Багато одеситів у пошуках вартих уваги пам’яток вирушають за тридев’ять земель, не підозрюючи, що зовсім недалеко від Одеси є об’єкт, де потяг до прекрасного та незвіданого буде якоюсь мірою задоволений.
Трохи історії. Ще в минулому сторіччі по степу навколо Сухого Лиману були розкидані Бугові хутори. У найбільшому з них нараховувалося 200 жителів.
Чомусь вважається, що назва Іллічівськ з’явилася разом з будівництвом порту. Але, як свідчить книжка П. Шевцова «Ильичевск», «Центральный Бугов хутор за несколько лет вырос в два раза. В 1927 году по ходатайству его жителей он был переименован в хутор Ильичевский». Частина жителів, зайнятих хліборобством, об’єдналася в колгосп «Шлях Ілліча», а ті, хто ловив рибу, утворили артіль «Червона стрiла».
У 1952 році хутір був віднесений до категорії селищ міського типу і став розширюватися за рахунок робітників побудованого поруч судноремонтного заводу.
У 1957 році земснаряд «Вайгач» прорив канал у перемичці, що відокремлює лиман від моря, і з того часу виникло анекдотичне запитання на засипку: «Скільки метрів глибини біля сухого місця?»
Йдеться про те, що Сухий лиман став акваторією порту-гіганта, а селище – чудовим містом-супутником Одеси. Але не судна, що тіснилися в порту, і не доглянуте місто, і навіть не найкращий на одеському узбережжі пляж привели сюди групу одеських краєзнавців.
В Іллічівську, неподалік від портальних кранів, розташувався... порцеляновий рай. А для того, щоб дізнатися, звідки він тут з’явився, довелося звернутися не до лазні Ісаковича, куди всі посилали, а... до одеського трамвайного депо.
Коли у 1910 році директор бельгійського підприємства мосьє Бонне запускав одеський трамвай, і перший ватман Микола Запрісса рушив у дорогу, а перший кондуктор Устина Заєць почала ловити «зайців», – ніхто не припускав, що через 50 років Сашко Білий (1905-1981) прийде працювати до трамвайного депо, де стане бригадиром електрообмотувальників, автором понад 100 рацпропозицій (завдяки яким трамваї усе ще ходять), а за сумісництвом... колекціонером.
З колекціонерами важко сперечатися про предмет їхніх захоплень, але можна погодитися, що обрана Олександром Мойсейовичем колекційна тема – вітчизняна порцеляна – надзвичайна за красою. На початку 70-х років О.М. Білий вирішив передати колекцію на загальний огляд, але в Одесі... не знайшлося місця (!) і лише юний Іллічівськ надав колекціонерові приміщення і поруч – квартиру.
Так перші 420 унікальних експонатів склали основу музейної колекції, відомої аматорам прекрасного далеко за межами України.
І ось ми в Музеї образотворчого мистецтва міста Іллічівська, який носить ім’я його засновника Олександра Білого, на вулиці Парковій, № 8. Завідувачка фондів, мистецтвознавець Людмила Маніна ознайомлює нас із колекцією, що нараховує сьогодні понад три тисячі (!) експонатів. Це вироби понад 30 заводів Росії та інших країн. Серед них є справжні шедеври і унікальні примірники від 60-х років XXVIII ст. і до наших днів. Вражають порцелянові скульптури «Продавці-лоточники», «Танцюють селяни», «Гірка доля», виготовлені на заводі Франца Гарднера у Підмосков’ї. З ними перегукуються ампірні композиції заводу братів Батеніних (Санкт-Петербург), скульптура «Тачечник», виготовлена в легендарній Гжелі. Ще у 1811 році в підмосковному селі Горбуновому почав функціонувати завод Попова, і в музеї зберігається унікальний експонат – порцелянова чорнильниця «Хата». Поруч сидять, обійнявшись, Поль і Віргінія, герої роману Бернардена де Сен-П’єра, також виготовлені золотими руками майстрів Попова. Несе глечик з водою витончена дівчина, що вирушила в дорогу з волі скульптора А. Шпіса ще у 60-ті роки позаминулого століття з Імператорського порцелянового заводу.
А чого варті предмети так званих «орденських сервізів», ваза «Гра в жмурки», виготовлена у 20-ті роки XIX сторіччя на заводі А. Сафронова!..
В останні роки музей поповнився виробами англійських, французьких, австрійських майстрів. Порцеляновий рай, що оточив нас, був настільки прекрасним, що довелося щиро пошкодувати, що багато хто з одеситів не побували тут, але є надія, що читачі незабаром заповнять прогалину. До того ж над стелажами з порцеляною в Іллічівському музеї висять полотна знаменитих художників. Нам пояснили, що дружина О.М. Білого Євгенія Борисівна Зільберт, корінна жителька міста на Неві, яка приїхала до Одеси після блокади, усе життя збирала твори живопису, і сьогодні колекцію чоловіка доповнюють «Пейзаж» О. Бенуа, «Інтер’єр» Т. Дворнікова, «Бузок» Д. Бурлюка.
P.S. Коли вийшов з музею, розташованого в будинку на високому морському березі, запитав себе: «Що прекрасніше: краса природи чи творіння рук людських?»
Відповідь проста. Лише в гармонії з природою можлива краса людини та краса зробленого нею.
