Думки розбіглися: колега сказав (хоча й вагаючись), що, мабуть, цей мюзикл краще б зробили в опереті – там і голоси професійніші, та й до танців звичні… Я не погодилася: музичні вистави в театрах драми – не перший досвід. І є дуже вдалі постановки. Наприклад, ту ж «Едіт Піаф. Життя в кредит» блискуче поставили в драматичному театрі ім. Івана Франка в Києві (переглядаю фрагменти на YouTube). До того ж, акторка Вікторія Васалатій не тільки написала музику до вистави, але й яскраво виконала головну роль.
Для драматичного театру взятися за мюзикл – велика сміливість, яка, на мій погляд, виправдана, якщо акцент робиться на драмі. А музичне вирішення – це засіб, як тепер заведено говорити, «формат». Драмтеатр обирає музичний формат, але в основі залишається драма. У разі з Піаф це драма людини, яку до кінця не зрозуміли. Мабуть, магія «незрозуміння» повертає людей різних поколінь до цього великого імені та змушує знову робити спробу наблизитися до осягнення феномену співачки.
Взявшись за мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредит», «не співучий» колектив Одеського академічного російського драматичного театру запропонував свою версію. І зробив це сміливо, зацікавлено, на високих вібраціях (режисер-постановник – заслужений артист України Анатолій Антонюк). Тричі з тривалими інтервалами дивилася цю виставу, і щоразу переконувалася – робота цікава. Насамперед, її зроблено на хорошому літературному матеріалі. Ім'я поета і драматурга Юрія Рибчинського, автора лібрето, широко відоме хоча б за текстами до двох пісень – «Виват, король!» і «Берега», а у драматургії – як автора тексту до рок-опери «Біла ворона». У виставі про Эдіт Піаф декілька гарних пісень – драматичних, ліричних, задерикуватих – «Два слова», «Легіонер», «У моєї любові блакитні очі» тощо. Сюжет висходить від малятки, що співає в утробі матері, через дівчину (а по суті, здоросліле дівчисько), яка жадібно сьорбає життя паризьких вулиць і виявляє в собі голос, – до тієї високої точки, в якій починається потужна пісня легенди на ім’я Піаф.
Я гадаю, що в цьому варіанті професійний вокал і не передбачається, бо в сюжеті домінує проба голосу, а потім уже становлення таланту, пошук свого шляху (або своєї пісні), складний вибір між особистим щастям і служінням мистецтву. Хоча і з вокалом у Олени Амелькіної (Едіт Піаф) усе виявилося гаразд. Вона грає так щиро та іскристо, що, схоже, захоплює цим азартом і своїх колег за сценою. Я дивилася два різні склади й помітила, що, наприклад, Михайло Ігнатов (Рамон Ассо) в дуеті з О. Амелькіною грає цікавіше. Хоча за будь-якого розкладу ця роль йому вдалася точно розіставленими акцентами і якоюсь уже дуже французькою чарівністю. Точною паризькою тональністю привертає увагу й татусь Лепле у виконанні заслуженого артиста України Михайла Дроботова. Цікавий парадокс: загалом виставу вистроєно дуже динамічно, але при цьому немає акторської скоромовки і є паузи, які «звучать». Тому й фраза «слухай тишу» стає відчутною.
Я не завжди довіряю прем'єрам. Мені цікавіший процес «дозрівання» вистави. Якщо на третьому відвідуванні я виявляю щось відшліфованим, зміненим, доданим, то це не тільки цікаво. У мене це викликає повагу до колективу, який удосконалює зроблене. «Співуче дитя» говорячих батьків іноді дещо збивається, у чомусь трохи неточне, але воно росте й росте!
Одеський варіант «Едіт Піаф. Життя в кредит», судячи з оплесків, подобається публіці. І в цій оцінці вона збіглася з фахівцями, які відзначили роботу творчого колективу премією імені народних артистів УРСР Лії Бугової та Івана Твердохліба у двох номінаціях: «Відкриттям сезону» стала Олена Амелькіна, а за музичне оформлення вистави керівницю музчастини Євгенію Єрмакову відзначено в номінації «За високу професійність».
