Як уже повідомляли «Одеські вісті», одним з трьох цьогорічних лауреатів міжнародної премії Фонду Тараса Шевченка став наш земляк, поет Микола Палієнко. Після урочистого вручення йому Диплома, що відбулося на Чернечій горі у Каневі, ми зустрілися з Миколою Олександровичем.

– Як зараз пам’ятаю початок свого шкільного життя, – згадує він. – Повоєнні роки. Немає підручників, зошитів, хімічний олівець один на всю сім’ю… Мій дід Андрій, світла йому пам’ять, одного разу з Первомайська привіз гостинець для мене – чималий том ювілейного (1939-го року) видання «Кобзаря». Ця книжка з гарними ілюстраціями і великим шрифтом стала для мене й усього нашого класу спочатку абеткою, потім – підручником з рідної мови та літератури, а далі – Книгою мудрості на все життя. В нашій сім’ї її читали нарівні з Біблією. Таким було моє перше, найсвітліше пізнання Шевченка. Його вірші легко лягали на наші дитячі душі і закарбовувалися на все життя:

«…Мені тринадцятий минало,

я пас ягнята за селом…»

«…Не називаю її раєм,

тії хатиноньки у гаї,

над чистим ставом край села…»

Коли попідростали з хлопцями-однолітками, вирішили піти до Канева на Чернечу гору і вклонитися Кобзареві. Під Уманню заблукали у лісі. Виручив місцевий лісник. Вивів на шлях, що йшов до Канева, дав дещо попоїсти на далеку дорогу. Ми дійшли до Чернечої гори, піднялися на неї і поклали до підніжжя пам’ятника польові пахучі квіти… Епізод цей особливо вияскрився в пам’яті, коли мені за урочистих обставин там же, на Чернечій горі, вручали Диплом лауреата премії Фонду Тараса Шевченка.

Вивчаймо Шевченка, щоб не забули

Ні коми, ні титли, як сивів народ.

У горі та в пісні не перебулий,

А зводився в битвах високий і горд.

Учімо його з Катерин і Яремів,

Із діда Івана – він внучку повів,

Як йшли гайдамаки твердющі, мов кремінь,

Скидати кайдани до третіх півнів.

Усе пам’ятаймо – на пам’ять не бідні,

Що ми не окрайці, як каже сусід.

Поріг іще наш не минатимуть біди,

А терни ростимуть, можливо, густіш.

Вивчаймо Поета та знаймо напам’ять

І ночі в казармах, і плацові дні.

(Микола Палієнко. «І дієсловом любиш теж».

Поезії. Одеса, «Друкарський дім», 2011)

Шевченківської теми Микола Палієнко не полишав ніколи. Захоплення Кобзарем, що почалося від подарованої дідом Андрієм книжки, стало однією з головних творчих, естетичних домінант на його поетичному шляху. Він побував у всіх місцях колишнього СРСР, пов’язаних з долею Тараса Шевченка, починаючи від Моринців і Кирилівки на Черкащині і закінчуючи Каспієм та Аралом. Побачене там, почуте від людей трансформувалося спочатку в окремі поезії («Балада про Шевченків «Буквар», «З петербурзького листа Тараса Шевченка», «Розпашілі в Моринцях калини…»), а згодом – у тематичні збірки («Зоря Шевченка», «Послання з Чернечої гори», «Свята пора Кобзаря»). Досліджуючи «…рід Шевченків, що розкинув віття», Микола Палієнко знайшов унікальний факт: під час героїчної оборони Одеси у серпні – жовтні 1941 року серед мужніх захисників Чорноморської перлини була й внучата племінниця Тараса Шевченка санітарка Оксана Лисенко.

Їй би ще насіять м’яти-рути,

Відшукать щасливу в небі зірку…

Кров із рани бризнула на бруствер,

Впала на матроську безкозирку.

І в атаках бинтувала хлопців

Рідними стежками – били зграю…

Будь живою вічно попід сонцем,

Дівчинко з шевченківського краю!

Шевченкіана – це не лише невід’ємна складова поетичної творчості Миколи Олександровича, це й основа його насиченого громадського життя. Підтримуючи тісні зв’язки зі вчителями багатьох міських та сільських шкіл, викладачами вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, він неодноразово виступав ініціатором та організатором наукових конференцій, вечорів, тематичних годин, літературних читань, радіо– і телепрограм, присвячених творчості Кобзаря, сам залюбки брав у них найактивнішу участь.

– Присудження премії Фонду Тараса Шевченка – це для мене не лише велика честь, а й великий стимул до подальшої наполегливої й копіткої праці на багатющій літературній, філософській, естетичній та морально-етичній ниві (одній у всих чотирьох іпостасях), засіяній великим Майстром і заповіданій прийдешнім поколінням, – підкреслює Микола Палієнко. – Шевченко – це той світоч, до якого треба йти все життя…