НОТАТКИ ПРО ЗУСТРІЧІ З НАЩАДКОМ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Після третьої, й останньої, своєї поїздки в Україну в травні – липні 1859 року, під час якої йому вдалося відвідати село Кирилівку, Тарас Шевченко міцно утвердився в думці – будь-що визволити з кріпацтва своїх рідних братів Микиту та Йосипа, а також сестру Ірину. Найважливішою акцією в цьому плані стало те, що Шевченкові вдалося організувати листа від членів Товариства літераторів і вчених на ім’я поміщика Валеріана Фліорковського, з проханням відпустити двох братів та сестру з кріпацтва на волю.
Мабуть, і для самого Шевченка виявилося несподіванкою, що Фліорковський не лише погодився відпустити його родичів, але й звільнив їх та їхні родини від “банківського боргу”, причому звільнив без викупу, безплатно, але... не наділивши їх землею. Дізнавшись, що поміщик відпустив їх без землі, Тарас радив Йосипові, Микиті та Ірині не приймати такої “поганої волі”, оскільки не сумнівався, що без землі вони приречені на жебрацтво або вічне наймитування. Відтак 27 липня 1860 року він пише листа Фліорковському, в якому і дякує за його згоду звільнити Йосипа та інших членів родини з кріпацтва, і водночас натякає, що варто все ж таки було б наділити їх землею.
Зрештою, Йосип Шевченко погодився на визволення від кріпацтва навіть без земельного наділу, чим викликав невдоволення Тараса Григоровича, який не розумів, що для брата воля була жаданішою за землю і достаток.
Здавалося б, усе це – справи давно минулих днів, але ось переді мною стоїть один із прямих нащадків Йосипа Григоровича Шевченка, а отже, й самого великого Кобзаря, в якого, як відомо, дітей не було, – літературознавець Олександр Відоменко. Зараз Олександр Андронікович у досить поважному віці, але продовжує активну дослідницьку та пропагандистську діяльність на ниві шевченкознавства та українознавства в цілому. Оскільки значну частину свого життя нащадок Кобзаря прожив, і зараз живе, в Хмельницькому, то перше запитання у мене як одеського журналіста виявилося суто біографічним:
– Олександре Андроніковичу, як і в біографії кожної поважаючої себе людини, в вашій біографії, наскільки мені відомо, теж знайшлося місце для кількох «одеських рядків»...
– Звичайно ж знайшлося! – пожвавлено відповідає літературознавець. – У цьому місті минали мої найкращі юнацькі роки. Там в 1960 році я закінчив біологічний факультет Одеського держуніверситету ім. І.І. Мечникова, у якому навчався після Шевченківського гідромеліоративного технікуму. Мені досі сняться та ввижаються Французький бульвар, з його алеєю, крони якої змикаються над старовинною бруківкою; Приморський бульвар, Аркадія, Ланжерон... Чесно кажучи, я навіть не уявляв собі, як зможу, і чи зможу взагалі, жити без цього міста. Але склалося так, що впродовж багатьох років я перебував на педагогічній роботі, спочатку на рідній Черкащині, а потім тут, у Хмельницькому, де впродовж тридцяти років викладав в Економічному технікумі...
– Ви – один із тих небагатьох в Україні людей, хто досконало відтворив і вивчив своє родовідне древо, яке водночас є і древом Тараса Шевченка. Тож кілька слів про коріння і крону його...
– Моїм прямим предком був рідний брат Тараса Григоровича – Йосип Григорович. В 1843 році, коли Шевченко здійснював свою першу подорож Україною, у його брата, Йосипа, народився син, якого назвали Трохимом, і в обряді хрещення якого в церкві села Кирилівки взяли участь сам Поет та його сестра Ірина. Саме цей рідний племінник Кобзаря, Трохим Йосипович Шевченко, і став моїм прадідом. Як мені вдалося з’ясувати, у Трохима народилося до десяти дітей, кажу “до десяти”, тому що точну кількість їх визначити не вдалося, оскільки деякі вмирали одразу ж після народження. Так от, одному зі старших синів, Григорію, випало стати моїм дідом, а його донька Анастасія Григорівна Шевченко – це моя мати.
– Проте зберегти за собою прізвище славетного пращура, Великого Кобзаря, ви не змогли…
– На жаль. Якби моя мати, яка в тяжкому 1924 році вийшла заміж за Андроніка Романовича Відоменка, наважилася зберегти своє дівоче прізвище, я і діти мої теж носили б прізвище Шевченко, і, таким чином, воно дійшло б цією гілкою родоводу до ХХІ, а, може, і до ХХІІ століття. До речі, спробу залишити собі у спадок прізвище Поета моя мати все ж таки здійснила, тому що до кінця життя вона була Анастасією Відоменко-Шевченко, але навіть цього, подвійного, прізвища я вже не успадкував, оскільки батьки мої про це не подбали. І ще одна деталь: все своє життя мої батьки так і прожили у рідному для Тараса селі Моринцях, де, зрештою, минало і моє власне дитинство. Мати моя народилася там у 1906-му, а я – в 1931-му. До цього можу лише додати, що тепер вже в мене з’явилася навіть правнучка, в якій теж нуртує волелюбна кров Великого Кобзаря.
…Як уже мовилося, Відоменко досліджує не лише свій власний родовід. У червні 1998 року на шпальтах “Літературної України” з’явилася його стаття “Українські корені Л. Толстого”, яку було проілюстровано генеалогічним древом роду Толстих, котрий дав світові Льва Толстого та багатьох відомих діячів Російської імперії. Так от, із цього древа переконливо випливає, що прадід графа Федора Толстого, з яким Тарас Шевченко був добре знайомий, Іван Толстой виявився сином російського полковника Петра Толстого та Уляни Скоропадської – доньки гетьмана України Івана Скоропадського й української дворянки Анастасії Маркович.
…Почекайте, а чому Відоменка і нас із вами повинен цікавити саме Федір Толстой? Та тому, що це він – академік, скульптор та живописець граф Федір Толстой, так наполегливо клопотав перед президентом Петербурзької Імператорської Академії мистецтв Великою княгинею Марією Миколаївною, донькою імператора Миколи І та молодшою сестрою імператора Олександра ІІ, а відтак, і перед самим імператором, про звільнення Шевченка від солдатчини, а потім клопотався і про присвоєння йому звання академіка Академії мистецтв. Це ж до нього та його дружини, графині Анастасії, звертався зі зворушливими посланнями Шевченко під час перебування в своєму армійському засланні.
Принагідно зазначу, що до цього ж роду належить і відомий російський письменник Олексій Толстой, який теж докладав певних зусиль, щоб Шевченка було звільнено з заслання. Дід Олексія, Ілля Толстой, був рідним братом Шевченкового заступника, графа Федора Толстого, ну а класик російської літератури Лев Толстой доводиться двоюрідним братом письменнику Олексію Толстому. Але тоді виникає природне запитання: хто ж був родоначальником цього графського роду? Та наш-таки, український козак, полковник Ніжинський (тобто керівник Ніжинського адміністративного полку, посада, яка співставна з посадою сьогоденного губернатора області) Петро Толстой. Можна припустити, що прізвисько козацьке мав «Товстий», яке, на російський лад, під пером російського писаря, звичайно ж, трансформувалося на Толстой. Втім, поки що це лише припущення.
За що ж цей українець, козак, отримав чин полковника царської армії і титул графа? Це історія відома. Цей чин та графський титул він отримав за те, що свого часу зумів викрасти з Італії і повернути до Росії сина царя Петра I Олексія Петровича, того самого Олексія, якого його рідний батько Петро І в 1718 році, після жорстоких тортур, наказав стратити, аби позбутися в його особі претендента на свій трон. Ось така вона, дивовижна “історія з генеалогією й українсько-козацьким корінням”.
– А як, загалом, складалося ваше літературознавчо-дослідницьке буття, – цікавлюся в Олександра Відоменка. – Як ви, меліоратор та біолог за освітою, стали шевченкознавцем?
– Займатися дослідницькою діяльністю на ниві Шевченкіани я почав давно, ще в ті часи, коли, одразу ж після Одеського університету, вчителював, а певний час навіть був директором Моринської середньої школи. Там, на Черкащині, в рідних краях Шевченка, геть усе дихало пам’яттю про Кобзаря та його рід; туди, наче паломники до святих місць, з’їжджалися з усього світу українські патріоти, шанувальники та дослідники творчості Кобзаря, відомі поети і громадянські діячі. Одначе перша моя книжка побачила світ 1996 року, тобто вже в роки незалежності України, і в цьому теж є щось символічне. А називалася вона “Сумна і радісна Шевченкіана”.
Назва декого спантеличила , але вже нехай дарують, тому що і за життя Шевченка, і за радянських часів твори його видавалися після жорстокого цензурного втручання. Та й серед праць шевченкознавців з’являлося багато чого нещирого, надуманого, заідеологізованого. А радісне те, що ім’я Шевченка, твори та ідеї його дожили у славі і шані до тих часів, коли Україна стала незалежною. Ви знаєте, що щороку в одній із областей проводиться Всеукраїнське Шевченківське свято?
– Знаю, тому що в кількох із таких святкувань я теж брав участь.
– Так от, з нагоди проведення в 2000-му році такого свята на Хмельниччині я видав книжку “Оплаканий і зраджений”, в якій відтворено чимало подій з особистого життя Шевченка, саму його долю – “ворога царя і царизму”. Ця книжка з успіхом розійшлася серед учасників свята і тепер “гуляє” по всьому світу.
– Працюючи над своєю книжкою “Тарас Шевченко: геній в самотності”, я зіткнувся з дуже цікавими нюансами взаємин Шевченка з родиною Енгельгардтів і, зокрема, з Павлом Енгельгардтом, поміщиком, який володів “кріпосними душами” родини Шевченків, і в обозі якого, в ролі “покоєвого козачка”, Тарас прибув до Вільного (теперішнього Вільнюса), де уланський ротмістр Павло Енгельгардт служив ад’ютантом віленського військового губернатора, генерала від інфантерії (піхоти) Римського-Корсакова. Мені відомо, що історія цих взаємин вас теж дуже зацікавила...
– Причому зацікавила настільки, що ми з журналістом і літератором Євгеном Семенюком написали книжку “Тарас Шевченко і родина Енгельгардтів”, у якій простежили всі аспекти взаємин Поета і лейб-гвардійського уланського офіцера, з котрим Шевченко зустрічався вже й по тому, як був викуплений з кріпацтва. Та й на одному з перших (які дійшли до нас) портретів, створених молодим художником Шевченком ще в 1833 році, ми теж бачимо обличчя саме Павла Енгельгардта. Тобто взаємини цих людей, які були дітьми свого часу і заручниками того соціального ладу, в умовах якого їм випало жити, виходять далеко за межі ідеологічної схеми радянських шевченкознавців: “ненависний поміщик – і знедолений безправний кріпак”.
До речі, книжка гарно ілюстрована і вийшла дуже ошатним виданням. І нарешті, недавно побачила світ моя книжка “Збагнемо віщий “Заповіт”, в якій я дослідив історію популяризації цього твору, а також розглянув деякі аспекти «Заповіту» Шевченка у значно ширшому розумінні – як заповіту шанувати рідну мову, історію і традицію свого народу, шанувати здобуту волю.
– Але важко уявити собі серйозного шевченкознавця, який би, ґрунтовно знайомлячись із творчістю Кобзаря, водночас не звернув свої погляди на творчого побратима Шевченка, українського російськомовного письменника Миколу Гоголя, який, як і Шевченко, був залюблений у козацьку минувшину України, у красу української природи, в українські національні характери...
– Скажу вам більше: на мій погляд, Гоголя як творче явище взагалі важко збагнути, не збагнувши такого творчого явища, як Тарас Шевченко. Впродовж багатьох років я досліджую козацький родовід Гоголя, і наслідком цього дослідження стала поява моєї книжки про М. Гоголя під назвою “Нащадок восьми гетьманів України”, бо Гоголь справді мав родинні зв’язки аж із вісьмома українськими гетьманами. Тоді мені здалося, що тему цю загалом вичерпано, але несподівано я натрапив на свідчення того, що Микола Гоголь був далеким родичем російського царя Петра І. Переконавшись у цьому, я доповнив “Нащадка восьми гетьманів” кількома розділами і видав уже під назвою “Микола Гоголь – гетьманський і княжий нащадок”.
– І, нарешті, запитання, яке я просто не можу не поставити... Чи підтримуєте ви взаємини з іншими членами династії Шевченків? Чи досліджуєте генеалогічні гілки цього родовідного древа?
– Ще в своїй першій книжці “Сумна і радісна Шевченкіана” я подав родовідну гілку мого пращура Йосипа Григоровича Шевченка. Людей, які справді є приналежними до роду Тараса Шевченка, зараз досить багато. Щоправда, трапляються й такі, яким би дуже хотілося належати до нього, але… не судилося. Тому я підготував загальний родовід цієї династії, й оце шукаю спонсорів аби видати цю книжку. Якихось справді відомих, а тим паче – видатних людей у цій династії нема; правдиво кажуть, що на нащадках гени геніїв спочивають.
Але є чимало здібних і талановитих людей, які працюють в різних галузях. Так, у Києві працює праправнук по брату Кобзаря Микиті, художник Микола Лихошва, який є членом Національної спілки художників України. Можу назвати і свого троюрідного брата Миколу Лисенка, який теж працює на ниві літературознавства і розробляє родовід самого Тараса Шевченка. Було б добре, якби мені вдалося створити книгу, під обкладинкою якої були б зібрані життєписи всіх, хто належить до династії Великого Кобзаря.
…Вже готуючи цей матеріал для нинішньої публікації, я несподівано отримав від Олександра Відоменка примірник його нової книжки, роману-есе «Одержимі», з дарчим написом: «Моєму щирому пораднику і наставнику Богданові Сушинському від автора – праправнука
Т.Г. Шевченка, з надією на щастя, здоров’я і творчі успіхи».
А між сторінками книжки було вкладено короткого листа, в якому Олександр Андронікович писав: «Шановний Богдане Івановичу! Проглянувши цю книгу, скажіть для мене хоча б кілька слів про неї. І друге… Я дійшов до висновку, що писар Запорізького Коша, народжений 1772 року, Андрій Товстик був прадідом Т. Шевченка. Могло таке бути чи ні? Де мені знайти цьому хоча б якесь підтвердження? Відоменко».
Перш ніж висловити свої враження від книги Відоменка «Одержимі», поясню, що коли в дарчому написі він говорив «Моєму щирому пораднику і наставнику», то, впевнений, це не данина ввічливості. Річ у тім, що по-справжньому наша дружба розпочалася саме з ініціативи Олександра Андроніковича, якого свого часу дуже сильно і приємно вразив мій роман-есе про його пращура «Тарас Шевченко: геній в самотності».
Спочатку нащадок Шевченка зателефонував мені і впродовж кількох хвилин висловлював своє захоплення та говорив про те, на які роздуми і подальші творчі пошуки надихав його цей мій твір про Великого Кобзаря, а згодом не стримався і звернувся до мене з розлогим листом, якого, я гадаю, варто процитувати, оскільки він стосується поглядів на Шевченка як постать і на сучасну Шевченкіану.
«Шановний Богдане Івановичу! Прочитав, не просто уважно, Ваш роман «Тарас Шевченко: геній в самотності», а опрацював з олівцем. Радий відзначити його новаторський зміст. Серед шевченкознавців Ви вперше в об’єктивному плані окреслили постать Шевченка. До Вас цього нікому не вдавалося зробити. Ні Кониський, ні Зайцев, ні Чалий, ні Жур, ні Кириленко подати в повній мірі постать Шевченка не змогли.
Для мене виявилося справжнім відкриттям ваше нагадування давньої літературознавчої істини, що існує Поет як особистість, як реальна життєва постать, і Поет – як літературний герой. Якраз на цих двох постатях творчих особистостей і спотикались шевченкознавці на протязі останніх стап’ятидесяти років. Ваш роман в цьому плані виявився новаторським, неповторним і об’єктивним. В цьому Ваша основна заслуга, а крім цього, хотілося б відмітити, що так уважно, як це зробили Ви, ніхто ще не читав листи Поета; нікому, крім Вас, не вдалося вичерпати з них таку масу інформації, яка в повній мірі висвітила і велич Поета, і характер його як людини.
Тільки Вам вдалося довести, що загальнолюдські вади не повинні принижувати творче «Я», постаті генія, бо в більшій чи меншій мірі вони належать кожній людині, від них нікуди подітись, але перевагу слід надавати здобуткам… У Туреччині існує закон, який дозволяє будь-яку критику на адресу Ататюрка вважати кримінальним злочином. Хіба потрібний нам такий закон для захисту Шевченка? Він захистив себе своїми поетичними творами навіки, від будь-яких посягань, і це яскраво проглядається за кожним рядком Вашого роману. Широкої і прямої дороги йому до вдячних читачів. О. Відоменко. 24 лютого 2009 року».
Так от, після цього листа Олександр Андронікович ще не раз звертався до мене за порадами з того чи іншого питання, які стосувалися творчої чи житейської біографії Шевченка, цікавився моєю думкою з приводу тих чи інших фактів та подій у житті Кобзаря, а також з приводу сучасних документально-біографічних виступів новітніх шевченкознавців. Ось і в останньому листі, якого Відоменко надіслав разом із примірником своїх «Одержимих», він, як бачите, знову звертається за підтримкою та порадою.
А за кілька днів по тому, як я отримав його книжку, Олександр Андронікович зателефонував, щоб порадитися з приводу пошуку козацького коріння Шевченка та Гоголя і, зокрема, щодо постаті згадуваного у листі кошового писаря Андрія Товстика як можливого родовідного предка Кобзаря, а отже й свого. Ясна річ, для того, щоб остаточно з’ясувати це питання, потрібні переконливі архівні документи, які ще слід віднайти, якщо тільки вони справді існують. А тим часом Олександр Андронікович надіслав мені свою статтю «Тарасове коріння – у Запорізькій Січі», опубліковану в газеті «Подільський кур’єр». У ній, посилаючись на усні свідчення визначного історика Дмитра Яворницького, Відоменко історію засновника роду Шевченків козака Андрія Товстика переповідає таким чином:
«…Рідний прадід поета Андрій, круглий сирота, про рід якого нічого невідомо, ще малою дитиною був завезений до Запорізької Січі. Хлопчик виявив неабиякі здібності й потрапив до кошової школи, яка на той час була на досить високому рівні. Київська академія направляла до неї викладачами своїх кращих випускників, а кошові атамани – найвідважніших командирів. Тут, крім загальних предметів, досконало вивчалися латинська, українська, російська, турецька, польська мови та окремі діалекти різних татарських племен. Школа готувала воїнів-характерників, чиновників для дипломатичної служби та перекладачів, і діяла після 1754 року в оборонній фортеці Святої Єлизавети на західному кордоні Запорізької Січі… Визначний історик українського козацтва академік Дмитро Яворницький залишив усні спогади, що після навчання в кошовій школі прадіда Великого Кобзаря було обрано кошовим писарем Запорізької Січі. За сучасним порівнянням, це – керівник головної військової канцелярії Міністерства оборони.
Своїми спогадами академік поділився з мандрівним письменником, правнучатим племінником Шевченка по сестрі Катерині Дмитром Красицьким. Сталося це усередині 30-х років. На той час Яворницький мав для доказу навіть якісь документи, але побоявся показувати їх письменнику. Стрімко наближались часи масових репресій, руйнації Дніпропетровського музею козацької слави та історії України. Красицький також усе життя мовчав про ту одверту розмову з Яворницьким і наважився розповісти про неї лише незадовго до своєї смерті, тобто в 1988 році, уже в часи політичного піднесення перед розпадом радянської держави. Визнати безпросвітного кріпака-бідняка Тараса Шевченка шляхетною особою за радянського часу було злочином».
На жаль, ні в процитованому уривку, ні загалом у статті, Олександр Відоменко так і не зміг послатися на якийсь конкретний, реальний документ, який би дозволив вийти на слід писаря Андрія Товстика яко засновника роду Шевченків; тобто на саме той документ, на якого свого часу натрапив Яворницький. Хоча згадку про якогось «представника полкової старшини Товстика» віднаходимо і в другому томі «Історії українського козацтва», де мовиться: «… 1763 року, за отаманства Григорія Федоровича (Лантуха), в Січі, за образу генерала-межовщика, представник полкової старшини Товстик був жорстоко «відчитаний» і, за звичаєм, утримувався цілий тиждень на гарматі».
Крім того, Аполлон Скальковський теж згадує про кошового писаря Андрія Товстика, який виступав на захист запорізьких земель від російського чиновництва, і змушений був рятуватися від арешту втечею. Але для того, щоб пов’язати цього писаря-втікача з родом Шевченків, потрібні не лише припущення, але й документи, чи хоча б якісь матеріали – мемуари, листи, літописно засвідчені перекази…
Що ж стосується родини самого Олександра Відоменка, то про неї підготовлене спеціальне дослідження, документальна повість журналіста з Хмельницька Михайла Капелістого «А нащадкам небайдуже».
…Ну, а щодо власне роману-есе Олександра Відоменка «Одержимі», то він цілковито присвячений дослідженню родоводу творчого і духовного побратима Великого Кобзаря – видатного українського російськомовного письменника Миколи Гоголя. Маючи багатий досвід вивчення творчих біографій та родоводів, Олександр Відоменко і в цій праці поводиться як дослідник, який виразно усвідомлює: в творчих долях, як і в життєписах митців, дрібниць не існує. Ось чому, проникаючи крізь століття й епохи, він, покоління за поколінням, ім’я за ім’ям, відстежує і досліджує численні, і, за переліком видатних імен, подиву гідні зв’язки автора безсмертних творінь – «Ревізора», «Тараса Бульби», «Мертвих душ»...
При цьому Відоменко сміливо вторгається в сфери не лише гоголезнавства, але й шевченкознавства, а також у вотчину знавців Гетьманщини, і взагалі, козацької старовини та знавців династії Романових, багатьох інших відомих родів і сімейств. На його честь, він не боїться формувати власне бачення навіть тоді, коли воно вступає в суперечність із баченням визнаних літературознавчих авторитетів, сміливо, але без зайвого запалу, з належною повагою до факту і документальних свідчень, руйнує усталені стереотипи і соціально-політичні догми.
Скажімо, скільки зусиль доклали радянські гоголезнавці, щоб переконати шанувальників творчості письменника, що за походженням своїм Гоголь – істинний пролетарій, з бідної селянської родини, і що саме соціальне походження змушувало письменника нещадно висміювати царизм, казнокрадів та хабарників. Особливо постарався свого часу соцреаліст О. Полторацький, який у «Повісті про Гоголя», рекомендованій до вивчення і позакласного читання, буквально ридав над бідністю родини письменника. «Вихованців Ніжинської гімназії, – цитує його Відоменко, – поділяли на казеннокоштних і своєкоштних. Вчитися своїм коштом – це тисяча двісті карбованців на рік. Таких коштів ніколи не бачили в своєму житті батьки Гоголя». Відтак, щоб дати синові освіту, батьки, за твердженням радянського соцреаліста, вдавалися до «численних позик, які брали у сусідів справа і зліва… Чай почали пити без цукру, крамарів не пускали далі ганку, дітям і всій родині перешивали із старого…».
Це так просвіщав радянських учителів та учнів правдолюбець О. Полторацький. А як же було насправді? А насправді у батьків письменника було півтори тисячі гектарів землі, чотириста кріпаків і майже стільки ж найманих робітників; Гоголі володіли значними буряковими плантаціями, конюшнею, горілчаним заводом, корчмою (тобто чимось подібним до кафе чи ресторану) та цехами з переробки коноплі, на основі якої їхні кріпаки виготовляли такі ходові в той час мотузки і канати... Коментарі потрібні?
Згадаймо скільки чорнил і праведного соціального обурення було витрачено радянськими дослідниками, щоб відтворити в нашій уяві гнів царизму з приводу постановки гоголівського «Ревізора». А як було насправді? Збереглися спогади очевидців з приводу присутності імператора Миколи I на прем’єрі «Ревізора» в Петербурзі. Ось що з цього приводу розповідає відомий актор Каратигін: « Приехав неожиданно в театр, император Николай Павлович пробыл до окончания пьесы, от души смеялся и, выходя из ложи, сказал: «Ну, пьеска! Всем досталось, а мне – более всех!».
Розуміючи, що п’єса націлена проти казнокрадства і хабарництва, імператор примусив побувати на її виставі своїх міністрів та багатьох інших чиновників; прислав до театру царицю і свого спадкоємця Олександра… Щоправда, незважаючи на таке сприйняття п’єси самим імператором, по деяких губерніях ставити «Ревізора» місцеві чиновники заборонили, або ж наказували зняти вже підготовлені спектаклі губернських театрів. Але що вдієш: як бачимо, і в ті часи владна вертикаль не завжди спрацьовувала належним чином, і в ті часи казнокради та хабарники чинили опір кожному, хто посягав на їх чиновницьке право витворювати власну бюрократію.
Втім, це вже інша тема. А нас повинен зацікавити ще один характерний факт: коли через кілька років після прем’єри, подорожуючи Європою, Гоголь виявився в італійській столиці без грошей і в боргах, він звернувся з листом в Петербург до… правильно, до того ж таки імператора Миколи I:
«Теплая вера, – писав Гоголь, – меня объемлет и говорит мне, что венценосный покровитель всего прекрасного, озаряющий все с вышины своего престола, заметит и бедного поэта и не даст ему умереть с голоду на чужбине».
Здатен хтось із сучасних письменників повірити, що подібний лист його потрапить на стіл Президента України, чи хоча б когось із міністрів? А лист Миколи Васильовича на стіл імператора все ж таки потрапив, і зберігся до наших днів, разом із накладеною на нього олівцем резолюцією Миколи I: «Послать ему через нашу миссию 500 червонцев». Не карбованців (рублів), а саме червонців. Згідно зі «Словарем русского языка» С. Ожегова, червонець – це російська золота монета, вартість якої в різні часи сягала від 3,5 до 10 карбованців.
Щоб скласти уяву, наскільки це була значна сума, Відоменко подає свідчення самого Гоголя про те, що місяць безбідного життя в Римі, з найманням житла, харчуванням, уроками італійської та купівлею книжок, обходився йому всього лиш в сто шістдесят рублів. І таких свідчень, уточнень, розвінчувань – у книжці «Одержимі» чимало.
Вклинюючись у полеміку з приводу етнічного походження Гоголя, він показує, що дід його Гоголь-Яновський походив з того ж давнього старшинського (офіцерського) козацького роду, що й наказний гетьман України Остап Гоголь. Бабця письменника Тетяна Лизогуб походила з аристократичної родини Лизогубів, і відомо, що її батько був внуком гетьмана Івана Скоропадського та правнуком гетьмана Петра Дорошенка, а мати, з роду Танських, доводилася внучкою полковнику Ніжинського адмінполку (губернатору області) Степану Забілі та правнучкою – генеральному обозному (начальнику штаба) городового козацтва Петру Забілі. До цього ж роду належала, по жіночій лінії, і мати Миколи Гоголя.
Не втомлюватиму читача переказами родинних зв’язків письменника, які в певному коліні сягають спорідненості з родом російського царя Олексія Михайловича Романова, одного з засновників династії Романових. Але скажу, що наслідками пошуків Відоменка стали складні, з таблицями та поясненнями, «генеалогічні схеми» «Родинного зв’язку Миколи Гоголя з окремими гетьманськими та знатними родинами України»; «Родинних зв’язків з гетьманом Петром Дорошенком та з царським родом Романових»; « Родинних зв’язків Миколи Гоголя з Пушкіним О.С.»; «Родинних зв’язків Миколи Гоголя з геніальним російським письменником, графом Львом Толстим»; « Побічних (непрямих) родинних зв’язків Гоголя з дітьми дружини О.С. Пушкіна Наталії Гончарової…»; « Родинних зв’язків Гоголя М.В., через гетьмана України Петра Дорошенка, з дітьми Пушкіна О.С., а також із передостаннім гетьманом України Кирилом Розумовським та його правнучкою, що була закохана в Тараса Шевченка, княжною Варварою Репніною» та кілька інших.
Зрозуміло, що все це – сторінки не для легкого, побіжного читання, що цілі розділи в цій книжці становлять інтерес лише для вузького кола фахівців. Але саме на них вони й розраховані, та й уся ця книжка може слугувати чудовим підґрунтям для багатьох інших дослідників -літературознавців, істориків, архівістів, літераторів…
Словом, своїм новим твором Олександр Відоменко знову, вкотре же, справдив громадську думку про те, що в його особі українське літературне товариство має гідного представника династії Великого Кобзаря і не менш гідного продовжувача його справи. Зокрема, це засвідчено й тим, що у списку довічних державних стипендіатів – видатних діячів освіти і науки віднаходимо й ім’я кавалера ордена «За мужність» III ступеня, лауреата кількох літературних премій Олександра Андроніковича Відоменка, праправнучатого племінника геніального Поета.
