В Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені В. Василька пройшла антрепризна вистава «Сини його коханки», у якій одну з головних ролей зіграла відома російська акторка і телеведуча Катерина Стриженова. Вона знімалася в таких художніх фільмах, як «Графиня де Монсоро», «Любовь-морковь», «Снайпер», «Мушкетери через двадцять років» і багатьох інших.
По завершенні вистави Катерина Стриженова люб'язно погодилася дати інтерв'ю нашому кореспондентові.
– Катерино Володимирівно, Ви приїхали до Одеси з виставою «Сини його коханки»…
– І нас тут прийняли просто чудово. У залі багато аплодували, сміялися, дарували квіти. Одеса взагалі театральне місто, і я його люблю. Я вдячна усім одеситам, які прийшли на нашу постановку, і сподіваюся, що ще не раз приїду сюди. Постановка, з якою ми приїхали нині, має досить довге сценічне життя. Адже коли ми її випустили, то роль головного героя зіграв Олександр Дедюшко. Через тиждень після прем'єри у 2007 році він трагічно загинув з усією родиною в автокатастрофі. На згадку про Сашка ми й далі граємо цю виставу. Потім Ігор Регалін і Олександр Резалін зіграли цю роль.
У вільний час я пройшлася центром міста, побувала біля оперного театру, а потім – на Дерибасівській, де знайшла пам'ятник Сергієві Уточкіну. Справа в тому, що мій свекор – відомий актор Олег Стриженов – на початку 60-х років зіграв Уточкіна у кіно. Сьогодні мало хто знає, який із себе був один із піонерів авіації. Тож вирішили зліпити обличчя зі Стриженова, а я із задоволенням сфотографувалася біля пам'ятника.
– А як Ви стали акторкою театру та кіно?
– Можна сказати, що це сталося, коли мені було п’ять років. Я захопилася танцями і була учасницею ансамблю «Калинка». Шестирічною стала зніматися в телевізійних виставах на центральній телестудії на Шаболовці в Москві. Саме там зіграла каченя, яке подорожує країною літер. Ось ця і є моя перша велика роль. І я вже тоді розуміла, що це мій шлях, моя професія… Хоча зізнаюся, спочатку особливо не мріяла стати кимось у дорослому житті. Про мене просто завжди говорили: «Ну, Катька – артистка». А потім, закінчивши школу, вступила на режисерський факультет Московського інституту культури, після закінчення якого стала акторкою театру імені Чехова.
– Який був Ваш кінодебют?
– Він відбувся у дитячому драматичному фільмі Бориса Дурова «Лідер» у 1984 році. Я зіграла дев’ятикласницю Таню Корнілову. Там був любовний трикутник. У клас приходять нові хлопчики, моя героїня починає виказувати цікавість до одного з них, а до мене залицяється герой, якого зіграв мій майбутній чоловік Олександр Стриженов. До речі, для нього це також був дебют у кіно. Зйомки проходили в Москві та Сочі. У той час ми ближче придивилися одне до одного, а через рік – одружилися. Сашко взагалі, як і тоді, багато знімався, так і зараз, а одна із найпомітніших його останніх ролей – у картині Філіпа Янковського «Статський радник». Він виконав у цій стрічці роль великого князя. Ще мене дуже порадувала наша спільна комедійна картина «Любовь-морковь». Причому в ній він виступив не лише як актор, але і як режисер та сценарист. Головні ролі зіграли Гоша Куценко і Крістіна Орбакайте. А я знялася у ролі дружини шахрая Корогодського, якого зіграв покійний вже Андрій Краско. Це була одна з його останніх ролей у кіно.
– Як Вам працюється із чоловіком на одному майданчику?
– Нелегко! Він дуже вимогливий, особливо до мене. А в житті взагалі він потрясний батько. Наші дівчатка – старша Анастасія і молодша Олександра – найголовніші для нього люди на землі. Вони живуть із відчуттям того, що тато – найкращий і всі проблеми розв'яже. Ось у мене тато помер, коли мені було шість років, а мамі було 36, і вона сама підняла двох дітей і більше заміж не виходила. Для мене дуже важливо зберегти родину. Я щаслива, що не зустріла такого чоловіка, який був би кращий за Олександра.
– У Вас також є спільна робота в картині «Снайпер». Розкажіть про неї.
– Так, це кримінальна драма 1991 року спільного російсько-українського виробництва за мотивами однойменного роману Джеймса Хедлі Чейза. Пам'ятаю, зйомки проходили у 1991 році в Криму – під Севастополем. За сюжетом я грала дружину героя Миколи Єрьоменка – Джея Бенсона – американського солдата, який повернувся з в'єтнамської війни. Він відкрив школу зі стрільби, а один багатий клієнт у виконанні Армена Джигарханяна запропонував йому навчити добре стріляти свого сина, якого саме зіграв Сашко. Зрештою Сашків герой наприкінці картини забрав мою Люсі від персонажа Єрьоменка.
– Катерино Володимирівно, а в Одесі знімалися?
– Не раз. Я взагалі вперше побувала в Одесі у середині 80-х років за викликом Одеської кіностудії на якихось пробах. Це була одна із найкращих студій у СРСР. Я у той проект не потрапила, але пізніше зіграла в декількох наступних картинах. Згадую зйомки понад 20 років тому в картині «Мушкетери через двадцять років», а потім і в продовженні цієї картини. Знімалися всі мушкетери з першої картини, а я грала молоду та екстравагантну дівчину Мадлен. Частину картини знімали в оперному театрі. І я от зараз знову побачила театр. Який чудовий вигляд він має нині!
– Одна з Ваших найкращих ролей – це Жанна де Сен-Люк у серіалі «Графиня де Монсоро»…
– О, це одна з моїх улюблених робіт. У нас були дивовижні зйомки в Росії та Чехії, де такі дуже гарні замки. Пам'ятаю, як я із Дмитром Марьяновим – «Марьяшею», який грав мого чоловіка, постійно говорили Домогарову: «От Ви тут такі гарні з Габріелою Маріані, а ми найчарівніші». Ми за сюжетом усе втрапляли в якусь колотнечу, і все це було з добрим гумором, як це вмів робити прекрасний режисер Володимир Попков, який, на жаль, уже пішов з життя. Він також відомий як режисер дуже романтичної картини «Серця трьох».
– Яка Ваша остання кінороль?
– Ви знаєте, я волію говорити «крайня робота». Отож, зйомки нової російської картини «Убивство на 100 мільйонів» нещодавно закінчилися біля Єревана на озері Севан. Я там давно не була, і цього разу на мене все справило велике враження. Ну, а сама картина – дуже гарний детектив із закрученим сюжетом – до останнього моменту ніхто не зрозуміє що, хто, куди і навіщо. Я багато знімаюся в кіно, і скоро візьму участь у новому проекті, але заздалегідь говорити не буду. Це погана прикмета.
– Катерино Володимирівно, не так давно було 8 Березня…
– Звичайно, я, як і всі жінки, дуже люблю це свято і щорічно приймаю безліч вітань. Дуже приємно, коли чоловіки цього дня приділяють тобі стільки уваги, причому зовсім щиро. Своєю чергою хочу побажати всім одеситкам цього дня одержувати тільки найпозитивніші емоції й неодмінно чудесні квіти від своїх коханих чоловіків.
