Петро Трохимович Маркушевський – фольклорист, літературознавець, театральний критик. Працював доцентом кафедри української літератури Одеського університету ім. І.І. Мечникова. На жаль, вченого немає серед нас, але справи, якими він займався, значимі і сьогодні в незалежній України.

Серед творчих зацікавлень П.Т. Маркушевського – дослідження ролі Шевченкового слова у боротьбі проти фашизму, його впливу на нашу сучасність.

Але спочатку – про пісню. Мудра мати свою любов до народної творчості, до влучного слова прищепила у вразливій душі підлітка. Петро у старших класах Літинської школи почав записувати народні пісні. На відмінно закінчивши школу, юнак з Вінничини без іспитів вступає на філологічний факультет Одеського університету. Навчанню зашкодила війна…

Петро Маркушевський пройшов вогняними шляхами усю війну. У австрійському містечку Штрауден зустрів Перемогу. Як воював студент-філолог, засвідчує документ Міністерства оборони: «Мужність і відвагу проявив командир батареї 140-го мінометного полку капітан Марушевський П.Т., який під сильним вогнем переправився через річку Дунай, дістався на одну із висот, з якої добре спостерігалися вогневі точки супротивника. По цих точках капітан Маркушевський відкрив нищівний вогонь. Цим самим він забезпечив успішну переправу нашої піхоти через річку Дунай і її просування вперед».

А разом з офіцером воював проти поневолювачів і Кобзар. Томик віршів поета завжди лежав у польовій сумці.

Палка поезія Тараса Шев­ченка зазвучала у роки воєнного лихоліття з особливою силою. Лишилися письмові свідчення, спогади багатьох фронтовиків. Вони згадували, що попит на Шевченкове слово був неймовірний.

За статистикою, лише протягом 1942 року надруковано було у видавництвах неосяжної країни шість окремих видань (три – українською і три у російських перекладах) творів Тараса Шевченка, загальним тиражем чверть мільйона примірників. Майже увесь тираж цих видань було відправлено на фронт, частина – літаками у партизанські з’єднання.

Крім того, для населення тимчасово окупованих областей України протягом 1942 – 1943 років випущено три видання Тараса Шевченка.

Рядки з Шевченкових творів як заклики вміщували у різних збірниках, на сторінках фронтових газет. Особливо широко і яскраво відображено творчість Шевченка-борця у плакатах часів війни. Наприклад: «…І буде син, і буде мати…» (художник П. Соколов-Скаля), «І вражою злою кров’ю волю окропіте” (художники І. Кружков і С. Отрощенко), 

«…Не втечете  і не сховаєтесь!» (художник Д. Шавикін), «Не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадать» (художник В. Касіян).

Хвилюючим документом днів війни залишився для нащадків запис у «Книзі вражень» Канівського музею: «У наших сумках був його «Кобзар», і голос його нас вів до помсти ворогові» (підпис нерозбірливий. Одеса).

«Кобзар» став об’єктом наукових досліджень у повоєнних роботах вченого: «Шевченко на передовій», «Кобзар» серед народних месників», «Гайда­маки Т.Г. Шевченка на шляхах української історичної драми» та ін. П.Т. Маркушевський у ті ж 60-ті роки був співупорядником книжки «Вивчення творчості Т.Г. Шевченка в школі».

Активний, запальний, Петро Трохимович Маркушевський, якщо сам чимось запалювався – обов’язково до кола цих захоплень залучав і своє оточення. Захоплюючись з ранньої юності українською народною піснею, Петро Трохимович витратив чимало енергії, щоб у рідному університеті організувати капелу бандуристів. Основу її склали вихованці бандуриста і композитора І. Шаргородського.

Іван Якович Шаргородський спочатку викладав музику у Балтському училищі. Творчий колектив, яким він керував, посів друге місце у республіканському конкурсі.

У роки творчого піднесення створюються музично-драматичні композиції за текстами Кобзаря. Іван Шаргородський обробляє та перекладає їх для виконання на бандурі.

На ті роки припадає знайомство бандуриста з Петром Трохимовичем Маркушевським. Дослідник народної творчості домовляється з керівництвом університету про заснування фольклорного колективу у стінах вузу. На замовлення університету у Балті були виготовлені особливої форми бандури з силуетом Тараса Шевченка. Інструменти виготовляв друг і вірний товариш І. Шаргородського Севастян Сидорович Ридванський.

Петро Трохимович Маркушев­ський завжди поруч. Він – порадник і помічник. А Іван Якович утверджується в думці, що на бандурі можна і треба виконувати не лише українську національну музику, а і західно­європейську класику.

До університетського колективу шанувальників музичної творчості увійшло 25 викладачів та з десяток студентів. Розповідали мої старші колеги, що в хорі співали І. Дузь, В. Фащенко, Г. В’язовський. І, звичайно ж, як можна було обійтися без Петра Трохимовича Маркушевського.

Ті студенти, яким сьогодні далеко за шістдесят, і досі не можуть забути того шквального успіху, того захоплення піснями на слова Тараса Шевченка. От хоча б цією:

«Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?»

«Почорніло я од крові

За вольную волю…

…Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю…

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха та, орючи,

Долю проклинати».

Цей вірш Тарас Шевченко написав на березі Аральського моря. У вірші передані роздуми про Берестецьку битву 1651 року між селянсько-козацьким військом на чолі з Богданом Хмельницьким та польсько-шляхетськими загарбниками. Трагічні наслідки битви (армія Б. Хмельницького зазнала поразки) зумовили сумний настрій вірша. Тут, як і в багатьох інших творах Тараса Шевченка на історичну тематику, зображення минулого було засобом впливу на свідомість пригнобленого народу. Слова, звернені до сучасників поета звучать, як докір за їхню пасивність, за примирення з долею пригноблених. Музику до твору написали кілька композиторів. Одеські викладачі та студенти виконували твір, музику до якого написав Микола Лисенко.

У брежнєвські часи такі пісні теж наштовхували на певні роздуми про пригнічення, про бажання влади перетворити усіх на сіру масу «єдиного радянського народу». Тому діяльність українського пісенного колективу в Одеському університеті невдовзі «порадили» прикрити.

Любов до народної творчості, до Шевченка у Петра Трохимовича Маркушевського не була меркантильною. Його хвилювали образи народних борців, оспівані в історичних думах і піснях. У них він бачив картини мужніх змагань народу за своє визволення. У вченому органічно поєднувалися природне тяжіння до героїчного з грядущими веліннями часу.