Прочитав літературно-критичний нарис кандидата філологічних наук, доцента Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Василя Полтавчука «Василь Фащенко», видрукуваний нещодавно видавництвом «Астропринт», і відверто порадів. З кількох причин. По-перше тому, що автор подарував ще одну зустріч з видатним літературним дослідником, думки якого я мав щастя чути понад чотири десятиліття тому, будучи студентом філологічного факультету. І нехай сьогодні глибоко шанованого Василя Васильовича Фащенка немає поруч з нами, зі сторінок видання мені реально чується його ледь приглушений, але чіткий і впевнений голос, реально світиться уважний погляд його примружених очей, а пам'ять переносить у вщерть заповнену найбільшу аудиторію старого корпусу філфаку на Маяковського, 7, де звучить його мудре слово:
– Зроблене людиною можна порівняти з рікою. Це порівняння дає зриме уявлення про рух, невпинну течію, а не пам’ятникову застиглість. Особливо ж коли мовиться про духовну діяльність…
– …Потяг «слухати» новели у мене, мабуть, був ще з дитинства, звичайно ж – інтуїтивний, бо я тоді ще не знав давнього визначення цього жанру на вигляд – мале, для почуття – велике. До того ж, саме в шістдесяті роки (минулого століття – авт.) з’явилася потужна хвиля унікальної новелістики як виклик бадьоро знебарвленому слову. І природно виникла потреба простежити курс цього жанру від 1920-х до 1970-х років…
– Про так звані «дискусії», навколо творчості О. Гончара мені говорити гірко. Осуд І. Кошелівцем автора «Прапороносців» і «Собору» – явище, котре перебуває в колі гримас психології. Опонент із «вільного» закутку Європи «одверто» не міг зрозуміти того, що критикований ним письменник, будучи у вавилонському полоні, непохитно стояв на рідній землі, захищаючи її від чужинців, дивився в очі злу, виборюючи рідне слово, національну гідність. І його чули.
Мине час – і історія покаже, хто що зробив для буття гуманної національної культури, хто ближче став до Істини своєї доби.
У цих висловленнях – увесь Василь Васильович: людина, громадянин, вчений, педагог. Його лекції, читані з університетської кафедри, завжди були зрозумілими, фактологічно насиченими, глибоко пізнавальними, а головне – небайдужими, емоційно забарвленими. Когось цитуючи, оперуючи цифрами, фактами, вживаючи географічні назви, він ніколи не користувався папірцями, книжками письменників, про яких вів мову. Цитував все з пам’яті. Говорив завжди спокійно, переконливо, пристрасно. Його мова жебоніла, мов кришталевий гірський потік, а сказане ним надовго вкарбовувалося в мізку без конспектування. Вісімдесятихвилинна пара пролітала наче мить. Ми виходили з аудиторії з відчуттям глядачів перерваного на найцікавішому місці захоплюючого художнього фільму і нетерплячим прагненням його продовження.
Глибоко аналітичними і водночас зрозумілими були книжки, написані Василем Васильовичем: «Новела і новелісти: жанрово-стильові питання», «Із студій про новелу: жанрово-стильові питання», «У глибинах людського буття: етюди про психологізм літератури», «Характери і ситуації», та ряд інших, що розкрили перед нами духовні основи поетики таких видатних майстрів художнього слова, як Григорій Косинка, Мирослав Ірчан, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Олесь Гончар і не менш талановитих їхніх послідовників – Григора Тютюнника, Євгена Гуцала. Романа Іваничука, Івана Чендея, Володимира Дрозда, Дмитра Герасимчука.
Літературно-естетична аура тодішнього філологічного факультету Одеського державного (тепер національного) університету імені І.І. Мечникова сприяла появі у вітчизняному мистецькому просторі цілої плеяди письменників і літературознавців, серед яких Олекса Шеренговий, Анатолій Колісчниченко, Богдан Сушинський, Микола Суховецький, Володимир Панченко, Іван Григурко, Микола Палієнко, Тарас Федюк, Михайло Стрельбицький. Усі вони, як і багато інших колишніх студентів, успадкували, зокрема, від Василя Васильовича Фащенка (Вчителя – як шанобливо називали його між собою) любов до рідного слова, вміння працювати з тим словом, «добуваючи кубічні корені, а не безконечно плюсуючи до нього однакові чи різнотипні одиниці». За образним і точним висловом вже згадуваного І. Григурка В. Фащенко «не вчив писати, а вчив розуміти. Шив сорочки на виріст».
Порадував Василь Полтавчук і тим, що нарисом «Василь Фащенко» він започатковує авторську серію «Одеса літературна», вельми і вельми потрібну сучасникові. Адже скільки ще не сказано про таких самобутніх дослідників літературного процесу, як Григорій В’язовський, Андрій Недзвідський, Іван Дузь, Арнольд Слюсар, про цілий ряд відомих одеських прозаїків і поетів. Одне слово – попереду значна робота. І ще раз повторюся – дуже добре, що розпочав її Василь Полтавчук з нарису про Василя Фащенка – людини, яка пройшла шлях від сільського хлопчини, що виріс поряд з островом Токмак на Запоріжжі (колискою вільного українського козацтва), а потім сягнув вершин і глибин вітчизняного красного письменництва, ставши на одеській землі доктором філології (до речі, наймолодшим свого часу в Україні), професором, першим в історії краю лауреатом премії ім. Т.Г. Шевченка.
