Шанувальники та друзі пам’ятали його поетичний заповіт. Вони вирішили перевезти прах поета з Петербурга на Україну. Дозвіл було одержано наприкінці квітня того ж таки 1861 року.
Труну викопали із землі на Смоленському кладовищі, вклали в другу, свинцеву, а потім соснову, оббиту по кутах залізом і в двох місцях стягнену залізними поясами. Поставили її на спеціальні дроги і покрили червоною китайкою за козацьким звичаєм. На Україну тіло поета супроводили О. Лазаровський та Г. Честахівський. Почалася жалобна подорож…
20 травня пароплав «Кременчуг» з прахом Тараса Шевченка прибув з Києва до Канева. Поета супроводила його рідня – брати Микита та Йосип з дружинами, сестра Ярина, Варфоломій Шевченко з родиною, художник Іван Сошенко, О. Лазаревський, Г. Честахівський, поет Віктор Забіла, студенти Київського університету, у майбутньому видатні діячі української культури Микола Лисенко, Михайло Старицький, Тадей Рильський. Труну поставили в Успенському соборі. 21 травня відбулася багатолюдна панахида. Жалобою дзвеніли дзвони. Довкілля було сповнене сонцедзвонами всенародної любові. Рідня поета, студенти й селяни довколишніх сіл викопали на Чернечій горі могилу й змурували склеп. За відомостями поліції, що наглядала за похороном, у ньому брало участь близько 2000 чоловік. Над могилою було виголошено п’ять промов. 22 травня, о 7 годині вечора, Тараса Шевченка прийняла рідна земля.
В останню путь проводжали поета й одесити. Серед них Володимир Бернатович, лікар. Кілька слів про нього. Закінчив медичний факультет Київського університету. Учасник громадсько-політичного руху 50-60-х років. 1861 року був серед студентів, які зустрічали прах Великого Кобзаря. Опублікував спогади «Похорон Тараса Шевченка», де висловив прихильність до поета та польських революційних демократів.
Супроводжував прах Тараса Шевченка і Яків Габель. Він був присутній на похороні у Каневі. Згодом кілька разів відвідував могилу поета.
Наприкінці 1861 року в Одесі виникло «Революційне агентство» – відділок Київського польського та українського таємних товариств. «Агентство» листувалося із зарубіжними революційними комітетами, одержувало від них герценівський «Колокол», «Полярную звезду», іншу підпільну літературу, розповсюджувало її.
В Одесі здавна жило багато знайомих, друзів, шанувальників Тараса Шевченка. Про деяких з них «Одеські вісті» писали досить докладно. Наприклад, про Варвару Рєпніну. В Одесі мешкав два роки після заслання у справі кирило-мефодіївців Микола Гулак. Служив секретарем Одеського магістрату Аркадій Венгжиновський. Він побратався з Тарасом Шевченком в Оренбурзькому краї.
…Друзі поета ухвалили заснувати на Чернечій горі школу його імені.
Скоро слово мовиться, та не скоро діло робиться. Тривалий час нічого з того задуму не виходило. Через сімнадцять літ після того, як наш Кобзар відійшов у інший світ, збирати кошти почали в Одесі.
Газета «Одесский вестник» оголосила збір. Ініціативу підтримали й інші видання. Повідомлення вони друкували на видних місцях, виділяючи шрифтами. Називалися прізвища тих, хто вносив кошти на справу народної освіти. Газети, зокрема «Одесский вестник» того часу, підкреслювали свої демократичні позиції тим, що важливо не тільки зробити внесок, а й поінформувати, зі скількох трудівничих сум він складається.
Збір коштів тривав рік. А далі усе затихло. Та скоро причина мовчанки розкрилася. Виявляється, Одеському генерал-губернаторові не сподобалася народна ініціатива, і він розпорядився збір припинити.
Зібрані кошти – 1907 рублів редакція «Одесского вестника» передала троюрідному братові поета Варфоломію Григоровичу на упорядкування могили. На школу коштів не вистачило.
В Одеському державному архіві, як стверджують дослідники, зберігаються оригінал звіту Варфоломія Шевченка до редактора газети про використання коштів. Тут і упорядкування могили, і обнесення садиби огорожею, будівництво хати для сторожа, насадження довкола останнього притулку поета фруктових дерев.
Ось що писав родич Кобзаря: «…І нині в хаті біля могили живе постійний сторож з обов’язком, крім догляду за цілісністю, поливати квіти і дерева…»
Так деревами і квітами у Каневі, над якими завжди присутні сонцедзвони любові, зросла шана одеситів до Тараса Шевченка.
