Василь Полтавчук

Коло зацікавлень автора досить широке – проза, поезія, публіцистика, краєзнавство, літературна критика, наукові пошуки.

Василь Григорович Полтавчук автор книжок прози «Заповітне поле» (1984), «Чи залишиться таємницею?» (1991), «Руса коса до пояса» (1997), краєзнавчих нарисів «Саврань» (1980), «Котовськ» (1987), літературно-критичних студій «Біографічний роман і проблема виховання історією» (1989), «Неминущість минулого» (2009), численних статей і рецензій у різноманітних часописах. Кандидат філологічних наук, доцент, член Національної спілки письменників України.

Десята

Питаєте, чому це мене кличуть так – Десята? Чи не дівоче прізвище, бува?

Ні, не дівоче. Замолоду, до заміжжя, Яровою була. Мною списки класу завжди закінчувалися, на перекличці останньою, після усіх, вставала. А Десята – це… Не знаю, як вам і сказати. І не прізвище це, і не прізвисько, якого рідко хто в селі не має. Це як судьба моя…

Нікому я не розказувала, бо наші всі знають, а заїжджі, такі, як ви оце, з газети, ніколи не розпитували, хоч і писали про мене в районці. Та й розказати можу лише те, що сама почула від дідуньо нашого та ще від жінок, які мою маму знали.

…Було це в сорок другому році, навесні якраз. Наша хата стояла отут, де й зараз, тільки село було тоді набагато меншим, ніж тепер. Розрослося, розширилося, а в ту пору хатин сорок мало, не більше, по обидва боки яру розкиданих. Тулилося село осторонь великих доріг, то війна його нібито обминула. Не геть чисто обминула, бо пішли з нього чоловіки на фронт, вивезли хліб і череду кудись погнали, але боїв не було, прогриміли вони стороною. І німці на постій не зупинялися, навіть не заїжджали. Лише поліцаї навідувались, та й то зрідка і ненадовго, ніколи й не заночовували.

Так би й ті двоє, заллявши сліпи самогонкою, подалися б собі геть, якби не зустріли на вигоні солдата нашого – він сюди поранений прибився, виходжували його гуртом. Одужав, збадьорився, тільки накульгував ще. Це й привернуло увагу поліцаїв, хоча і п’яні були. Наказали сісти на підводу, їхати з ними, але він виявився спритнішим – застрелив обох. До схованки своєї уже не повернувся, а тих нелюдів-запроданців схарапуджені коні понесли до райцентру.

Отоді й об’явилися у селі німці. Не самі, а з собаками і поліцаями. Двома машинами приїхали. Одну на цьому краю села поставили, а другу – на протилежному, он там, під тополею. А потім почали людей до яру згонити. Зайдуть на подвір’я і всіх, наче худобу до череди, займають, женуть поперед себе, криками й штурханами підганяючи. Лемент здійнявся, якого тут зроду-віку не було. А потім стало тихо. Собак сільські поліцаї перестріляли. Все інше, що могло голос подати, вмовкло, затаїлося, настрахане до смерті. Навіть діти не плакали. 

Зігнані докупи, звідусюди оточені, люди приречено чекали найгіршого.

Понад яром туди й назад повільно проїхала машина. Все це відбувалося, як я вже казала, навесні, болота вже не було, але земля ще не зовсім просохла, і за машиною потяглися дві лискучі смужки. На одну з них, ближчу до яру, почали згонити людей і вилаштовувати їх у шеренгу. Поліцаї з усіх сил старалися, аби шеренга була рівна: одних відштовхували назад, інших – навпаки: смикали до себе.

Виліз з кабіни і став перед людьми офіцер. Поруч нього примостилася здоровенна вівчарка. Офіцер обвів поглядом німотну шеренгу, наче вишукував того, хто здійняв руку на представників влади. Одначе не допитувавсь, хто ж саме застрелив тих поліцаїв, тільки сказав:

– За злочин, учинений проти влади, сьогодні буде скараний кожний десятий житель села. Кожен десятий.

Поліцаї почали рахувати.

Першим вивели з шеренги і поставили понад самісіньким яром діда Мину. Він стояв і хитався – такий старий був і немічний. Услід за дідом вивели бабу Настю – його дружину, в шерензі вони стояли нарізно, і обом випали смертні місця.

Ще кількох поставили поруч з бабою і дідом. Серед них хлопчина був років п’ятнадцяти. Не сільський. Приїхав з Києва в гості перед самісінькою війною та так тут і залишився на свою біду. Жити б йому і жити, такому молодому. Він і хотів жити, сподівався на порятунок, бо як стояв, так і кинувся назадгузь у яр. Кинулись, було, за ним запопадливі поліцаї, але офіцер зупинив їх. Щось тихо сказав не по-нашому, і до яру метнулася вівчарка. Перегодя звідтіль, з того місця, де починалися калинові зарості, долинув скрик, другий. Невдовзі вівчарка повернулася і знову вляглася біля ніг офіцера. Морда у собаки була червона, неначе вона об’їлася перестояною за зиму калиною.

Поліцаї, що стовпіли, зупинені окриком офіцера, взялися за своє. Проріджували шеренгу неквапно, наче боялися помилитися, збитися з рахунку.

Дідуньо наші стояли поруч з моєю мамою, а мене мама тримала на руках. І ось коли поліцаї опинилися вже неподалік від нас, дідуньо зрозуміли, що мамі моїй випадає бути десятою, і помінялися з нею місцями.

Здавалося, ніхто цього не помітив. Однак за хвилю офіцер щось коротко наказав старшому з-поміж поліцаїв, і той – дебелий, дужий, з налитими кров’ю очима – ураз підскочив до дідуньо і сильним, з усього розмаху ударом звалив їх на землю. Кажуть, я тоді закричала. Може, так, а може – й ні, бо що я в ту пору могла розуміти? Мені всього три місяці було.

Надбігли ще два поліцаї, підхопили дідуньо з розбитим обличчям і поставили їх на місце, де вони стояли спочатку.

Мама зі мною на руках виявилась десятою.

Навіть поліцаї, які часто бували лютіші, ніж фашистські зайди, і ті, розповідають, ніби сторопіли на якусь мить. В усякому разі – не квапили, не підганяли матір, не виштовхували її, як інших, кулаками й прикладами. Так було, хоч і не віриться, що у таких, як вони, ще щось людське залишається.

А що ж мама? Що вона думала в ту хвилину передсмертну? Їй одній було відомо – нікому нічого розказати не встигла. І ніколи вже не розкаже… А стояла німотна, наче нежива, – ні скрику, ні плачу, ні просьби помилувати, її вже й не треба було розстрілювати, вони вбили її ще отим словом підрахунковим – «десята».

Підійшов офіцер. За ним – вівчарка, зупинилася, очікуючи команди.

– Він? Вона? – тицьнув на мене, сповиту.

– Дівчинка, – відказала за маму жінка, що стояла поруч.

– Можеш віднести її, – показав на край яру, де скам’янів гуртик приречених на смерть. – Нам усе одно…

Можливо, він щось своє на думці мав, бо мама моя дуже гарною була. Як писанка – казали про неї в селі.

Поцілувала мене мама востаннє, передала сусідці, а сама глянула на тих, що понад самісіньким проваллям яру, і пішла…

…А я от живу… єдина з-поміж тих, кому випало бути десятим чи десятою…

 

Анатолий МИХАЙЛЕНКО

Выпускник филфака Одесского государственного университета им. И.И. Мечникова. Издал несколько сборников стихов и новелл: «Волчья ягода» (1997), «Амоr fati» (2000), «Спроба втечi» (2003), «По слогу, по слову, по строчке…» (2004), «Любая столица – провинция…» (сборник новелл, 2013). Член Национального союза журналистов Украины и Конгресса литераторов Украины. Лауреат литературной премии им. К. Паустовского (2003), Первого международного литературного фестиваля «Есть город, который я вижу во сне…» (2012), муниципального литературного конкурса «Одесские рассказы» имени Исаака Бабеля (2013).

ЗАЛИВ

Наш залив обошли холода стороной,

Облака не зашторили небо залива.

Синий вечер в воде отразился луной

И упавшей звездой, как червивая слива.

И сигарой горел Воронцовский маяк,

В нем огонь угасал и опять разгорался,

И рубиновый луч окунался во мрак

И в его глубине без следа растворялся.

Без следа? Да возможно ли так на Земле?

Даже мысли такой не допустит природа!

Луч скользил по крутой корабельной скуле

И рябинкой попал на зрачок морехода.

А какие он чувства в душе пробудил,

Не узнаем ни я, ни сосед, ни подруга.

За борт пепел табачный моряк уронил,

Что при этом сказал – все прошло мимо слуха.

Мимо слуха, да, видно, не мимо судьбы,

Чай, осталась она к моряку справедлива,

И вставали над ним световые столбы,

Уходя корневищами в недра залива.

Душу крепко ветрами морей просолив,

До конца исполняя старинный обычай,

Он свой подвиг свершил, он вернулся в залив,

А тебе предстоит лишь идти за добычей.

За добычей – за килькой, за мелкой хамсой, –

С ожиданьем удачи в прищуренном взоре,

И горчит это странное счастье, как соль,

На морском, на качающем сейнер просторе!

***

Кончатся страсти – начнутся напасти,

Ну а пока, избежав дележа,

Сочный арбуз разрезая на части,

Пенку искристую слижешь с ножа.

Черные семечки в мякоти красной

Светятся, словно турчанки глаза,

Значит, ничто не проходит напрасно – 

Краткое лето, любовь и друзья.

Жизнь истончилась, и с ней не поспоришь,

Тяжко и страшно, а нравится жить.

Счастье мое – непутевый оборвыш,

Бабочка осени, где твоя прыть?

Вот, на обочине – корки арбуза

И перламутр обездоленных крыл,

И никаких, понимаешь, иллюзий,

Все, что судилось – открыл и прикрыл.

Только б судьба под себя не подмяла

И равнодушье не взяло бы верх, –

Радости в жизни ни много, ни мало,

Если не жадничать, хватит на всех.

Деньги ночуют в карманах у скряги,

Если же нет за душой ни гроша,

Хватит для счастья и стопки бумаги,

Даже в отсутствие карандаша.

 

КАШТАНОВАЯ СТРАНА

Под сентябрьским дождем

Мы с тобой трамвая ждем,

А каштанов с нами рядом, 

Словно злата в Эльдорадо.

Ты их пальцами берешь,

Греешь, мне передаешь,

Так тепло твоей ладони

Перешло к моей ладони.

На каштаны подышу,

В твои руки их вложу,

От дыхания горячих,

Ты в карман их быстро прячешь, – 

Это, знаешь ли, по мне

Жить в каштановой стране:

Ждать трамвая, греть каштаны,

А затем их класть в карманы,

Чтоб любимых под дождем

Согревать своим теплом.

 

Владислав Китик

Стихи автора публиковались в местных изданиях, коллективном сборнике «Горизонт», журналах «Радуга», «Работница», «Смена».

Автор шести самостоятельных сборников: «Сиреневое Ля», «Небесные виноградины», «…Иное счастье», «Седмица», «Гречишное поле», «Случайности и совпадения». Дипломант нескольких поэтических конкурсов. Член Национального союза журналистов Украины.

Тиха украинская ночь,

Белы украинские хатки,

Со звездами играют в прятки

Их огоньки. Ты не пророчь

 

Ни привилегий, ни свободы,

Ни благ обещанных.

                Левей

Усталый тракт вдоль огородов

Бежит по кочкам новых дней,

 

Туман темнеет впереди.

И от предчувствий спозаранку

Вздох поднимает на груди

Стежки холщовой вышиванки.

 

Как прежде, есть на каждый вкус

Мессия свой, и свой Мазепа,

В чаду от замыслов нелепых,

Он теребит нервозно ус.

 

Где боль за родину, где страх

Не опознать своих, остаться

Чужим для общности и братства?

Безмолвствует Чумацкий шлях

 

И вся страна живет, как бредит

И как телега, сквозь года

Скрипит и охает, но едет,

Сама не ведая куда.

 

* * *

Покой сентябрьских деревень,

В который трудно не влюбиться.

От клена лапчатая тень

Сама на музыку ложится.

 

И светел так и легкокрыл

Дух осени, что, став поодаль,

Я одиночество забыл,

И все долги как будто отдал,

 

И мне осталось только сесть

Под куполообразной тучей,

И слушать, как благую весть,

С ветвей летящие созвучья.

 

Ловить последнее тепло

И вдруг обжечься: так сложилось,

Что время в тождество свело

И плотность лет, и растяжимость.

 

Теперь мне измерять верней

Природный ход летосчисленья

Не продолжительностью дней,

А длительностью впечатленья,

 

Рожденного листвой резной,

Объявшим этот желтый хаос

Шуршаньем, или тишиной

Осенних музыкальных пауз.