Мій співрозмовник домігся багато чого. І навіть зіграв в Українському елітарному клубі «Що? Де? Коли?» Відповідав на запитання телеглядачів. Перед тим як запитати своє, скажу: коли одесити чують його ім'я, то не дочекавшись прізвища, вже починають посміхатися. Та й не тільки одесити.
Сьогодні в гостях у «ОВ» – Яніслав Левінзон.
– Яніславе, традиційне запитання: що Ви робите в Одесі?
– Разом з товаришами за знаменитою командою КВК ОДУ готуємо нову виставу «Наган на ім’я Одеса».
Постановник – київський режисер Ігор Славінський. Щоб, як то кажуть, не наврочити, не розкриватиму всіх тонкощів. Грають Олег Філімонов, Юлія Скарга, Ірина Токарчук. Це актори, з якими я з величезним задоволенням стоятиму на одній сцені. Репетируємо в театрі Перуцького. Цього року запланована прем'єра. П'єсу написали Олександр Тарасуль, Євген Хаїт і Віктор Явник.
– Вас знають як кавекашника, але й кіно не пройшло повз Вас. Чи Ви – повз нього. Як потрапили в картину «Довгі проводи» такого маститого режисера, як Кіра Муратова – це ж був Ваш дебют на великому екрані?
– Так, дивно, що серед багатьох хлопчаків вона вибрала зокрема й мене. Хоча я не знаю, чому. Я був іще школярем, і для мене це було щось неймовірне – потрапити на змімальний майданчик.
А Кіра Георгіївна – Режисер з великої літери, і життя це показало. Вона вже тоді знімала не тільки акторів, але й простих хлопців. І з успіхом робить це досі. До речі, у тій картині, знятій іще 1971 року, я мав грати серйознішу роль, але зрештою знявся в невеликій. Зіграв одного з друзів головного героя. Але мене дуже мало в картині, причім нічого не говорю, і мене зараз дуже важко впізнати. А головну роль блискуче зіграв Олег Владимирський, який зараз живе в Одесі й працює журналістом.
Пам'ятаю, що картину знімали в Одесі й за містом – десь за табором «Молода гвардія». Скажу, що тоді й час, і місце були чудовими, адже там були всі мого віку – цілий клас.
– Але фільм поклали на полицю.
– Так, і він дуже довго лежав, хоча я його бачив потім разів із десять і досі не розумію, чому він так довго не виходив на екрани. Мабуть, ті люди, які забороняли його до показу, були набагато розумніші за мене, раз вони там побачили щось таке...
– А от друга картина з Вашою участю – «Кримінальний талант» – вийшла на екрани набагато пізніше…
– Так, це вже було 1988 року – я знявся вдруге вже після відродженого КВК і тріумфальної перемоги одеських джентльменів. Картину зняв Сергій Ашкеназі – це просто потрясна людина, яку я щиро люблю. Коли він запропонував мені роль, то я відразу погодився, навіть не знаючи, що там потрібно робити. Зіграв майстра ательє з пошиття одягу, якого обікрала дівчина-лімітниця. А її роль виконала Олександра Захарова. Приємно, що зі мною знялися «джентльмени» – Олег Філімонов, Світлана Фабрикант, а також Олег Школьник.
– А де знімали картину?
– Більшу частину – у Ленінграді. Але що примітно, епізод на початку картини з моєю участю зняли набагато раніше в одному з одеських ательє. А всі зіграли вже потім у Пітері, бо там були гастролі КВК. Ашкеназі потрібні були люди для кількох епізодичних ролей, а ми там були в цей же час. Нагодилися, так би мовити.
– В епізоді цієї картини Ви відповідаєте на запитання слідчого, якого зіграв молодий і талановитий актор Ігор Нефедов...
– Так, на жаль, Ігоря вже давно немає серед живих – він трагічно пішов з життя. І це вже не таємниця, що він наклав на себе руки з якихось особистих причин. Але тоді ніхто з нас навіть і уявити собі не міг, що його доля складеться таким чином. Світла йому пам'ять.
– Ви ще працювали із Сергієм Ашкеназі?
– Так, мені пощастило. Він запросив мене зіграти в «Заручниці», причому там же знімалася й Олександра Захарова. Цілком потрясна акторка.
– У Вашій фільмографії є картина з досить кумедною назвою «Полювання на сутенера».
– О так, це мій найбільший фільм, який зняв Вадим Дербеньов. («Таємниця чорних дроздів», «Змієлов», «Жінка в білому» – авт.) Він дуже хороший, з мого погляду, режисер. Картину робили за якимись документальними подіями, ну зрозуміло, що трішки виправленими. За сюжетом там злодії обікрали квартиру нечистого на руку директора ринку. Підозра впала на сутенера, і директор найняв крутих хлопців – загалом, бандитів – для розбірок. І я потрапив до цієї компанії, де були Ігор Волков – той самий, який незадовго до цього зіграв Михайла Ломоносова у відомому радянському серіалі, і Ігор Верник, з яким ми щільно спілкуємося досі.
– Яніславе, коли Ви виїхали на постійне місце мешкання до Ізраїлю, Вас там упізнавали?
– Ви знаєте, так. Коли я йшов по вулиці або заходив до крамниці, то люди звертали на мене увагу й навіть просили автограф, хотіли сфотографуватися разом. Адже минуло ледь більше трьох років після тріумфальної перемоги в чемпіонаті КВК, і ті люди, які мене ще знали по телебаченню, виїхали до Ізраїлю. Тоді там не дуже показували радянське ТБ, але хтось його ловив через супутникову антену. І мене знали досить добре. Це вже потім, десь із 1993 року, в Ізраїлі стали постійно показувати російські канали, зокрема картини з моєю участю.
– А Вам подобаються Ваші кінороботи?
– Щиро кажучи, мені за великим рахунком нічого не подобається. Хоча якщо вже вибирати із усіх моїх картин і серіалів, то мені імпонує робота в «Кримінальному таланті». Можу якоюсь мірою відзначити ще роль у російсько-українському серіалі «Казанова мимоволі». Тут навіть цікавіше не те, що на екрані, а те, як я потрапив у цю картину. У 2004 році подзвонили з Києва й сказали: «Ми б хотіли Вас зняти». А в мене тоді там жив близький друг, і мені в принципі було однаково, що грати. Я сказав, що не заперечую, але все-таки запитав, а про що хоч фільм. Виявилося, про життя міліціонерів. Запропонували зіграти начальника відділку. Я здивувався й запитав: «А це що, комедія?» Сказали, що ні, що це серйозний фільм. Тоді я не витримав і запитав: «А Ви не помилилися номером телефону?» Одне слово, цілком несподівано для себе я зіграв у цій картині.
– А у вас траплялося, що Ви збиралися зіграти, але?..
– Так, кілька разів було. Я якось пробувався на роль – не на головну – в картині «Сірано де Бержерак» на «Ленфільмі». Зрештою сам відмовився через якусь упертість – мені тоді щось не сподобалося, чи то режисерський підхід, чи то сценарій – я вже й не пам'ятаю. Але загалом я не шкодую, бо все-таки кіно – це інша стихія, і ніколи не планував зробити велику кар'єру в цьому виді мистецтва.
– Родина вбачає в Вас кіноактора?
– Дружина й діти абсолютно адекватно мене сприймають на екрані, без будь-яких захоплених тонів. Це звичайна робота. Взагалі все залежить від настрою, і я ставлюся більш ніж спокійно до своїх робіт – як естрадних, так і кіношних.
– А у Вас є улюблені кіноактори?
– Я думаю, що не буду оригінальний. Цих майстрів знають усі. Євген Євстигнєєв, Леонід Биков, Євген Леонов, Інна Чурикова… Щоправда, боюся когось пропустити, і щоб нікого не образити, скажу, що список досить великий.
– А Володимир Висоцький?
– Ви знаєте, скажу свою точку зору: Висоцький – кіноактор не такий з виду, як театральний актор. У театрі він могутніший, ефектніший і привабливіший, а в кіно дещо інший. Але це специфіка кіно. А його роботи на екрані я в кожному разі дивлюся з великим задоволенням.
– Повернутися на кіномайданчик не думаєте?
– Найближчим часом це навряд чи можливо. Я зрозумів, що кіно – це не моя історія, і якщо там щось погано вийшло, то це не можна вже виправити, як, скажімо, в театрі.
– До речі, Ваш колега за КВК Олег Філімонов також якось говорив мені, що не дуже затишно почувається у великому кіно.
– Так, ми з Олегом у цьому плані міркуємо, як близнюки-брати. А Олег, до речі, теж багато знімався, і не тільки в Одесі. Але в останні роки, як і я, цього не робить. А я дуже радий, що знову побачився з ним у рідному місті, і ми братимемо участь в одній постановці. Взагалі, я завжди зайвий раз намагаюся побувати в Одесі. І бажаю всім одеситам бути… одеситами.
