Розсудливий Бобер
Крокодилиці Бобер
Каже: «Ви гарненька!
По воді і по піску
Линете хутенько».
Ведмедиці каже він:
– Ну й красива шуба!
У коханні зізнаюсь
Вам відверто й руба!»
І Качисі: «Не секрет,
Що пишу я ваш портрет.
Бо гарнішої нема!
Сумніватися – дарма».
І Вівці, і навіть Свинці
Зізнається наодинці:
– Ви – найкраща, всім відомо.
Через вас зітхаю вдома.
А Вороні: – От вродлива!
Ще й співаєте пісні,
Не наслухатись мені.
Диво! Наче уві сні.
Жабі: – Пані, чарівнице!
Свіжа і зеленолиця!
Відібрали стільки дум
Ви своїми «кум» та «кум».
Лис аж губу закусив:
– Та яка ж це пані?
Чує ваші оплески
Вперше і востаннє!
А стосовно «чарівниці»,
То, мабуть, серед потвор!
Місце є такій кислиці,
Фору дасть Зеленолиця –
Виклич лиш у коридор,
Буде краща з тих сеньйор.
* * *
– Ну то й що! – сказав Бобер,
Було обмаль світла!
А потвора, хоч на хвильку,
Всетаки розквітла!
Культура і натура
Щур – начальник над культурою.
Вже меблі замінив і штат:
– Мій штат – відбиток власної
натури:
Тут друзі є: і кум, і сват, і брат.
Ще будуть згадувать Щура:
– Була це розквіту пора.
Ми дуже толерантні і люб’язні…
Слова погані в нас – як в’язні,
Яким не вийти на свободу.
Несемо злагоду народу…
Постукала маленька Миша:
– Мені потрібна в хаті тиша!
Під вами я живу, а тут у вас
Дебати, сварки повсякчас.
Щур: – Ми вводимо культуру й мову,
А ви псуєте нам розмову!
А Миша знову: – Як ви зав…
– Все. Розберуся. Я сказав.
Я ж місяць тому обіцяв.
Ви чуєте?! Скінчився час!
Я дві хвилини слухав вас.
У нас свої пріоритети.
Для вищих справ ці кабінети.
Нахабу не стрічав таку!
Погано Миші, викличуть швидку…
Щур: «Цяця», – бурмотів під ніс.
В лікарню лікар Мишу віз…
* * *
Щура, призначивши, забули
пояснити:
Культура зобов’язана добру
служити
* * *
– Офтальмологом
синок мій стати захотів,
Та його відмовити
я таки зумів.
– А чому? – Петра питаю.
– Зуби лікувати –
краще, знаю.
– І чого це? Що це за дива?
– Бо очей у хворих – двоє,
зубів – тридцять два.
Людмила МАКСАКОВА,м. Одеса
«Гарна» пенсия
Бабка пенсию свою
«гарну» получила.
За таблетками в аптеку посылает сына:
– От давления купи, от мигрени тоже,
Надо сахар снять в крови,
гляди, и поможет.
Сын с аптеки прибегает.
Бабка с радостью встречает.
– Есть таблетки от всего!
– Где же сдача?
– Нет ее!
Ольга МАРИНОВА,
с. Криничное, Болградский район
Майбутнє світле
Сторож двірника питає:
– У майбутнє світле віриш?
– Я і вірю, і чекаю.
Повсякдень на кращі зміни.
– А начальство нині наше
І не вірить, не чекає.
Бо воно гарненько, Машо,
Давно в ньому поживає.
Ще одного
Знов підсудного спитали:
– Зізнавайтеся у тому,
За що ляпаса ви дали
Чоловікові ось цьому.
Звинувачений: «Не бився»
Потерпілий: «Бреше знову».
Звинувачений: «Заткнися,
Бо так вхопиш ще одного»
В’ячеслав КРОПИВНИЦЬКИЙ, с. Майори, Біляївський район
Ви примерзли на номері?
Мисливська усмішка
У мого друга Сьоми Сивоуса, з яким пройдено мисливськими стежками не одну сотню кілометрів, є добряча гонча Сурма.
Збираємось ми якось із Сьомою на хутрового звіра. Оскільки за новим положенням мисливці не можуть збиратися групами більше трьох чоловік (це, мабуть, для зручності ділити на трьох), то запрошуємо на полювання мого кума Гришу. Він в основному мисливець на пернатих. Інструктуємо його, що на полюванні з гончими на зайця треба терпляче стояти, як кажуть, на номері. Заєць робить коло й повертається туди, звідки його погнала гонча.
Був тріскучий мороз. Ми з Сьомою стояли на номерах у валянках, а кум Гриша – в гумових чобітках. Сурма погнала зайця з таким «концертним» голосом, що в нас з Сьомою мало не повідривались серця. Отож, прогнавши зайця кілометрів тридцять, Сурма пригнала його прямо на Сьому. Забравши трофей, підходимо до кума Гриші.
О, що це? Кум стоїть на номері, як монумент, як скульптура в петергофських парках. З місця не зрушує. Ми до нього. А він примерз до землі гумовими чобітками. Онучі примерзли до чобіток, а ноги – до онуч.
На щастя, поблизу якийсь шофер висипав із самоскида купу сміття і мотлоху, серед якого ми знайшли відро, цеглу і консервні банки. А далі – справа умілих рук. Окропом відпарили кума від землі, і він дременув додому з швидкістю зайця, за яким женеться гонча. Онучі і ноги відпарювала вдома кума Марта.
Перед наступним полюванням я поліз на горище, знайшов стареньку портативну паяльну лампу і, заправивши її пальним, вручив кумові.
– Навіщо лампа? – запитав здивовано кум. – Я ж сьогодні взув валянки.
– Візьміть, куме. Ви ж ідете на полювання, а там бувають і не такі дива.
Олександр ДИШЛЕВИЙ, м. Балта
