– Надійко, коли у тебе наступний показ?

– Поки що не знаю. Точну дату ще не назвали.

– А в чому ти будеш цього разу?

– У довгій золотій сукні.

– Минулого разу ти вчинила фурор.

– Ну, гаразд, Діанко, всі дівчатка були гарні та показали клас.

Цю нічим не примітну, на перший погляд, розмову я почула в одному з парків нашого міста. І спілкувалися не двадцятирічні довгоногі манекенниці, а школярки 12-13 років.

За десять хвилин неквапливої розмови про достоїнства таємничої нової колекції я не витрималася і заговорила з дівчатами. З’ясувалося, що це двоюрідні сестри – одеситка Діана і Надя, яка разом із мамою приїхала на осінні канікули до сестри з Нових Троянів Болградського району. Незабаром до розмови долучилися мами дівчат. Вони і пояснили, про що йшлося.

– У нас у Новотроянівському навчально-виховному комплексі уже багато років існує Театр мод, яким керує Марія Минжирян, – розповідає мама Надійки Ольга Кравченко.

З’ясувалося, що дівчинка бере участь у показах уже сім років поспіль. Особливість Театру мод у тому, що вбрання, яке придумала його незмінна керівниця, виготовляється винятково з нетрадиційного мате­ріалу.

– Надійка дефілювала в найрізно­манітнішому вбранні з декоративних шпалер, мереживної клейонки, срібної фольги, бісеру. Всього і не згадаєш за сім років.

Щороку на огляді-конкурсі «Таланти твої, Україно» новотроянівским моделям немає рівних. Вони посідають призові місця як у районі, так і в області.

– Нескладно здогадатися, ким ти хочеш стати, коли виростеш, – звертаюся до блакитноокої Надійки, яка ніяково поправляє сніп розкішного русявого волосся. – Мабуть – відомою моделлю. Це ж так модно серед дівчаток!

– Взагалі-то я хочу стати вчитель­кою, як мама, – хитає головою дівчинка. – Мені подобається розмовляти з дітьми, пояснювати їм щось, чогось навчати.

– Це правда, – підтверджує Ольга Василівна. – Я працюю вчителькою української мови та літератури. Коли приношу додому стосики зошитів для перевірки, донька просить, щоб я дозволила їй перевірити. Бере олівець і легенько виправляє помилки. Я гадала, що дитина просто наслідує маму і згодом це мине. Але помітила, що цікавість тільки зростає! Тоді я пояснила доньці: якщо вона хоче бути вчителькою, то мусить дуже багато і старанно навчатися. Вона погодилася. Так у третьому класі ми вирішили спробувати свої сили на престижному міжнародному конкурсі знавців української мови імені Петра Яцика.

Тоді ще третьокласниця Надійка Кравченко посіла перше місце в районі. Наступного року повторила цей результат. На обласному рівні не раз ставала призеркою.

– Мабуть, вдома спілкуєтеся лише українською?

– Ні, звичайно. Вдома спілкуємося болгарською, оскільки живемо в болгарському селі, – говорить Ольга Василівна. – У школі – російською та українською. Але чую іноді, як Надійка з подружками розмовляє англійською, тренує вимову. Та й вірші вона пише всіма чотирма мовами.

– Про що вірші?

– Про різне: про природу, про рідну мову, про батьків, перші почуття. Цього року, до речі, ми зібрали найкращі і збираємося показати їх на конкурсі «Таланти твої, Україно».

– Чи не заважає доньці таке завантаження на конкурсах, олімпіадах?

– Надійка дивним чином усе встигає. Я переживала за точні науки, але і тут вона мене здивувала. Справа в тім, що з 2007 року вона бере участь у міжнародному конкурсі, математичного профілю «Кенгуру». І, крім усього іншого, встигає допомогти мені по дому, вчити з молодшим братиком Васею вірші.

– Невже бодай трішки не хочеться побути відомою, щоб тебе впізнавали на вулиці і просили автограф? – знову звертаюся до Надійки.

– Моделлю я завжди встигну стати, – спокійно відповідає дівчинка. – Головне зараз, як каже мама, – здобути знання, яких більше ніде не дадуть.