Кожен митець, якщо він послідовний в досягненні поставленої мети, приречений логікою власного розвитку вступити в пору зрілості. Саме такими сприймаються нові твори відомого одеського пейзажиста Миколи Овдійка, що нині представлені в галереї «NT-art» (Лідерсівський б-р, 5).
М. Овсійко працює майже виключно як пейзажист. Він автор камерних, лірично-задушевних пейзажів, що підкуповують ясністю світовідчуття, та натюрмортів. Голландське визначення його жанрової специфіки, як «тихе життя» є гранично повним стосовно творів цього живописця. Натюрмортам митця притаманні самодостатність пластичної форми, вірність тону, колористична стриманість і разом з тим насиченість, «об’єктивізація» мотиву, зведення емоцій художника до мінімуму. Вони ніби написані, затаївши подих. Мінімалізм мислення тут проявляється найбільш послідовно. У деяких із них «біографічне» відтворення предмета («Колесо», 2010) доводить зображення до рівня символу.
Виставка під лаконічною назвою «Дотик» вмотивована різними обставинами, але одна беззаперечна – вона стала продовженням виставок «одеської школи», які організувала ця ж галерея в 2009-му – на початку 2010 року.
Одеська школа бере свій початок від південно-російської школи живопису ХІХ-ХХ ст. У Передусім це пленерна школа, яка поєднала академічно-реалістичні підходи з імпресіоністичними і розвивалася на основі етюдних принципів з їх увагою до першого враження та безпосередності в роботі. Колорит південної природи з її вологою атмосферою обумовлюють рефлекси неба та інтенсивне сонячне світло, щоденно привчаючи митця до сприйняття вишуканих гармоній, тонких валерів. Цілком доречний може бути вираз, як своєрідна квінтесенція її суті – “кольорове повітря”. Творчість Овсійка (випускника Одеського театрально-художнього училища, 1973) цілком підпадає під це визначення.
Коли я дивлюся на його твори, згадую слова Валерія Гегамяна, сказані свого часу студентам худграфу: «…Передати цей стан і цю відстань – ви розумієте, як це складно?» Полотна Миколи Овсійка дивують саме тонко взятими відношеннями, здатністю писати кольором, сприйнятим через призму світла й повітря. Здається, що він пише не стільки предмети (на відміну від натюрмортів), як саме середовище. «Просто стати і написати можна, але я пишу, коли відчув, «вжився» в мотив», – пояснює художник. Так важливо відшукати власні інтонації. Якщо робити екскурс у минуле, то так працювали, наприклад, І. Левітан (який міг пройти десяток кілометрів, поки не знаходив захоплюючий мотив), С. Жуковський, що любив зображувати куточки садиб. Але найбільш близькою для одеського митця, на мою думку, є творчість П. Левченка і особливо І. Похитонова. Овсійко цілком класичний, на перший погляд, простий і невибагливий. Насправді ж він дуже вимогливий і обирає лише те, що викликає внутрішній захват. Тому так полюбляє занурюватися у враження дитинства, що живлять уяву. Можливо, цим пояснюється, що йому, уродженцю села Більмачівки (Чернігівщина), ближчі саме сільські мотиви. У літні дні босоніж він відшукує їх, блукаючи степовими просторами і польовими дорогами. Особливо вдалі у нього пейзажі з польовими квітами, якими автор щедро уквітчує поля й пагорби. Природа на його пейзажах передається в стані невидимих пульсацій, ледве вловимої рухливості, а поверхня полотна при цьому набуває такої якості, як живописна вібрація. Навіть куточок парку імені Т. Шевченка («Весна», 2010) більше схожий на лісовий мотив, ніж на міський парк. Художник і в житті такий же стриманий: водночас спокійний і внутрішньо напружений, насторожений, ніби весь час перебуває в готовості захищати свій автономний духовний простір від небажаного вторгнення. Він не романтик, що шукає сенс у потойбічному. Овсійко лише романтик настільки, наскільки уникає прози життя.
Значне місце в творчості Овсійка займають марини. Море так само дозволяє опанувати собою, його ритми благотворно діють на нашу душу, і цей дивовижний стан засобами живопису митець передає глядачеві.
Деякі роботи написані за етюдами («Господиня осені», 2010), або ж переведені в формат картини («Річечка», 2009). При цьому змушений визнати, що в картині, на відміну від етюду, все ж гострота сприйняття дещо послаблюється. Однак це не стосується тих, що написані безпосередньо на природі. Одна з кращих у цьому ряду робота «У своєму дворі», 2008). В іншому випадку, швидше як виняток, в картинах з’являється мало властивий для митця естетизм і графічність прийомів («Потаємне місце (Кущ)», 2008).
Сьогодні художник є достатньо затребуваний, на цьому особливо акцентували увагу господарі галереї. Відійшли в минуле часи, коли за безцінь митець збував свої етюдні, малесенькі перлинки. На то вона й пора зрілості і публічного визнання.
