В живописі та літературі є чимало справжніх шедеврів на біблійні сюжети, які зберігають їхню метафізику, «надсвітовість». Поверхово кажучи, вдається подібне цим мистецтвам завдяки тому, що сприймаючий може помістити туди щось від себе, свої особисті переживання. А що набагато важливіше: у них глядачеві або читачеві не пропонується нічого поза істотною інформацією. Кіно ж, як відомо, потребує точної візуалізації образу, відтворення всіх рис особистості в найтонших подробицях і в динаміці. Уся сукупність особистості інтерпретована режисером і подана актором – і ніде дітися від нав'язаного ними погляду. Це проблема будь-якої екранізації. Але що робити, якщо сам оригінал являє собою якийсь зовсім інший рівень, у принципі недоступний для повного осягання?
Переглянувши деякі відомі фільми, де головною дійовою особою є Ісус Христос, можна подивуватися тому, настільки образ Його виявляється «сплощеним» на екрані, як зникає щось найважливіше, найзначніше. По суті, в більшості таких фільмів перед нами розгублена людина, проповідник-мудрець-добряга (такого часто малюють на брошурах місіонерів), слова його невиразні й він начебто сам не розуміє, як усе відбулося. Тільки й залишається гадати, як то за ним люди пішли, заради чого, власне? А режисери своєю чергою ніби пропонують повірити на слово. Чи то нашумілий фільм «Страсті Христові» (2004, реж. Мел Гібсон), що оповідає про страждання Ісуса Христа – з наочним демонструванням хресних мук. Результат – геть жахливий. Націленість – винятково на видовищність. Усі начебто зрозуміли, «як?», але зовсім не ясно, «навіщо?», «за що?» – і все перетворилося на одне суцільне й необґрунтоване катування, притім по обидва боки екрана. Чи то фільм «Остання спокуса Христа» (1988, реж. Мартін Скорсезе) – дивна, невиразна драма, посередньо розіграна голлівудськими артистами десь, либонь, посеред прерій Оклахоми. І, до речі сказати, одна з найдальших від євангельського тексту кінострічок подібного роду. Чи то «Євангеліє від Матвія» (1964, реж. П’єр Паоло Пазоліні) – спроба дослівної екранізації, але із серйозним застереженням: відомий сюжет виявляється якимось змазаним, замутненим. Усі ці фільми тією чи іншою мірою споріднює непереконливий образ Христа і якась загальна невиразність.
Та чи можливо взагалі представити Його поза іконописом і Євангелієм? Як Він тримав Себе, Його манера говорити, інтонація, тембр голосу, Його жести, рухи (спокійні або ж рвучкі?) тощо. Та й чи потрібні такі подробиці? У мистецтві – так, у християнстві – ні. Святе Письмо скупе на такі подробиці тому, як кажуть мудрі, що все зосереджено на головному. Але коли вже дивитися на образ Христа з погляду того, що необхідно для кіно, не можна не помітити, наскільки вагомі Його слова, яка вивіреність кожного кроку, яке розуміння Свого шляху, призначення від початку до кінця, яка стриманість і цілісність – ось те, на мою думку, чого бракує в кінострічках за євангельськими мотивами. Та й, здавалося б, живопис – яка підмога! – але режисери ніби й не знають про його існування.
Безумовно, кожна із цих кінострічок так чи інакше виражає певне бачення, якусь грань особистості Ісуса Христа, і спроби – ці та подальші – надзвичайно цікаві. Але жоден із цих образів не став повноцінним. Та й чи можливо це? Зрештою, в образі Христа є та грань, за якою неможлива екранізація, грань, за якою починається невимовне.
Я не ухилюся від теми, якщо скажу, що еталоном для мене в цьому випадку є «Причастя» Бергмана. Цей невеликий кіношедевр про священика, який зневірився, говорить про Хресний шлях більше, ніж будь-який інший фільм із наочним демонструванням «страстей і стогонів». Гадаю, що тільки таке опосередковане, або алюзивне, втілення на екрані художньо виправдане й переконливе, тільки такій інтерпретації справді віриш і тільки вона справді «працює».
