Сьогодні завершується конкурс творів на тему «Що я знаю про війну», що знайшов широкий відгук у наших юних читачів.

Дякуємо всім, хто не залишився байдужим і надіслав свої листи. Найкращі твори були опубліковані в газеті.

Ми маємо намір видати їх окремою книжкою. Нехай свята правда про великий подвиг наших дідів і прадідів вічно живе в юних серцях!

Свята правда про війну

Валерія Підгорна, учениця 6 класу Затишанського НВК, Фрунзівський район

Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників є найстрашнішою за всю історію людства. Це пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині в Україні. Не минуло це страшне горе і нашу сім’ю. Моя прабабуся, Чайковська Віра Володимирівна, народилася у 1938 році в селі Малі Роги Жлобинського району Гомільської області, що в Білорусії, де і проживала під час Великої Вітчизняної війни. У 1944 році радянські бійці визволяли від фашистських загарбників білоруську землю. Спішно відступаючи, фашисти забирали у населення домашніх тварин, збіжжя. Одного разу німецькі солдати зайшли і до хати моєї прабабусі. Коли німці виводили з двору корову, мати кинулась рятувати годувальницю, та автоматна черга обірвала життя жінки. Трагедія сталась на очах чоловіка та шістьох малолітніх дітей, старшій з яких було13 років, а найменшим братикам-близнюкам – по рочку. Після цього всіх жителів села німці зігнали на майдан до сільради, хати підпалили, а людей погнали до таборів, що знаходилися на пінських болотах поблизу міста Гомеля. Батько, Володимир Іванович Скоробагатий, на руках якого залишилися шестеро дітей, потрапив разом з односельцями до цих місць, хоча табором їх назвати було важко. Це була обнесена колючим дротом територія на болоті, що посилено охоронялася конвоїрами з собаками. Вражало те, що люди серед зими були просто неба, не знали, навіщо їх тримають, чи будуть кудись пересилати, і що їх взагалі чекає. На добу давали на сім’ю буханець чорного хліба, спеченого наполовину з опилок, та миску баланди. Двоє найменших хлопчиків померли на шостий день перебування в цих страшних умовах. Інші діти дуже застудилися. На восьмий день авангардний розвідувальний загін Радянської Армії випадково натрапив на ці табори і після короткого запеклого бою визволив усіх невільників. Тих, кому пощастило вижити, направили на карантин до міста Калінковичі. І лише там люди дізналися про страшне призначення табору, в якому вони перебували. Так, там не було крематорію, не було дослідницької лабораторії та газових камер. Призначення цього табору було іншим. Перед відступом фашисти мали намір всіх невільників відправити на мінні поля, щоб забезпечити відступ німецьких солдат. Тобто, це був табір знищення, і всі люди повинні були загинути. Завдяки щасливому визволенню, моїй прабабусі пощастило вижити. І хоча їй на той час було неповних шість років, вона на все життя запам’ятала цей страшний і трагічний момент у своєму житті.

Я дуже хочу, щоб ніколи не було війни.

Микола Ткач, учень 8 класу НВК «ЗОШ I – III ступенів-ДНЗ»,

с. Мала Слобідка, Кодимський район

У нашому селі Малій Слобідці є пам’ятник визволителям се­ла біля підніжжя якого ми, учні Малослобідської школи, стоїмо у почесній варті на свята. Ми вже знаємо поіменно всіх, хто покоїться тут, під буйною зеленню каштанів. Серед них нам добре відоме ім’я Героя Радянського Союзу майора Анатолія Наумовича Маліхова, який поліг смертю хоробрих у розквіті своєї юності.

Анатолій Маліхов був від­важним командиром танкової роти. Якось у запеклому бою на підступах до Сталінграда у машини заклинило гармату, а назустріч сунули шість німецьких танків. За наказом командира танк пішов на таран і спалахнув. Маліхов на якусь мить втратив свідомість, а коли прийшов до тями, зумів вибратись з палаючої машини. Коли його підібрали радянські розвідники, він в руках стискав пістолет, в якому залишився один патрон.

Після лікування у госпіталі Анатолій знову повернувся у свою частину, громив німців на Дону, на Україні. Був нагороджений чотирма бойовими орденами.

Колишній його однополчанин майор Горошко згадував, що Маліхов завжди був підтягнутим, а в години відпочинку зачаровував всіх своєю грою на баяні та прекрасним голосом. В бою йому можна було довіряти, як собі.

…Наказ взяти залізничну станцію Слобідка і відрізати німцям шлях до відступу Маліхов отримав 25 березня 1944 року. Вночі радянські війська визволили наше село, наблизились до висоти, яку шалено захищали німці. Але гвардійці вперто йшли вперед, відвойовуючи кожну п’ядь висоти. В останні хвилини бою ворожий снаряд влучив у командирський танк.

Анатолію Маліхову звання Героя Радянського Союзу було присвоєно посмертно. А.Н. Маліхова разом з його побратимами поховано з почестями у нашому селі.

Після війни його мама Ірина Митрофанівна, яка разом із дочкою теж була на фронтах Великої Вітчизняної, оселилась у Малій Слобідці, щоб бути ближче до праху сина. Тривалий час працювала вихователем дитячого садка.

Коли буваю біля пам’ятника, схиляю голову в пошані перед світлими іменами визволителів. Адже це були героїчні люди з надзвичайно сильною волею і високим почуттям патріотизму. І так хочеться бути схожим на них!

Анастасія Ганченко, учениця 7-А класу ЗОШ № 5, м. Білгород-Дністровський

Під час війни із німецько-фашистськими загарбниками народи колишнього Радянського Союзу об’єдналися, щоб захистити свою державу, свою землю. Люди тримали оборону, демонструючи, що єдність – найдужча зброя у світі. Хіба можна забути трагічні дні та роки голоду і похоронок, страшні криваві вбивства, жорстокість, що не має меж? Для мене усе це історія. Дуже часто, особливо зи­мовими довгими ве­чорами, коли вся сім’я збирається, дідусь із бабусею розповідають нам спогади своїх батьків про страждання та почуття, пережиті у ті роки, коли без­вісти пропав під Бу­дапештом мій пра­прадідусь Мефодій Топор. Звичайно закінчує свою розповідь дідусь такою фазою: «Не сплять ветерани – не можуть забути однополчан». З кожним роком ми все далі й далі відходимо від військового часу. Сумно дивитися на немічних стариків, які згадують свою молодість. Саме вони мріяли, щоб ця війна стала останньою. Вони не шкодували витратити життя, даруючи людям мир.

Вже 65 років ми живемо без війни. Нещодавно відсвяткували чергову річницю Перемоги. Яким незвичайним був цей день! Адже саме 9 Травня усе кипить та цвіте! У цей день весна ще прекрасніша, звучить музика, люди здаються добрішими. Цей день залишає у душах та серцях відбиток милосердя, доброти, патріотизму, урочистості. Боляче дивитися на останніх ветеранів, що залишилися. Їх зовсім мало, і з кожним роком вони усе бідніші й бідніші. Гірко та соромно дивитися їм у вічі.

Цікаво, змогли б проявити такий подвиг і патріотизм сучасні люди? Але краще не думати про це, треба намагатися об’єднуватися, менше лаятися, щоб більше ніколи не знати жаху війни, щоб жити під чистим та мирним небом.

Катерина Ткаченко, випускниця Великодальницької НВК – школи-гімназії, Біляївський район

За вікном дріботить краплистий дощ. Такий рясний, такий завзятий. Змиває сліди, залишені на стежці, збиває порох на листочках дерев, ру­чаями стікає з шибок… На­віть фарба слабшає під йо­го натиском, залізо – а й те поступається перед його силою… Непідвладна йому лише пам’ять людська, бо не старіє вона з роками, не тьмяніє.

Вона дивиться на нас із старих фотографій, на яких залишилися вічно усміхненими, вічно красивими, закоханими у життя і людей лицарі волі, гарячі серця яких вели в бій на фронті, кидали в криваві битви, давали сили нищити навалу. Скільки ж їх полягло на ратному полі! Скільки померло від ран! Піднявшись на ввесь зріст перед фашистом, вистояли і зробили крок у безсмертя.

Пам’ять нагадує про себе з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, ветерани, у яких обличчя зорано зморшками – дорогами болю і втоми, у яких сивина, як сніг холодних воєнних зим, вибілила чуби. Ніхто з них не думав про славу, коли йшов на смертний бій з ворогом, та слава їх знайшла.

Пам’ять хлюпає хвилями річок і шепоче тихими плесами, що стогнали у вогняному пеклі й стікали кров’ю, про людей незвичайної відваги і душевною краси, про полум’яні переправи.

А степи ще й сьогодні скри­кують, здригаються, бо пам’ятають, як були на­фаршировані мінами. Сто­гнуть вони, бо в їхньому тілі ще й досі є залізо, хоч і в іржі, старе, але (страшно сказати) ще й нині пульсуюче. Скільки нив було розтоптано гусеницями фашистських танків! Скроплена кров’ю земля сьогодні пломеніє червоними маками, отими живими, але німими краплинками. Якби вони заговорили, то розповіли б про солдатську мужність, безстрашність, винахідливість, про героїв-саперів.

А якби заговорили фронтові дороги! Повідали б вони нам про стійкість, працелюбність, безкорисливу дружбу, на­пружені дні та ночі наступу, жорстоку боротьбу з гіт­лерівськими окупантами.

Пам’ять стукає в наші серця дзвонами зруйнованих міст, скаліченими стінами фортець, солдатськими обе­лісками, могилами, па­м’ятниками. Стіни скорботи, мовчазні та промовисті. На граніті – імена загиблих. Війна – прокляття. Війна – біль людський. У глибокій печалі схилилися закам’янілі матері, наречені; спустилися на коліна бронзові солдати, затиснувши в руках холодні автомати.

Згадувати про загиблих важко. Думати гірко. Не па­м’ятати неможливо. Стоїть біля них, невидимих, у почесному караулі місяць. Зорі схиляються, палаючи іскрами. Дерева шумлять на вітрі, розповідаючи про безсмертя: хоробрим смерті немає.

Горить-палає Вічний вогонь – символ тріумфу спра­ведливості, невичерпного джерела патріотизму, віри в силу народу. Ніколи не згасне! Не погасить його й отой дощ-забіяка. А, може, то небо скрапує сльозою, схилившись перед Визволителем, Лицарем, Рятівником, Ге­роєм у глибокій пошані, у глибокій жалобі?! Може, він життєдайною краплею падає на землю, щоб і завтра все виростало, жило, розмножувалося, а ми – щоб пам’ятали?.. Сам час кладе нам на плечі гарячі долоні сонця й наказує: «Згадаймо! Придивімось пильніше! За­пам’ятаймо: подвиг народу безсмертний!»