23 серпня 1880 року в Слобідському, повітовому містечку В’ятської губернії, в родині конторника пивоварного заводу народився Олександр Степанович Гріневський (Грін – його літературний псевдонім). Улітку 1896-го, негайно ж після закінчення міського училища, він виїхав до Одеси, захопивши з собою лише вербовий кошик із переміною білизни та акварельні фарби, сподіваючись, що малюватиме він десь в Індії, на берегах Гангу. Виявилося, Ганг із Одеси так само недосяжний, як і з В’ятки. Поступити на пароплав навіть каботажного плавання було непросто. І тут були потрібні чималі гроші, щоб оплачувати харчі та навчання. Безкоштовно на кораблі не брали, а майбутній письменник з’явився до Одеси з шістьма рублями в кишені. Але переміг характер. Вперше він плавав на транспортному судні «Платон», роблячи кругові рейси по чорноморських портах. Тоді він уперше побачив Крим і Кавказ. Плавав зовсім недовго. Після другого рейсу хлопця списали з пароплава за невнесення плати за продовольство. Потім – вітрильна шхуна «Святой Николай», що возила черепицю з Одеси до Херсона, де його викинули на берег, не заплативши грошей. А в закордонному порту – Олександрії був лише раз, здійснюючи рейс на пароплаві Російського товариства пароплавства й торгівлі «Цесаревич» на початку 1897 року. Рейс
закінчився в Карантинній гавані, бо сувора морська служба для волелюбного юнака стала нестерпною. Прагнення незвичайного, далекого від тихих буднів «окурівської Русі» життя вело його по кам’янистих дорогах, кидало на гарячі піски, вабило в хащі лісів, що здавалися таємничими…
До 100-річчя фантаста й мариніста ЧМП поповнилося теплоходом «Александр Грин», що здійснив мрію письменника про екзотичні країни.
Блукаючи по Росії, він перепробував найрізніші професії. Вантажник і матрос «із милості» на випадкових пароплавах і вітрильниках в Одесі, працівник лазні на станції Мураші, грабар, маляр, рибалка, гасильник нафтових пожеж у Баку, знову матрос на волзькій баржі пароплавства «Булычев и Ко», лісоруб і плотар на Уралі, золотошукач, переписувач ролей і актор «на виходах», писар у адвоката. Навесні 1902 року юнак опинився в царській казармі. У військовій частині панували найжорстокіші звичаї. Місцеві есери допомогли йому втекти зі служби, постачили фальшивим паспортом і переправили до Києва. Звідти він перебрався до Одеси, а потім і до Севастополя. Пропагандистська діяльність закінчилася в’язницею.
Після звільнення із севастопольського каземату Грін їде до Петербурга і там знову втрапляє до в’язниці, а звідти на заслання до Туринська Тобольської губернії. За два дні втікає й дістається В’ятки. Батько добуває йому паспорт померлого в лікарні Мальгінова, і із цим паспортом він повертається до Петербурга, щоб за кілька років, 1910-го, рушити на заслання до Архангельської губернії.
В’язниці, заслання, постійні злидні… Недаремно Грін говорив, що його шлях посипаний не трояндами, а цвяхами.
Двадцяті роки – найплідніший час. Повість-феєрія «Червоні вітрила», роман «Осяйний світ», вірші, оповідання…
Навесні 1923 року Грін живе в Балаклаві, Ялті, а в травні 1924 року оселяється у Феодосії – «місті акварельних тонів». У 1930 році, вже хворий, переїздить до Старого Криму, який любив за тишу, безмежність садів і лісу, за те, що він стоїть на горі й звідти видно море. Тут Грін закінчував «Автобіографічну повість», писав оповідання… 8 липня 1932 року письменник помер.
На 130-річчя О. Гріна зусиллями музею К.Г. Паустовського в Одесі на стіні клубу портовиків з’явилася меморіальна дошка. І ось уже втретє невтомна Рита Колобова проводить Грінівський фестиваль «Червоні вітрила». У музеї К.Г. Паустовского завтра, в день народження письменника, буде піднято червоне вітрило – невгасимий символ його поетичного світу.
