Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Денис Білоус, учень 11-А класу суспільно-гуманітарного напряму НВК «ЗОШ I-III ст. -гімназія № 1» м. Ананьєва:
Ветерани… Ми звикли до них. Звикли… І коли на свята надівають вони свої ордени та медалі, зовсім іншими очима бачимо їх, таких звичних і таких нових.
Його покликання було – вчитель. Але доля розпорядилася інакше. Микола Митрофанович Кравченко під час Великої Вітчизняної війни воював у складі
14-го полку 6-ї повітрянодесантної дивізії II Українського фронту. Кулеметник, автоматник. Коротко кажучи, воїн передової лінії.
Найбільше у пам’яті ветерана закарбувалася бойова операція за оволодіння висотою на території Угорщини. Закарбувалась незгладимо, бо смерть пербувала буквально поряд і могла настигнути його будь-якої секунди.
А було так. На стику двох дивізій височів пагорб, він був у руках німців. Пройти вперед ворог не давав жодної можливості – обстрілював з багатьох видів стрілецької зброї. Командування вирішило обійти висоту з тилу і знищити ворога. Це завдання покладалось на групу з 38 автоматників. Серед них був і Микола Кравченко.
Сміливців приховувало кукурудзяне поле. Підповзли майже до підніжжя тієї висоти – і тут наших бійців виявили, почали обстрілювати з кулеметів і автоматів. Стрілянина тривала довго, а потім командир групи сигнальною ракетою викликав артилерійський вогонь на себе. Снаряди рвалися на висоті і серед кукурудзяного поля. Коли в небо злетіла друга ракета, щоб припинити обстріл, ворог вже залишив висоту, а в посіченій кулями кукурудзі живими залишилося лише троє наших солдат. Живим, хоч і пораненим, вийшов з того бою і Микола Митрофанович, якого командування нагородило орденом Слави ІІІ ступеня.
Ми, молоде покоління, не маємо права забути, якою великою ціною заплатив український народ за те, щоб знову квітла весна, щоб радісним було життя на землі.
Свята правда про війну
Валерія Приблудіна, учениця 7-А класу Овідіопольської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 2:
Як добре, що ми не знаємо, що таке війна, але цим мирним небом ми завдячуємо тим, хто безстрашно нам його відвоював.
Я майже не пам’ятаю свого дідуся, Приблудіна Василя Прокоповича, але знаю про нього із деяких документів та із спогадів татуся. Дідусь народився в 1914 році в селі Горки Путивлівського району Сумської області. Хоча він і закінчив п’ять класів, він мріяв стати військовиком, своєю наполегливістю до навчання він таки домігся мети і закінчив військово-морське училище в Ізмаїлі.
Свій перший день війни він зустрів на Дунаї, в Ізмаїлі, про що свідчить листок із календаря, який дідусь проніс через всю війну і залишив нам спогадом про той страшний день.
Всю війну він пройшов у званні старшини батареї 46-го зенітного артилерійського дивізіону. Був нагороджений двома орденами Червоної Зірки; медалями «За бойові заслуги», «За оборону Одеси», «За оборону Кавказу» та іншими.
Дідусь не дуже любив згадувати про війну. Тато казав, що коли він просив його розповісти щось про війну, дідусь завжди починав плакати і неохоче говорив про неї.
Напевно, йому згадувалися товариші, які загинули. Дідусь казав, що насправді в бою було дуже страшно, набагато страшніше, ніж це показують у фільмах.
Ми знаємо, що перший орден Червоної Зірки він отримав за те, що переправив гармати через річку поряд з розташуванням німців.
Передивляючись сімейні фотографії, ми бачимо дідуся зі своїми товаришами молодого, усміхненого. Дідусь прожив 87 років і ніколи не вихвалявся своїми заслугами, навіть коли ходив на мітинги – не надівав свої нагороди.
Звичайно ж, я дуже хотіла, щоб дідусь мій був живий, щоб міг мені розповідати про ті часи і щоб я могла йому подякувати і вклонитися за нашу мирну весну.
Наталя Попова,
Білгород-Дністровський НВК
«Загальноосвітня школа
ІІ ступеня-ліцей», ІІІ група
Про що тополя
тихо шелестить…
Про що тополя тихо шелестить,
Як здійме листя тихий вітер?
Про що висока шепотить?
Що час – з усіх найгірший лікар.
Про те, що бачила давно,
Як кулі дерли тонке гілля,
Як ріки, море сліз лилось,
Де луки зараз у цвітінні.
Тополя тихо розповість:
Горіли села, наче в пеклі,
Як та чужинницька, та злість
Все кров’ю набирала кехлі.
Як тут солдати-юнаки
Без досвіду кордон тримали.
Я залишивсь живий один,
Тополя все оповідала.
Один, один, один у полі.
Темніє небо в сивій млі.
З останніх сил йшов
до тополі,
Та лиш світлина у руці.
Розплющив очі він зомліло
Й побачив у чужих блакить.
– Дівчино! Люба! Скажи, мила…
Чи відстояли височінь?
Блакитні очі посміхнулись:
– Лежи, рідненький. Добре все!
Трекляті люди схаменулись
Та відступили. Вам за все
До скону віку дякувати маєм.
Ти лиш живи! Живи! Живи!
– Здається, люба, помираю.
І ось що ти собі візьми.
Вона побачила світлину –
З старої хати матір погляда.
– Солдатику, це нащо ж,
милий?
Він змовк. Полинула душа…
З тих пір щороку слухає
тополю
І згадує давно минули дні…
Тримає його картку у долоні,
З’являється до неї він у сні.
Подивиться на дерево очима
Ще чистими, як райдужна
блакить.
І тихо скотиться сумна
сльозина,
Як покладе скромний
букет квіт…
Аліса Моржакова, учениця Білгород-Дністровського ліцею:
Не все було так легко і просто на війні. Доказом цього є спогади українського солдата, який пройшов повністю всю війну, від її початку до воєнних подій в Берліні, Володимира Максимовича Короля. Ось як він згадує травень 1945 року: «Під час військових дій німців доводилося бачити або убитими, або полоненими, без зброї. У даній ситуації ми, троє молодих воїнів, зустрілися віч-на-віч із досвідченими, ще сильними духом, міцними здоров'ям, вигодуваними хорошою їжею есесівцями. Якщо ви бачили в кіно здоровенних рудих «гансів» і «фриців», з засуканими рукавами (це був травень), з вовчим оскалом на обличчях, гітлерівців, які звикли завжди перемагати, а не здаватися на милість переможців, – ось такі 2 травня 1945 року стояли перед нами. А ми – перед ними. І для нас не було іншого виходу, як звернутися до них німецькою мовою, пояснити наш парламентерський обов'язок і передати побажання нашого командування: припинити кровопролиття, скласти зброю, що іншого рішення в даних обставинах просто не існує. На все моє життя запам'яталася ця мить: до своїх полків відстань була десь 500 метрів, а перед нами (точніше, ми перед ними) стояли найвідданіші фашисти Адольфа Гітлера, готові будь-якої миті натиснути на спусковий гачок автомата і, переступивши через наші трупи, зробити спробу прориву через наші вогневі позиції.
Та ми витримали цю мить. Вони також. Почалося роззброєння: кулемети, міномети (81 мм), автомати, карабіни, пістолети, гранати, все складали окремо, а ми перевіряли. Той, хто склав зброю, ставав на місце, а стрій самостійно прямував до штабу дивізії, без нашого супроводу. Там теж з нетерпінням чекали розв'язки, а найбільше – мирної. І все було б добре, якби серед людей не існувало такого негідного явища, як зрада. З третього чи четвертого поверху по нас, парламентарях, раптом застрочили кулемети. Кулі впивалися в бруківку біля наших ніг, але нас не брали, тому що кут, під яким кулемет стріляв, просто не дозволяв розстріляти нас. Тоді просто дивом ми залишилися в живих».
Так, справді, не тільки люди, сповнені честі і відваги, брали участь у війні, а й такі негідники, які взмозі встромити ніж у спину своєму товаришу заради власного добробуту. На жаль, не тільки героями запам’яталася ця війна в історії нашого народу.
Моїй родині пощастило: в нашій місцевості не було запеклих боїв. Але на долю моїх родичів випало теж немало випробувань, пов’язаних з війною. Моя прабабуся працювала медичною сестрою, тому вона на власні очі бачила вбитих солдатів та тих, що потерпали від нестерпного болю. Моя бабуся народилася саме в роки війни, тому вона, звісно, не пам’ятає всіх нюансів та подій того періоду. Але в її пам’яті назавжди закарбувалися розповіді старших сестер та батьків, жах післявоєнної руїни. Коли вона згадує про ті страшні події, вона не може стримати сліз – надто тяжкими видалися ті роки.
Кожен з нас має свій погляд на причини та наслідки війни. Але ми повинні пам’ятати, що своїм життям ми зобов’язані всім тим, хто воював, допомагав, чекав та вірив. Всім тим Героям Радянського Союзу та України, всім тим, хто вижив, кожному, хто похований в братській могилі. Адже наша пам'ять та шана – це те, чим ми можемо віддячити за наше життя.
