Перші паростки великої любові Василька до музики плекало дитинство. Вже з ранніх літ поринав хлопчина у цей дивовижний світ звуків і радів, по-дитячому відверто, мелодії, яку відтворював самотужки. Допомагав йому опанувати жаданий вид мистецтва батько, котрий вмів грати на багатьох інструментах. Мойсей Никифорович не мав спеціальної музичної освіти, але володів природним даром. В його руках весело заливалась гармошка, плакала чарівна скрипка і журився баян. Підвладні були йому і духові інструменти. Тож чи могло таке багате музичними барвами життя не заполонити юну душу?
Василько грав на кларнеті чотирирічним у духовому оркестрі села Загнітків. А набирали туди учнів, лише починаючи з четвертого класу. Та обдарованому малюкові не відмовили. Проте грати на кларнеті заборонив батько, мотивуючи тим, що гра на духових інструментах до десятирічного віку шкодить здоров’ю. І все-таки хлопчик залишився в оркестрі і виконував під час концертів партитуру барабана, пізніше опанував гру на трубі.
Захотілося глибше пізнати мистецтво, в якому почуття передаються звуками. З цим Василь Барановський вступив до Одеського культосвітнього училища на хормейстерське відділення. Та навчався одразу на двох відділеннях – хормейстерському та духовому і обидва закінчив з червоним дипломом. Студентові так легко давалися науки і таким був багатим його досвід музиканта, що керівництво училища довірило йому викладання теорії музики. Тоді і стали студенти називати його «професором». Згодом закінчив Київський інститут культури (здобув фах диригента народного хору).
Ставши художнім керівником Загнітківського будинку культури, він взявся за створення хору, вокально-інструментального ансамблю, агіткультбригади, духового оркестру. І зовсім за короткий період всі ці мистецькі колективи збагатили село та район своїми різножанровими досягненнями. Крім того, він бере участь у концертах як соліст і акомпаніатор, а тріо братів Барановських просто очаровувало.
– Тільки згодом я зрозумів глибокий зміст народної пісні, – розповідає про сокровенне Василь Мойсейович. – Вона зачіпає душевні струни, і від її дотикання душа то плаче, то співає і в тобі відкривається аура для добра, для світлої і чистої любові, для життя.
Незабаром йому запропонували працювати художнім керівником районного Будинку культури, що стало знаменною подією як у біографії самого Барановського, так і в біографії району. Під керівництвом Василя Мойсейовича запульсував хор «Джерела», ожив фольклорний колектив «Konsonans retro», які стали відомими далеко за межами України. Вони здобули почесне звання народних. Ці колективи є дипломантами багатьох вітчизняних та зарубіжних фестивалів різного рівня, широко пропагують українську народну пісню, музику. Самодіяльні артисти збирають фольклорний матеріал, обробляють його, зберігаючи та розвиваючи українську культуру.
А сам художній керівник і сьогодні співає та грає на сцені, і ніщо не може стримати його імпровізаційного хисту. І за гармонійними барвами, і за колоритом відчуваються нові художні пошуки.
Звідки така любов до пісень, – запитаєте ви. Скоріше за все, десь у глибинах душі жеврів її вогник, якому допоміг запалати вогнищем викладач Київського інституту культури Володимир Ілліч Суржа. Він свого часу працював у хорі разом з Григорієм Верьовкою. Саме Суржа відкрив тодішньому студентові нові погляди на народну пісню. Адже колись народний спів вважався непрестижним, перевагу надавали академічному співу.
– Володимир Суржа розкрив переді мною палітру народної пісні, допоміг усвідомити її глибину і суть, – такої думки В. Барановський. – Кожна нація, кожен народ має свої пісні. І тепло стає на серці від того, що ми все-таки повертаємось до народних джерел, зберігаємо і збагачуємо народний спів – самобутній, оригінальний, неповторний.
