Особливо не рекламований творчий вечір Олександра Семеновича Павлова став, однак, найзначимішим за щирістю визнання його таланту і відданості музиці, якій віддав він на той час 60 років свого життя.
Його участь у розвитку самодіяльної творчості відзначена десятками цінних подарунків, ювілейними медалями, дипломами лауреата і учасника республіканських конкурсів «Київські зорі», «Кримські зорі». До численних почесних грамот за вагомий особистий внесок у розвиток і збереження культурних традицій Одещини додалися дві – від районного відділу та обласного управління культури. Тисячі разів він виходив під оплески на сцену. Його майстерності, відданості музиці можна тільки по-доброму позаздрити. Друзів і шанувальників у нього стільки, що вистачить на заселення невеликого міста. Апофеозом вищезгаданого концерту стало віртуозне виконання молдавської рапсодії і фантазій на музику М. Дунаєвського естрадним ансамблем старшого і молодшого Павлових. Пристрасть до музики у них передається від покоління до покоління.
– Для мене гармоніка люба тим, що з нею пов’язане моє дитинство. Відчув чарівливість мелодій з восьми років, – згадує ювіляр. – Батько і мій дядько грали на гармошці, і це не могло не вплинути на мій подальший життєвий шлях. Саме завдяки батькові я й став баяністом.
Про вибір шляху музиканта, як і про кожен прожитий рік, Олександр Семенович не жалкує. Тому що всі ці роки поруч з ним – його люба Ольга Іванівна, без якої він би не відбувся як музикант. Вона подарувала йому сина і доньку.
– Дружина – моя муза. Без її любові, підтримки, розуміння я не досяг би такого творчого рівня, – говорить Олександр Семенович. – В аурі духовності виховували дітей і онуків. Син Ігор закінчив музичне училище. Онук Андрій теж у полоні мистецтва, випускник Південноукраїнського педагогічного університету.
А самому Олександру Семеновичу не довелось навчатися ні у музичній школі, ні в консерваторії. Усі ази нотної грамоти і вершини майстерності опановував самотужки. Вивчив ноти, навчився розписувати партитури. Пише партитури навіть для духового оркестру, хоча ніколи не грав на жодному духовому інструменті. Займається з вокалістами, ансамблями, хоровими колективами.
Він залюбки акомпанує всім охочим. Недарма Назарій Яремчук, художній керівник вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», у 1974 році, коли був на гастролях у Татарбунарах, говорив: «Де ви знайшли цього баяніста? Мені саме такий і потрібен».
Без Олександра Семеновича не обходиться жоден культурно-масовий захід у районі. Він, як і його однолітки-хористи, з готовністю відгукується на пропозицію поїхати у віддалені села району.
– Саме там живуть, – вважає Олександр Семенович, – хай і не завжди досвідчені, але найбільш вдячні глядачі.
Тепло згадує він досі свої перші гастрольні поїздки. Як у голодному 1946 році приймали артистів Будинку культури з Татарбунар у селі Приморському, яким смачним було частування – чорний хліб з тюлькою. І як відступали на другий план труднощі доріг післявоєнних років.
А творчий вечір, що завершився ювілейним концертом справді великого маестро Олександра Павлова, тривав кілька годин. Дуже щирими були слова, звернені до ювіляра:
– Пропрацювати на одному місці 60 років за, дуже скромну платню – майже подвиг, і його здатен здійснити лише той, хто безмежно любить музику і людей.
Одними з перших привітали Олександра Семеновича керівники району, вихованці дитячого садка «Незабудка», де він пропрацював 30 років, великий зведений хор ветеранів війни і праці, татарбунарські поети Галина Лиса та Євген Челишев.
Доки є Олександр Семенович і подібні йому сподвижники культури, які створюють талановиті твори, доки у глядачів захоплює дух від віртуозності їхньої гри, самодіяльність у нашій країні житиме. І раніше, і тепер усі, хто скорений творчістю і талантом Олександра Семеновича бажають йому міцного здров’я, нових тем і вдалих гастролей, вдячних учнів і надійних друзів.
