– Ірино Іванівно, Ваша перша помітна роль у кіно була зіграна в картині «Ходіння по муках». Розкажіть, як Вам працювалося на зйомках? 

– Я навчалася на четвертому курсі держінституту театрального мистецтва, і мені запропонували зіграти Дашу. Досвіду не було, професійності навчалася на знімальному майданчику. Прекрасний режисер Василь Ординський, якого, на жаль, уже немає живого, навчив мене дуже багато чого. Я йому вдячна за таке ставлення, за кожну творчу та життєву пораду. Ми багато років знімали цей фільм, і він вийшов дуже глибоким і щирим. І роль у мене була така – справжньої російської жінки. До речі, після декількох років зйомок, коли я почала грати ще в театрі, то не могла зрозуміти, чому в залі не видно моїх сліз, на відміну від кіно. Але потім звикла.

– А Ваша найперша роль у кіно…

– Відбулася в картині «Олексі­йович» режисера Людмили Солдад­зе на Свердловській кіностудії. Ми знімали в далекому 1970 році, а моїм партнерами були прекрасні актори Станіслав Бородокін, Віктор Шульгін, Валентина Березуцька. Це картина про молодого вчителя Савостіна, який не хоче миритися з тим, що його учням доводиться в погану погоду здалеку діставатися до сільської школи. А я грала вчительку. На жаль, ця картина чомусь виявилася підзабутою. 

– Ви дуже гарна жінка… Ком­плі­менти не втомлюють?

– Поняття «краса», на мій погляд, дуже суб'єктивне. Я ніколи не вважала себе гарною. Навіть багато років була переконана в геть іншому. Але, очевидно, є в мені щось, що змушує людей стільки років поспіль вважати мене гарною. Коли я намагалася проаналізувати це, то дійшла висновку, що справа передусім у моїх ролях, у яких так багато людських якостей. Це добро, світло, яке було в мені завжди, з ним я народилася й понині щедро ділюся ним із глядачами. Мабуть, це люди й побачили в моїх ролях і це назвали красою. І якби не було подібних кінематографічних образів, я дуже сумніваюся, що мій рейтинг виявився б таким високим. Мені досі кажуть, що маю добрий вигляд. Але він настільки добрий, наскільки дозволяє мій вік, і це нормально, хоч і важко з цим змиритися. 

– Ірино Іванівно, Ви вже давно працюєте в театрі «Школа сучасної п'єси». Яка робота – най­улюбленіша? 

– Це комедійна вистава «Ніч із незнайомцем», поставлена за п'єсою Наталі Савицької «Дружина». Я граю дружину бізнесмена – боржника. Кажуть, що роль вдалася. Знаєте, я там навіть не граю, а переживаю та проживаю. Також мені дуже подобається працювати в «Чайці», тим більше що моїм партнером є телеведучий Олександр Гордон. Мені з ним дуже цікаво працювати. 

– А бувало, що Ви відмовлялися від ролей? 

– Так, і не раз, а основна причина така – вони просто нецікаві. Для мене головне – душевний комфорт. Хоча, зізнаюся, іноді нелегко відмовлятися.

– До того ж серіали дають артистові можливість заробити…

– Якщо Ви про мої роботи, то я знімалася не в серіалах у звичайному розумінні, а в багатосерійних художніх фільмах. Хоча й не всі з них вийшли такими, як задумувалося. Але ролі були цікавими і партнери грали гідно. Взагалі, прекрасно, що є ще гідні актори та режисери старого гарту, на яких можна рівнятися. Це Чухрай, Хотиненко, той же Микита Михалков. 

– А Микита Сергійович ніколи не запрошував Вас у свої картини? 

– Якось не вийшло. Мабуть, у ньо­го свої актори є. Буду щирою: я хотіла б знятися в «Рабі кохання». Це чудова картина, де головну роль зіграла Олена Соловей. 

Якщо повернутися до серіалів, то це дуже добре, що вони є. Це ж шанс для акторської молоді. Їх можуть побачити, впізнати, дати роботу. А мені легко відмовлятися від непривабливого для мене матеріалу. Виняток я зробила для однієї з постановок нашого театру – сатиричного памфлету, політичного фарсу «Ведмідь». Щоправда, ми вже його не граємо, але в Одесі торік показували з великим успіхом. Мене попросив зіграти режисер Йосип Райхельгауз. Хоча, зізнаюся, моя роль особливих зусиль не потребувала. У нас у репертуарі є цікавіші вистави. До речі, я не дуже давно була на виставі в одному відомому російському театрі. І мені зовсім не сподобалося це казна-що, хоча там були задіяні відомі актори. Усі були награними, я зрозуміла, що в нас набагато краще. У нас зовсім інше існування на сцені. Але я люблю дивитися й погані вистави, і погане кіно до кінця. Мені це теж цікаво, я аналізую. А от мій чоловік Сергій Мартинов, у якого дуже хороший смак, відразу бачить якість і не може далі дивитися. 

– А як ви познайомилися?

– У 1991 році ми знімалися в психологічному детективі «Зірка шерифа», і там зав'язалися наші взаємини. Ми створили чудову й до того ж творчу родину, і відтоді я почуваюся в шлюбі щасливою жінкою. 

– Ірино Іванівно, одна з Ва­ших культових робіт – роль Кон­станції в картині «Д'артаньян і три мушкетери». Фільм чудовий!..

– Картина справді стала культовою. Більшу частину знімали у Львові та Львівській області. Але й в Одесі були і студійні зйомки, і робота в такому гарному оперному театрі. Мій партнер Михайло Боярський, як то кажуть, витягнув роль Д'артаньяна, і мені здається, що це найкращий образ зі створених за багато років різними режисерами. Без нього картина не вийшла б. Фільм просочений енергетикою Боярського, і вона допомагала всім акторам. Але я вважаю, що й моїй ролі пощастило, бо я бачила багато екранізацій «Мушкетерів», у яких Констанції не дотягували до загального рівня. А я якось особливо не старалася, але вийшло добре. Втім, не всі знають, що мені було дуже важко працювати з режисером Юнгвальд-Хилькевичем. І я вдячна своїм глядачам, які чудово прийняли мою роботу. До речі, продовження «Мушкетерів», зняті вже через багато років, на мій погляд, були невдалими. Так їх, власне, щось і не видно на телебаченні, а перша картина йде із завзятою сталістю. 

Взагалі я люблю переглядати не тільки свої ролі, але й роботи своїх потрясних партнерів – Валентина Гафта, Євгена Євстигнєєва, Аль­берта Філозова. І, звичайно, Олек­сандра Абдулова, з яким ми прожили багато років у шлюбі й разом знімалися. Такі роботи в кіно забути неможливо, бо вони зроблені високопрофесійно та щиро. 

– А Ви б не хотіли стати режисером, як деякі відомі акторки? 

– На мій погляд – це не жіноча професія, а чоловіча. От мені складно працювати з жінками й легко з чоловіками, а режисерові треба бути однаково готовим… І до того ж, я вважаю, цієї професії потрібно багато років навчатися, а не просто перейти з акторів у режисери. 

– Розкажіть про фільм «Распу­тін», зйомки якого закінчились минулого року.

– Мені дуже сподобався сценарій і я погодилася зіграти багату жінку княгиню Зінаїду Юсупову, яка захищає царський трон від Распутіна. У картині зібраний гарний акторський ансамбль. Головну роль Распутіна зіграв Жерар Депардьє, імператрицю Олександру Федорівну – Фанні Ардан, Володимир Машков – Миколу II. Мого сина Фелікса грає Філіпп Янковский. Зйомки проходили в Санкт-Петербурзі.

– А як працювалося з Жераром Депардьє? 

– Він був дуже відкритим у спілкуванні. Граючи Распутіна, багато жартував, і таким чином іще більше занурювався в роль. Француженка Жозе Дайан, режисер картини, – дуже специфічна людина. Її боялася вся знімальна група. Акторів, яких вона не злюбила, було дуже жаль. Справа в тому, що на Заході не звикли репетирувати з акторами, як у нас, там знімають без дублів. Але зі мною в неї склалися добрі відносини. А картина вийшла гідною, і, я гадаю, вона знайде свого глядача.