«О, рассмейтесь, смехачи!»

Наприкінці квітня в конференц-залі Будинку культури Одеського політеху відбулася чергова міжнародна науково-теоретична конференція «Про природу сміху». Відбулася – попри всі політичні події, коли, здавалося б, не до сміху. Одесити і в цій сфері – перші: тутешня конференція – одинадцята за ліком. Але в Петербурзі вже є послідовники, які займаються наукою, що здобула назву «гелотологія». У матеріалах конференції на філософському факультеті Санкт-Петербурзького університету є й стаття одеситки Неллі Іванової-Георгієвської, яка разом із головою правління товариства «Одеська гуманітарна традиція» Віктором Левченком стоїть, як то кажуть, біля джерел «сміхового руху» в місті. 

Починалося все півтора десятки років тому – коли першу конференцію вирішили приурочити до Гуморини. І учасникам це так сподобалося, що спочатку вони вимагали, щоб вона проходила щороку! 

Нинішня, одинадцята, конференція відкрилася виступом доктора філософських наук Афанасьєва, який у досить строгій формі стверджував, що загальної теорії сміху все ще немає. Щось не дуже хочеться із цим погоджуватися. Зазираю в програму, читаю назви доповідей: «Сміх як смислопороджуюча форма культури» (Окороков, Дніпропетровськ), «Сміх у контексті життєвого досвіду» (Жарких, Одеса), «Карнавал як «буферна зона» між політикою і релігією в ситуації постмодерну» (Голозубов, Харків). На жаль, не можу зазначити вчені звання та посади доповідачів – у програмі вони відсутні. Але доповідей я налічив чотири десятки! І всі вони так чи інакше є ескізними начерками до загальної теорії сміху.

Різні боки висміху. Ті, що сягають глибин часу, глибин історії культури – сміх юродивого (Петриківська, Одеса), сміх шекспірівського блазня (Колісник, Київ). Але час рухається невблаганно – ось уже й «Червоний сміх» Леоніда Андрєєва, про який говорить одеський культуролог Соболевська, ось уже й «сміхова культура» в умовах інформаційних воєн (Лугова, Одеса). Сміх – злободенна та гостра зброя, як це виявляється з доповіді одеського політолога Краснокутського. І ось уже на великому екрані ми бачимо «політичні демотиватори», використовувані в сьогоднішньому інтернеті, зокрема так звані фотожаби. 

Екран наочно демонстрував, що відбувається сьогодні з нашою свідомістю, з нашою культурою. Одеський аспірант Ткаченко говорив про альтернативну історію в коміксах. Дуже забавно, звичайно. Особливо коли бачиш, як історичні персонажі переодягаються в сучасні костюми. А насправді – страшнувато: у головах молодих дивовижна суміш із перемішаних, як колода карт, історичних фактів – при незнанні справж­ньої історії. У їхній свідомості – розриви в історичному часі. Гадаю, що випадання людини з історії – чи не вирішальний крок до чергового етапу здичавіння, чим і користуються політичні маніпулятори.

Але не хочеться про це – надто злободенне та болісне. Сміх протистоїть хворобам – і соціальним, і тілесним. Відомий жарт, що півгодини здорового сміху еквівалентні склянці сметани. А от зовсім нежартівливий факт із життя, можна сказати, основоположника науки про сміх американця Норманна Казінса. У віці 49 років у нього виявилася хвороба із посиленням болів у суглобах і перспективою цілковитої нерухомості. Лікар чесно сказав, що видужує лише один із п’ятисот. 

Спосіб лікування, який він знайшов, був дивний: він став по кілька годин на день дивитися комедії й реготати, незважаючи на болі. До речі, підказку він знайшов у Біблії – де мовиться про шкоду розпачу та про те, що «веселе серце є доброчинне». 

Усі ми знаємо, що у здоровому тілі – здоровий дух, але от приклад впливу здорового духу на хворе тіло – річ справді вражаюча та небезкорисна для всіх нас! Книжку Норманна Казінса «Анатомія хвороби з точки зору пацієнта» легко стягнути за наявності інтернету. Комп’ютеризовані онуки можуть таким чином допомогти своїм хворим бабусям і дідусям.

На закінчення я обмалюю тут «коротку теорію сміху».

Сміх протистоїть страху. Зокрема й страху власної смерті. Сміх є реакція на дурість – але не просто дурість маленьку побутову, а на таку, яка вже ні в які ворота не лізе, яка обертається абсурдом. Сміх зціляє – долучає до Цілого! 

Статтю я назвав рядком поета Велимира Хлєбнікова. У вірші, в якому поет грає коренями слів, з’являються якісь симпатичні «сміюнчики». Пам’ятаєте, у довоєнному фільмі звучав категоричний заклик: «Ми будемо співати й сміятися, як діти». По правді кажучи, всілякій несправедливій владі вигідно мати справу з «дітьми», що легко піддаються впливу та регочуть, що їм показали палець. Але ж ми хочемо мати вільну спільноту свідомих громадян – а отже, і сміх може бути іншим. Тож не даремно вчені ламають голови, намагаючись зрозуміти, що таке сміх. Не пусте це заняття!

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті