пощады не давая,
Он с любимой песней на устах.
Но в бою жестоком под Татаркой
Он упал, сраженный пулей в грудь,
И промолвил, рану закрывая:
«Песнь мою… дружище… не забудь…»
Прогремели годы боевые,
Мирно стал трудиться наш народ,
Песни той слова нам дорогие
Юный одессит сейчас поет:
Нет прекрасней города Одессы,
Солнечной жемчужины морей,
Ланжерон, Аркадия, Пересыпь
И огни десятков кораблей.
Легкий шум прибоя у причалов,
Сердцу дорогой удар волны,
Хор кричащих в воздухе бакланов
И соленый вкус морской воды.
Павел ДМИТРИЧЕНКО
***
Что ж ты плачешь, солдат
Что ж ты плачешь, солдат,
На кургане, где друзья лежат…
Может, ставишь себе в вину,
Что не в силах их жизни вернуть?
Не виновен ты, что спят в земле,
Те, кто шел с тобой по золе…
Не виновен, что в том бою
Пуля грудь пронзила не твою!
Ты же ведь не бежал от свинца
Перед страхом не закрывал лица.
И не бросил ведь ты автомат,
Отомстил сам сполна за ребят.
Настал день – сокрушил Рейхстаг,
Водрузил там победный стяг!
И под грохот стальной грозы
Не пролил ни одной слезы.
Почему же ты плачешь теперь,
Ад познавший войны и боль потерь?
Почему, расскажи? Почему?
В. ДУДНИК,
внук ветерана ВОВ
***
В дни торжественных маршей
Сердцем вспомнили павших,
О без вести пропавших.
В скорбной позе очнись…
Днем и ночью шагавшим,
Гарью насквозь пропахшим
Им, смертельно уставшим,
До земли поклонись.
В. БУДИЛОВ
