Одеське обласне державне радіо – одне з найстаріших регіональних електронних ЗМІ України і єдине серед собі подібних, що удостоєне бойової нагороди – медалі «За оборону Одеси». Пишу про нього з особливим пієтетом, оскільки пропрацював у цьому самобутньому творчому колективі майже три десятиліття, виховався у ньому, як професійний журналіст, всотав його романтичну і в певний період героїчну історію, традиції, разом з цілою плеядою яскравих творчих особистостей працював над їх продовженням і вдосконаленням.
В ефірі… біндюжники
Свій офіційний відлік Одеське радіо бере з 1929 року, коли на базі стаціонарної студії та передавача «РВ13» (тринадцятого з установлених тоді на безкраїх просторах СРСР), було утворено радіостанцію, якій виділили час в ефірі. Хоча ще чотирма роками раніше, завдяки вченим та студентам інституту зв’язку імені Попова, розпочалися доволі успішні спроби передачі телефонними дротами і на середньохвильовій частоті 392,1 метра музичних творів, прогнозу погоди, іншої інформації з життя Одеси та регіону. У газеті «Чорноморська комуна» за 23 січня 1925 року, наприклад, знаходимо такий заголовок: «Майбутнє належить нам і радіо!» Про оснащення ж першої студії, розташованої на Грецькому майдані, і якості трансляції з неї розповідається у кореспонденції, опублікованій в іншій одеській газеті – «Молода гвардія» – під промовистим заголовком «Таємничий радіогуркіт».
– Наш читач, певне, не посвячений в таїнство радіостудії, – писав кореспондент цього видання. – Не дивуйтесь, що в такт неаполітанського ансамблю ви почуєте гуркіт у гучномовці. Це не що інше, як гуркіт повозокбіндюг, що сновигають між портом і Старобазарною площею та у зворотньому напрямку…
Такими були перші кроки Одеського радіо. Про звукоізоляцію студії тодішній технічний персонал мав дуууже віддалене уявлення. Та все ж люди потяглися до цього екзотичного на ті часи засобу масової інформації, прагнули його почути. Старійшина одеських радіотрансляційників Олександр Микитович Захаров, з яким автор цих рядків пропрацював разом десяток літ, розповідав, що на прохання жителів міста, перші вуличні гучномовці були встановлені і заговорили 1929 року на Соборній площі, у Міському саду, на розі Дерибасівської та Рішельєвської, що дало можливість значно розширити слухацьку аудиторію.
«Говорять
захисники Одеси!»
Одна з найяскравіших сторінок в історії колективу – робота в умовах героїчної оборони Одеси від фашистських загарбників з 5 серпня по 16 жовтня 1941 року. На її початок з міста було евакуйовано основну радіостанцію й передавача. Але місцеві фахівці знайшли вихід із скрути, «поставивши на ноги» розукомплектований навчальний передавач інституту інженерів зв’язку.
Так почало працювати фронтове мовлення, яке, зокрема, наповнювали відповідним продуктом радіожурналісти Л. Баніта, П. Муравчик, С. Александров, техніки О. Захаров, Г. Петровський, Г. Марков, інженер Л. Алексеєв, диктори В. Чижов (на той час – провідний диктор Центрального радіо, що волею випадку опинився в оточеній ворогом Одесі) і Р. Мостинська.
Щодня, у точно встановлений час, Віктор Чижов вмикав мікрофона, в ефір линули позивні, а потім звучало незмінне:
– Слухай, Москва! Слухай, рідна Вітчизно! Говорять захисники Одеси!
Зі студії, вона розміщувалася у підвалі розбомбленого фашистами радіотеатру на вулиці Жуковського (зараз там Палац культури імені Лесі Українки) до слухачів зверталися учасники оборони міста, багато з яких невдовзі були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, генерал Іван Петров, командир полку морської піхоти Яків Осипов, командир артилерійського полку Микола Богданов, командир авіаційного полку Лев Шестаков, розвідник Олександр Ничипуренко, снайпер Людмила Павличенко, військові журналісти і письменники Костянтин Симонов, Василь Кучер, Іван Гончаренко, Леонід Соболєв, Костянтин Паустовський. Ворог намагався знищити передавача, піддаючи місце його розташування нещадним бомбардуванням з повітря та артилерійськими обстрілами. Але Одеса лишалася в ефірі, ведучи програми фронтового мовлення українською, російською, німецькою, румунською, угорською, італійською мовами. На окупованих і вільних від фашистів територіях Одесу приймали і, де була можливість, ретранслювали, Москва, Ленінград, Київ, Харків, Севастополь, Ростов та багато інших міст Союзу.
Знаючи за кілька днів про директиву Ставки командуванню Приморської армії залишити місто і організовано перекинути війська морем до Севастополя, радисти організували останній вихід в ефір у формі радіомітингу. Він, аби не викликати ніяких підозр у контррозвідки противника про майбутню передислокацію частин і підрозділів, розпочався наступними словами дикторів Віктора Чижова і Ревекки Мостинської:
– Слухайте нас, рідні брати і сестри з нашої столиці Москви і всіх республік нашої держави! Захисники Одеси знову вийшли на братську бесіду з вами.
Бойові друзі і соратники! Нас з вами поріднюють одні великі почуття та діяння – гаряча любов до своєї Батьківщини, полум’яний патріотизм, грізна ненависть до гітлерівського фашизму.
Не раз ворог намагався знищити нашу радіостанцію, але з того нічого не вийшло. Голос Одеси, яка бореться, продовжує звучати в ефірі…
Усього за 73 дні героїчної оборони міста вийшло в ефір близько двохсот передач, під час підготовки і трансляції яких журналістами, радіоінженерами й техніками було проявлено чимало творчої видумки, самовіддачі, а почасти – героїзму і самопожертви.
А перша передача Одеського обласного радіо, що відновило свою роботу одразу після визволення Одеси у 1944 році, закінчувалася пророчими словами однієї з найпопулярніших в ті часи пісень «Ты одессит, Мишка, а это значит…»
Широкие лиманы,
зеленые каштаны,
Еще услышат шелест
развернутых знамен.
Когда войдет обратно
походкою чеканной
В красавицу Одессу
усталый батальон!
Такий час настав…
Тепло і порядність
Сьогодні у мене часто запитують: «Чим відрізнялосятерадіо від сьогоднішнього?» В принципі – нічим. Ми, радіожурналісти 70х – 90х років, теж не були ретроградами, шукаючи і знаходячи нові форми оперативного донесення інформації до слухача (чого тільки вартий безперервний семигодинний репортаж у режимі «онлайн» зі святкування 200ліття Одеси, проведений тодішнім керівником радіо Іваном Нєновим разом з помічниками, з морвокзалу у 1994 році!). Терадіо, на мій погляд, було теплішим, статечнішим, якщо хочете, точнішим. Воно показувало свого героя рельєфніше, людяніше. Будьто селянин, робітник, митець, вчений, та, навіть бомж. Терадіо більше йшло від серця, від душі, а не від сьогоднішнього суворого прагматизму й обов’язкового нашарування сенсаційності.
Подібне, між іншим, можу сказати і про колегтелевізійників, які впевнено освоїли ефір через три десятиліття після радистів, будучи об’єднаними в один спочатку телерадіокомітет, а зараз – телерадіокомпанію. Я, скажімо, сьогодні із задоволенням дивлюся програми різних компаній, зокрема й обласної державної. Але в душі назавжди збережу передачі з Неллі Харченко, Вікентієм Нечипоруком, Рудольфом Отколенком, Галиною Грибоєдовою, Леонідом Сущенком, Анатолієм Довгоносом, Георгієм Черняковим, Світланою Зарицькою, Олександром Громовим, Павлом Хіджакадзе… Розмову на цю тему не закінчуємо. Бо, як писав Юрій Смолич: «Розповідям про неспокій немає кінця…»
