Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Тетяна Савчук, учениця 7-го класу Надеждинської ЗОШ І – ІІІ ст., Саратський район
Кожного року в Надежді 9 Травня біля пам’ятника загиблим героям-землякам проходять мітинг та Вахта пам’яті. І щоразу на мітингу з промовою виступає Марія Макарівна Літвін – колишній фронтовий зв’язківець, єдина жінка в нашому селі, нагороджена бойовими орденами за участь у Великій Вітчизняній війні.
Вона родом з Росії. Після закінчення Павловсько-Посадської школи влаштувалася працювати обліковцем на фабриці у Москві, незабаром вийшла заміж. Молоде подружжя плекало надію на довге щасливе життя, але почалася війна. Чоловік Марії пішов на фронт і в перші ж дні загинув у бою. Невдовзі й Марію в складі полку зв’язку направили на фронт, під Ленінград.
«Зв’язківець Маша» – так називали її у штабі – пройшла шлях від Ленінграду до Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Східної Пруссії. Жінка пригадує, як під Нарвою фашисти зміцнили оборону, а потім пішли в наступ і розгромили військову частину, де служила вона. Більшість людей загинуло, а Марію Макарівну контузило. Полежала в шпиталі – і знову на фронт.
Звістку про Перемогу зустріла на території Німеччини.
Демобілізувавшись, повернулася додому, стала працювати у штабі зв’язку, познайомилася з старшиною роти Іваном Йосиповичем Літвіном і вийшла за нього заміж. Переїхали на Одещину.
У нашому селі Марія Літвін працювала обліковцем. Тривалий час була почесним піонером дружини ім. О. Матросова. У селі всі знають про її бойовий шлях, поважають за стійкість та мужність, проявлені у боротьбі з ворогом, за те, що, переживши жах війни, не скорилася суворій долі, не втратила оптимізму і впевненості, подолала труднощі і перемогла.
Свята правда про війну
Валерія Михайлова, учениця Багатянської ЗОШ, Ізмаїльський район
З нашої родини у 1944 році пішли на фронт: мій прадід Георгій Кирилович та його молодший брат Олексій Кирилович Михайлови. Обидва вони пройшли пів-Європи, визволяючи міста і села від фашизму. Обидва дійшли до Берліна... У Берліні 28 квітня 1945 р. загинув і похований Олексій Кирилович. Там же був поранений, але, на щастя, залишився живий, мій прадід. Він прожив велике і гідне життя за обох. За себе і за свого брата.
А воював він артилеристом. З обслугою гармат калібру 76 мм пройшов через Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Німеччину. Найважче, як він розповідав, було при штурмі Берліна. Фашисти билися до «останнього», за кожну вулицю, за кожен будинок. Бої не стихали ні вдень, ні вночі. У травні 1945 року у вуличних боях у столиці Третього рейху прадід був поранений, одержав опіки і контузію. До 1 червня 1945 року перебував на лікуванні у Берліні, у військовому шпиталі.
Після лікування повернувся до свого 45-го артилерійського полку. У вересні 1947 року був демобілізований. За мужність, проявлену в боях, нагороджений медалями: «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна» та іншими.
Виховав двох синів, доньку, чотирьох онуків і двох онучок. Все своє життя присвятив нам. Сьогодні його вже немає з нами, але ми пам’ятаємо його і говоримо йому спасибі за мир, за щастя, за те, що ми є. Ми будемо старатися, щоб наше життя було гідним його подвигів!
