Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Юрій СМОЛКО, учень 9-го класу 20-ї школи, м. Одеса
Я нещодавно читав, що газета «Одеські вісті» провадить конкурс «Що я знаю про війну». І одразу згадав одного листа, якого мені давно подарував мій дідусь. Коли ми почали вивчати з історії України тему війни 1941 – 1945 рр., я тоді не дуже оцінив те, про що в ньому було написано. Але тепер, коли усі так урочисто відзначили 65-ту річницю Великої Перемоги, я хочу, щоб про нього довідалися усі мої однолітки.
Я назвав свою коротеньку розповідь: «Лист із фашистської катівні».
Історія цього листа така. У 1941 р., коли почалася війна, Тамарі Холод виповнилося 17 років. Її рідне село Кримку окупували фашисти. Клуб, школа, де навчалася Тамара, перетворилися на стайні. Почалися грабунки, облави. Молодих людей відправляли до Німеччини на рабську працю. Тоді однокласники потяглися один до одного. У селі Кримці виникла підпільна організація «Партизанська іскра». Тамара до неї вступила, але про це не знали її батько й мама. Хлопці знали її, вірили їй і сказали: «Нічого, що худенька та слабенька, вона допоможе нам бити фашистів».
Тамара у себе вдома зберігала документи організації, і часто там молодь збиралася, виготовляли прапорці, прапор, листівки, які поширювалися селами. Іноді вона особисто вирушала в інші села на цілий день.
Але за юними патріотами жандарми та румунські поліцаї організували стеження. Почалися облави, обшуки, арешти. До списку підозрюваних потрапила і Тамара Холод. Її кинули до катівні м. Первомайська, а потім переправили до Тираспольської в’язниці, як і інших підпільників. В одиночній вогкій камері Тамара захворіла на туберкульоз. Фашисти її катували, били, не давали води, хліба.
Але на допитах вона мовчала, не видала своїх товаришів. При підході наших військ до Тирасполя фашисти усіх, хто перебував у цій в’язниці, серед них і учасників «Партизанської іскри», а їх було четверо, – розстріляли.
Перед смертю тяжкохвора Тамара написала та передала на волю останнього листа, який потрапив мамі вже після смерті. У ньому вона писала:
«… Мама, Вы спрашиваете, не обижаюсь ли я на Вас. Нет. Обижаться нужно на существующий в данный момент «порядок»…
Вы только подумайте… в восемнадцать лет узнать фашистский застенок, нечеловеческие издевательства, пытки. Но это не беда. Обидно то, что, находясь здесь, в тюрьме, от меня нет пользы никому и даже Вам…
У меня еще сильнее пробудилось чувство к свободе, к своей Родине. Это звонкое слово – свобода! Может быть, я когда-нибудь вернусь на свободу…»
Дожити до Перемоги їй не довелося. В останню путь, на розстріл, юна патріотка йшла із високо піднятою головою.
Учасників «Партизанської іскри» посмертно нагородили орденами та медалями. Героя Радянського Союзу одержали Моргуненко В.С., Гречаний П.К., Дьяченко Д.Г. а Тамара Холод була нагороджена орденом Вітчизняної війни І ст. Нагороду одержала її мама.
Свята правда про війну
Настя Морозюк, учениця 11-го класу, м. Южне
Одного разу я зі своєю сім’єю була в м. Ізмаїлі на екскурсії. У краєзнавчому музеї зацікавилася фотографією одного з керівників молодіжного підпілля Євгена Дмитрієва. Я сфотографувала деякі експонати і ознайомилася з історією підпілля у м. Ізмаїлі. І тепер, коли ви оголосили конкурс: «Що я знаю про війну», вирішила взяти у ньому участь.
Зі справи сигуранци, заведеного на Євгена Дмитрієва та його підпільну організацію у м. Ізмаїлі, видно, що молоді патріоти діяли проти фашистів мужньо і відважно.
Наприкінці 1941 року на вулицях Ізмаїла з’явилися листівки. У них юні патріоти закликали до боротьби проти окупантів. В одній з них говорилося:
«Піднімайтеся духом!.. Скиньте криваву сорочку, що наділи на нас фашисти... Організовуйтеся у партизанські загони! Любіть свою Батьківщину... Хай живе Червона Армія – визволителька!»
З документів цієї справи видно, що вже у грудні 1941 р. молоді підпільники зібралися і створили організацію. Обрали командирами Євгена Дмитрієва і Миколу Пинтю. До травня 1942 р. в організацію вже входило 23 молодих людей. Переважно це були учні школи № 1. Окупанти докладали багатьох зусиль, щоб знайти слід тих, хто по місту розклеював заклики шкодити владі.
В одному з повідомлень інспектора поліції у Кишиневі повідомлялося: «Обращаю ваше внимание на то обстоятельство, что в подпольной коммунистической организации имеются динамит и оружие подрывного характера. Необходимо изъять и обезвредить».
Справа у тому, що юні патріоти запланували акцію відплати щодо знищення румунського фашистського диктатора Антонеску, який мав прибути до Ізмаїла 10 травня 1942 р. і на площі міста виголосити промову. Але у ніч на 5 травня 1942 р. двадцять членів підпільної організації були заарештовані за доносом провокатора. Усіх керівників і ще чотирьох підпільників було засуджено до повішення. Решту – до довічної каторги. Але пам’ять про них живе і зараз. Нехай про них, зовсім ще юних патріотів, довідається якнайбільше людей, особливо у рік 65-річчя Великої Перемоги.
До 65-річчя Великої Перемоги
Розкажи, хустинко, про війну
«Ніхто не забутий і ніщо не забуто» – саме ця фраза спадає на думку, коли бачиш на стіні понад шістсот почеплених різнокольорових хустинок з короткими відомостями, написаними або вишитими дитячими руками: «Кацило Тимофій, рядовий, загинув в 1945 році в Польщі і похований у братській могилі, це мій прадід»; «Пунегов Михайло Степанович, повний кавалер ордена Слави»; «Стельчинко Григорій Яковлевич, рядовий, пропав безвісти у 1941 році»; «Мій прадід Глущенко Павло, командир танка, загинув у 1943 році на Курській дузі»; «Білоколітов Дмитро Іванович, 1917 – 1943, Герой Радянського Союзу»; «Совва Микола Іванович, льотчик-винищувач Чорноморського флоту, орден Червоного Прапора, Герой Радянського Союзу»... Такі хустинки з написами з’явилися практично у холі кожної школи Запорозької області завдяки всеукраїнській акції «Солдатська хустинка».
Учасники цієї акції своїми руками пошили із тканини невеличкі хустинки і присвятили їх фронтовикам, своїм родичам чи знайомим, надписавши чи вишивши на хустинці прізвище та ім’я фронтовика, його військове звання, дати життя, де він загинув чи пропав безвісти.
Голова правління громадської організації «Запорізький історико-патріотичний пошуковий центр «Бастіон»» Світлана Зінченко розповіла, що ідея цього заходу належить школярам однієї з московських шкіл.
– Ми вперше про неї дізналися в Мінську, коли брали участь у святкових заходах з нагоди 65-річниці визволення Білорусії від німецько-фашистських загарбників і саме звідти до 97-ї середньої школи міста Запоріжжя ми привезли перші хустинки. А вже у грудні 2009 року, за підтримки нашої громадської організації та громадської організації «Експертна рада», у всіх школах Запорізької області стартувала акція «Солдатська хустинка». Частину хустинок ми передали до Києва та інших наших міст. А загалом у даній акції беруть участь школярі з Росії, Білорусі, України та Німеччини.
Хотілося б зазначити, що активістами пошукового центру «Бастіон» за більш ніж десятилітню діяльність знайдено та перепоховано понад шість тисяч радянських воїнів. На превеликий жаль, поки що вдалося встановити імена лише 54-х.
Знаменно, що як і пісня про «Синий платочек» піднімала бойовий дух наших дідів та прадідів, так і «Солдатська хустинка» веселкою пролягла через серця наших поколінь. Тисячі дітей цікавилися у своїх батьків як і де воювали їхні дідусі, спонукавши і дорослих гортати сторінки сімейної пам’яті. Крім того, кожен школяр підготував розповідь про людину, ім’я якої вишите на його хустинці. І це все вилилося у своєрідну поему про простих солдатів Великої Вітчизняної, про яких хоч і не написані книжки, але пам’ять про них таки жива в серцях підростаючого покоління.
Руками запорізьких школярів виготовлено понад дві тисячі хустинок-пам’яток, які перетворилися у велике полотнище, і 9 травня у Запоріжжі його пронесли скрізь живий коридор до Вічного вогню.
Отож саме учні 97-ї Запорізької середньої школи і очолили дану акцію. У холі школи, як веселка, висіли зшиті хустинки. Біля них у почесній варті стояли військовослужбовці 55-ї окремої Запорізької артилерійської бригади. А у актовій залі для ветеранів Великої Вітчизняної війни Комунарівського району пройшов театралізований концерт пісень воєнних років та були розіграні хореографічні композиції. Перед будівлею школи всі бажаючі мали можливість ознайомитися з сучасною військовою технікою частин Запорізького гарнізону. А техніку часів Великої Вітчизняної війни продемонстрував автомобільний клуб «Фаетон».
Мені, як військовослужбовцю, здається доречним поширити цю акцію в наших школах по всій Україні. Навіть тому, що вона якнайкраще залучає наше підростаюче покоління до справи державної ваги – патріотичного виховання.
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
