Книжку нарисів і публіцистичних роздумів свого земляка та колеги по журналістському цеху Степана Сербінова «Бессарабські болгарські трагедії», яка щойно побачила світ, прочитав на одному диханні. У ній є найголовніше, що має бути присутнім у всякому літературному жанрі: будуть то есей, а чи репортаж, оповідання, а чи повість, вірш, а чи поема. У ній є душа! Душа автора, душа народу, про складну і тужливу долю котрого він пише, душа кожного окремого представника цього народу, зображеного в кожному конкретному нарисі.

Степан Миколайович Сербінов народився і виріс у сім’ї чесних та працелюбних нащадків болгар-переселенців, що жила у колишньому райцентрі Нова Іванівка нині Арцизького району. Можна сказати – у самому серці Південної Бессарабії, відомому за переспівами та легендами українського, болгарського, молдавського, гагаузького фольклорів, а ще раніше – за свідченням древньослов’янських літописів. Цей край, що з прадавніх часів був на роздоріжжі торговельних шляхів між Європою та Азією, слугував у різні часи прихистком для одних і був розмінною монетою в імперських зазіханнях інших.

Тут волею її величності Історії переплелися і поєдналися долі, без перебільшення буде сказано, представників усіх 133-х національностей і народностей, що нині проживають на теренах Одещини. В тім числі і болгар. Ще змалечку в чіпкій пам’яті Степанка вкарбувалися картини зі спогадів новоіванівських дідусів та бабусь про великі переселення болгар з рідних Балкан на бессарабські землі. Одне з них відбулося близько двохсот літ тому як наслідок чергової російсько-турецької війни. Російська армія тоді оволоділа стратегічною фортецею Адріанополь і була лише за 60 кілометрів від Стамбула, який знекровлений і деморалізований противник захистити вже був нездатен. Війська під командуванням генерала Івана Дибича, до складу яких входили і підрозділи ополченців-четників з поневоленої Портою Болгарії, готувалися до вирішального переходу. Про один з таких болгарських загонів бойовий російський генерал сказав: «Ці хлопці з Кюлевчі (населений пункт у Південній Болгарії, мешканці якого заснували село Кулевча в Саратському районі Одещини – прим. авт.) прикрасили б будь-яку армію. Вони не лише хоробро воюють, але й без втрат перенесли усі хвороби, котрі на нас чатували під час переходу через балканські перевали…» (Нарис «Тріумф і трагедія»).

– А що ж буде з нами далі? – це несподіване питання змусило всіх ополченців примовкнути і глибоко задуматися.

– Як що? – пролунав гучний бас Мінчо Стоянова. – Проженемо поганих яничар з рідної землі і нашому п’ятивіковому рабству прийде кінець.

– Швидше б, – зітхнув хтось поруч.

…Не так сталося, як гадалося. На­ступного дня, за височайшим повелінням російського царя Миколи І, військові дії було припинено і розпочато переговори. Їх результатом став Адріанопольський мирний договір, згідно з яким незалежність отримували поневолені Османською імперією Греція та Сербія, а Болгарія ще на довгих шість десятиліть лишилася розмінною монетою політичних ристалищ на Балканах, заярмленою турками. Перед ополченцями, їх сім’ями та й взагалі селами і містечками, які спорядили свої загони на допомогу російській армії, постала дилема: життя або смерть. Або бути вирізаними вщент, до останнього родового коліна розлюченими поразкою яничарами, або шукати прихистку у степах Бессарабії, які відійшли до Росії. І потяглися з балканських передгір’їв та гір до Дунаю багатокілометрові валки. 140 тисяч болгар – чоловіків і жінок, їхніх діточок і батьків, рятувалися від турецького ятагана і кинджала. Чимало з них загинуло в далекій дорозі від хвороб та потонуло на дунайських бистринах під час переправ. А ті, що дійшли, допливли, вгризалися на нових місцях у висохлу, скам’янілу землю Буджаку, створюючи нові села і даючи їм старі балканські назви: Кюлевчі, Бургуджі, Чійшія, Делжілер, Камшік… Переселяючись до Бессарабії, вони свято вірили, що їхня історична Батьківщина рано чи пізно стане вільною від османського ярма.

Герої нарисів Степана Сербінова (Мінчо Стоянов, Дончо Братінов з «Тріумфу і трагедії», Станко Ченгел з «Обманули нас, Пенчо, обманули…», Санду Желязков і представники його сім’ї з «Щоб пам’ятали завжди…» та інші) – люди негомінкі й мудрі. Коли вже скажуть, то як зав’яжуть. «…Ми підневільні люди, і з нами роблять все, що захочуть. Ось Росії чергова крупна перемога над Високою Портою, а нам від цьо­го, крім розорених і спалених міст та сіл, нічого не дісталося», – міркує Стоян, молодий, освічений чоловік, до думки якого завжди прислухається сільська громада. «Зірване коріння на новому місці важко приживається», – говорить, готуючись до далекої дороги за Дунай друг Стояна Дончо Желязков. «Ми ж не винні в тому, що влада у Бессарабії так часто змінюється. І для всіх ми чомусь постійно лишаємося чужими», ділиться думками зі своєю дружиною вчитель Георгій. І в цих його словах була сувора правда життя. Після того, як не стало їхнього Попечителя, славного і високоосвіченого російського генерала Івана Микитовича Інзова, болгари таки дійсно лишалися чужими на Бессарабській землі для молдавських господарів, румунських бояр, а згодом і для «батька всіх народів» Йосипа Сталіна. Нещадно по їх долях прокотилося важке зубчасте колесо колективізації, розкуркулення, політичних репресій. Воно не спинилося навіть перед постаттю повного Георгіївського кавалера Петра Георгійовича Проданова із Главан (нарис «Герой «ненашого» часу»). Між іншим, усіх чотирьох «Георгіїв» він був удостоєний, пройшовши першу світову війну лікоть до ліктя теж з бесарабцем Семеном Костянтиновичем Тимошенком, який також став повним Георгіївським кавалером. А перед самим початком Великої Вітчизняної війни до Петра Проданова прийшли і, оголосивши його ворогом народу, наказали збиратися.

– Викопайте свого сундучка з обмундируванням і не забудьте надягти чотири царські хрести, – в’їдливо порадив Петрові старший у званні майора НКВС.

Втративши дорогою на 25-річне заслання дружину, він прибув до Джизацького ра­йону Самаркандської області, де чесною і добросовісною працею заслужив шану та повагу місцевих жителів. Був удостоєний медалі «За доблесний і самовідданий труд в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років», що, між іншим, не вплинуло на термін його перебування у засланні. Додому повернувся 1963 року, будучи повністю реабілітованим. До завершення повного строку його заслання лишилося три роки… По приїзді найперше, що зробив, – відвідав батьківщину маршала Семена Костянтиновича Тимошенка – село Фурманівку Кілійського району, де поклав квіти до пам’ятника свого земляка і бойового побратима…

Як зазначає Степан Сербінов в епілогічному інтерв’ю видавцям книжки «Бессарабські болгарські трагедії» (газета «Роден край»), за двісті літ, що минули з часів переселення, болгарська діаспора пережила на Бессарабській землі вісім змін влади. Це, звичайно ж, не могло не позначитися на долях сімей. Багато з них, як образно висловився журналіст і письменник Іван Нєнов у своїх творах, присвячених даній темі, виявилися «розкиданими по світах»: від Південної Бессарабії до Приазов’я, Сибіру, Середньої Азії. Але стійко переносячи жорстокі і не­справедливі удари долі, тут, у південно-західній частині Одещини, яка стала для них другою Батьківщиною, вони зберегли своє родове балканське коріння, свою мову, культуру, традиції, свою, притаманну болгарам, любов до землі-годувальниці («болгарин без землі, що птах без крил…»). Результатом їхньої тяжкої, наполегливої праці в посушливих, диких буджацьких степах стали розлогі і щедрі виноградні плантації, хлібні поля довкола великих і впорядкованих сіл.