Як шкода, що я ніколи не бачив прадіда... Як шкода, що не зможу з ним поговорити
Я вирішив написати листа ветеранові Великої Вітчизняної війни Никифору Матвійовичу Позюбарову. Він мій прадід, якого я ніколи не бачив, але мені про нього розповідала бабуся.
«Прадідусю! Я знаю, що ти в роки війни служив у танкових військах, був командиром танка Т-34. У нас збереглася фотографія, на якій ти із двома однополчанами стоїш біля танка, на звороті фото напис «Україна, 1943 рік».
Як шкода, що я не можу з тобою поговорити. У мене до тебе багато запитань. Я знаю, що ти був учасником боїв під Москвою і на Курській дузі. Був нагороджений одним з перших медаллю «За відвагу» за визволення Можайська і орденом «Червона Зірка» за Курську битву. Двічі горів у танку, двічі був поранений. Хочу запитати: «Чи було тобі і твоїм товаришам страшно у моторошні хвилини, коли поставало запитання «Перемога чи смерть?» Що допомагало вам витримати усі жахи смертельних боїв, не втратити самовладання і правильно оцінити обставини бою?»
Я гадаю, допомогли не лише військова виучка і досвід, а щось більше.
Це була упевненість у перемозі над ворогом, адже ви знали, що за вами стоять не лише ваші діти, але й весь народ, уся земля, Батьківщина! Ви були справжніми патріотами, героями-богатирями, які врятували Вітчизну від фашистських загарбників.
Закінчилася війна. Герої-переможці повернулися з фронту. Ти сів за трактор, твої бойові товариші встали біля верстатів. За короткий термін у країні відбудували народне господарство, зруйноване війною. І знову ви, герої-визволителі, на передньому трудовому фронті. Ваші бойові й трудові подвиги забезпечили мирне небо над головою, можливість навчатися і бути вільними людьми у вільній країні.
Ти знай – я пишаюся тим, що я твій правнук, що я член родини, у якій був ветеран Великої Вітчизняної війни. Пам'ять про тебе і глибоку повагу збережу на все життя, так само, як і мої батьки. Як все-таки шкода, що я ніколи не бачив тебе – ти пішов від нас завчасно. Однак, завдяки розповідям старших, завдяки фотографіям, дуже яскраво тебе уявляю, і таке почуття живе, що ми з тобою бачилися, що це саме ти розповідав мені про шляхи-дороги війни і друзів-товаришів.
Хочеться сказати словами Ганни Ахматової:
«А вы, мои друзья последнего призыва!
Чтоб вас оплакивать, мне жизнь сохранена.
Над вашей памятью не cтыть плакучей ивой,
А крикнуть на весь мир все ваши имена!»
