«Запропонована одеситам версія – це вільна інтерпретація роману Ярослава Гашека. Режисер – дуже талановитий Мирослав Гринішин, який зробив виставу із незвичайною формою. Я і Анатолій Хостікоєв, використовуючи основну сюжетну канву Ярослава Гашека, бесідуємо про справжню чоловічу дружбу, доброту й людяність, і все це підігрівається добрим гумором».
Так, це він – Богдан Бенюк. Після поставленої на сцені Одеського культурного центру вистави «Швейк», актор із задоволенням розповів читачам «ОВ» про свої роботи у кіно і театрі.
– Богдане Михайловичу, Ви часто буваєте в нашому місті. Уже звикли до одеської манери відповідати запитанням на запитання?
– І не тільки. Саме в Одесі я знайшов відповідь на запитання: чи є в Україні кіно і чи матиме воно майбутнє. На кінофестивалі побачив багато цікавих проектів. Добре, що в Україні є люди, одержимі ідеєю знімати добре кіно. Потрібно створювати масовість – від «мильних опер» до серйозних тем. І кожне кіно, як фестивальне, так і прокатне, потрібно однаково доносити до глядача.
– Що для Вас дорожче – театр чи кіно?
– Коли я закінчив театральний інститут, у мене був вибір: іти у студію кіноактора або в театр. Я обрав театр. Це своєрідний тренаж щодня. Кіно мінливе.
– Ваша перша помітна роль у кіно припала на знамениту картину «Ати-бати, йшли солдати...» Як же Ви потрапили у картину Леоніда Бикова?
– Можна сказати, що мене туди привела Божа рука. Адже я ще у 1975 році дебютував у фільмі Олега Гойди «Хвилі Чорного моря», а потім знайомі хлопці привели мене до Бикова, режисер підшукував актора на роль солдата Кринкіна, який вкрав мило у своїх товаришів. Він відправив усе це голодуючій матері, яка могла б обміняти його на продукти. На пробах Биков сів і став щось мені розповідати про себе й одразу розпитувати. Я повідав про своє дитинство, про те, як без батька ріс, про дитячі страхи, коли боявся, щоб мама не померла. Після бесіди сказав: «Я цього хлопчика беру». Я пишався: зустрівся із зірками того часу Гаврилюком, Конкіним. Бути в одній кінороті з ними – це така честь! З Володимиром Конкіним ми зустрічалися потім у кіно і спілкуємося по сьогоднішній день.
– Ви вже тоді побачили, що Биков був першокласним режисером?
– Той епізод, який я зіграв у Леоніда Федоровича, зроблений майстерно, це я через багато років зрозумів. За сюжетом мені, рядовому, потрібно було заплакати. Гримери приготували нашатир і цибулю. Але сліз не було. І тоді Леонід Федорович запустив фонограму похоронної музики. Те, чого я найбільше боявся. У мене сльози просто бризнули з очей, і текст пішов. Це режисерська мудрість.
– Тоді Ви зіграли рядового. І дійшли до ролі справжнього метра Леоніда Утьосова!
– Так, я якоюсь мірою став «штатним» виконавцем. Спочатку зіграв у фільмі «Утьосов. Пісня довжиною у життя». Євген Паперний, який пробувався на цю роль, сказав режисерові: «Треба тільки Бенюка брати». І справді, коли грим зробили, очі – карими, берет наділи, то став схожий на Леоніда Осиповича.
А потім уже в серіалі «Ліквідація» зіграв Утьосова. Пам'ятаю, що знімали в Палаці моряків. За сюжетом картини йшов концерт в Одесі, і я там співав під фонограму. Я добре розумію, що це знакові роботи, які приносять мені дивіденди. Коли я приїжджаю до Одеси, мені кажуть: «Дякуємо за Утьосова!» Якщо український кінематограф, а не лише російський, порушить такі теми, то це буде чудово. Сподіваюся, що з'являться фільми, які стануть знаковими для країни. А взагалі на Одеській кіностудії я знімався неодноразово в епізодах. Згадую 1979 рік, коли грав моряка у режисера Чорного в чудовому фільмі «Жіночі радості й печалі».
– Кілька років тому Ви зіграли одного з членів екіпажу літака в нашумілому російському фільмі «Кандагар». Де проходили зйомки?
– У Марокко. Я тоді планував святкувати свій ювілей у травні в театрі Івана Франка, де служу багато років. Але мені запропонували зіграти в картині. Коли я поїхав до Москви на проби, був впевнений, що українських артистів на головні ролі не візьмуть. Але там зустрів режисера на прізвище Кавун... Загалом, з молодим артистом Олександром Голубєвим ми зняли пробу, і було ухвалено рішення мене знімати. Тема цікава, персонажі. А актори які! Членів екіпажу літака зіграли покійний нині Андрій Панін, а також Володимир Машков і Олександр Балуєв. У мене з'явився професійний інтерес: на якому рівні я буду виглядати у порівнянні з такими зірками російського кіно. Загалом, я вирішив відкласти святкування ювілею у Києві і поїхав у Марокко. Ми жили в місті Марракеш. Знімали в горах, а другу частину – в Агадірі. Два місяці зйомок – «пристрілювання» акторів один до одного. До речі, цей фільм чимось нагадує радянську картину «Екіпаж», і він навіть вийшов у міжнародний прокат під аналогічною назвою. Картина заснована на реальних подіях, коли члени екіпажу потрапляють у полон до афганських моджахедів.
– А на зйомках Ви все-таки відзначили свій ювілей?
– 26 травня вранці мені зателефонувала дружина й привітала. Потім – підготовка до зйомок. Мене ніхто не вітав… Виявилося, це був їхній задум. Потім мене привітали – і як! Подарували синьо-жовтий прапор, пошитий Кавуном, з підписами всіх членів групи. А потім накрили «поляну», як належить у таких випадках.
– А «дальньозарубіжні» кіностудії не запрошували зніматися?
– З Голівуда пропозицій не було. Але знімався в Італії та Німеччині. У Німеччині в багатосерійному телефільмі «Телефон поліції – 110» грав найманого вбивцю із Чорнобиля. Діти героя постраждали від катастрофи, потрібні були гроші на лікування. Я повинен був убити дружину німецького боса за три тисячі марок, а цей німець покохав іншу жінку. За законом Німеччини при розлученні потрібно віддати половину майна, а він не хотів. Знімали в Берліні й Шверині.
– Ви футбольний уболівальник зі стажем, а чи встигаєте стежити за нинішнім чемпіонатом України?
– Стежу, але не так пильно, як раніше. Я багато років уболіваю за «Динамо», на жаль. Кажу так, тому що в команді з'явилося багато іноземців, рівень гри яких просто не відповідає високому імені клубу. Зараз зовсім не те, що було раніше при Валерії Васильовичу Лобановському. У команди був успіх! Я знав добре тодішнє «Динамо». Моїм сусідом був Володя Онищенко, у нас були прекрасні взаємини. Тоді виблискували Блохін і Буряк та інші сильні футболісти, а якщо всіх перераховувати, це займе багато часу. Іноді мені вдається подивитися матчі чемпіонату, і я знаю, що зараз «Чорноморець» бореться за право грати у Лізі Європи. Я симпатизую одеській команді та її тренерові Роману Григорчуку, з яким ми, до речі, земляки, тому що народилися в Івано-Франківській області.
– А на матчах «Євро-2012» побували?
– Був на фіналі, чвертьфіналі й на груповому матчі, коли шведи обіграли англійців у Києві. Дуже був засмучений «вильотом» збірної України з групи і незарахованим голом. Тепер залишилися деякі шанси потрапити на чемпіонат світу у відбірковому турнірі, хоча це дуже важко буде зробити. Але у цієї збірної ще є шанси, перспектива.
– У Вашій фільмографії є цікава картина за назвою «Дорога в пекло».
– О, це чудовий фільм, який зняв у 1988 році режисер Микола Засєєв-Руденко. Він розповідає про проблеми молодих людей, які стали наркоманами, про злочинний бізнес. Знімали в Закарпатті. Я грав водія-далекобійника вантажівки разом зі Степаном Старчиковим. Але, щиро кажучи, так і не навчився водити цю «махину» – нас просто чіпляли на металеву стяжку, і друга машина тягла вантажівку за собою. На екрані, звичайно, цього не видно.
– А вдалося поспілкуватися з відомими акторами, також зайнятими в картині, Людмилою Гурченко та Ігорем Старигіним?
– Мені шкода, що з Людмилою Марківною я не перетинався, тому що ми не були задіяні у спільних сценах. А з Ігорем у мене склалися приятельські взаємини, причому, ми зовсім спокійно спілкувалися двома різними мовами – він російською, а я українською. І я скажу, що російська людина цілком може зрозуміти українську мову. От я працюю в театрі Івана Франка, і ми часто їздимо на гастролі до Росії та багатьох інших країн. Нещодавно були у Санкт-Петербурзі на гастролях, і там у залі для людей були приготовлені спеціальні навушники для перекладу. Під час вистави бачив, що багато глядачів знімали їх і слухали так. Якщо на сцені є дія, то ти можеш і хорватську мову зрозуміти.
– Богдане Михайловичу, а яка Ваша остання робота?
– Це 4-серійний російсько-український фільм «Янголи війни». Я грав сільського старосту, якого повісили під час окупації, вбили його дітей.
– Уже є нові пропозиції?
– Найближчим часом буду зніматися у фільмі за назвою «Урсуси». Це грузино-німецько-український фільм про події під час громадянської війни 1991 року в Грузії. Там я буду грати персонажа на прізвище Гоголь – так називалося ціле поселення людей, які колись переселилися до Грузії з України.
