Творчість Костянтина Георгійовича Паустовського добре відома в Одесі. А от про ставлення автора повісті «Час великих сподівань» до Тараса Шевченка у наших публікаціях, здається, не згадувалося. Давайте відкриємо цю маловідому для багатьох одеситів сторінку.
Уперше Костя Паустовський приїздив до Одеси чотирнадцятирічним хлопцем. Мама везла його на Кримське узбережжя. Рухлива голубінь моря його вразила, полонила душу майбутнього письменника на все життя. Цвіли акації. Про них він теж буде згадувати і в Москві, і скрізь, куди закидатиме його доля.
Навіки закарбувався у пам’яті одеський люд. Зовсім не схожий на київський чи на московський. Гострий на язик, але доброзичливий. З почуттям власної гідності. Пізніше Паустовський зрозуміє причину цієї несхожості. У цих причорноморських степах ніколи не було кріпаччини. Тут була воля. Для всіх. Злиденних і заможних.
Ніколи не забудеться й пізньотравневе надвечір’я. На Ланжерон почали сходитися вусаті чоловіки у вишиванках, жінки з віночками на голові, теж у святковому убранні. Чоловіки несли вудки й очеретяні кошики, як виявляється, для конспірації, жінки – картаті вузлики з якимось посудом.
– Сьогодні ж поминають Тараса Шевченка, – здогадалася мама. – Але ж куди вони?..
Як потім дізнається Костя Паустовський, в Одесі склалася традиція – день перенесення праху Кобзаря на Україну відзначати серед морських хвиль. Так безпечніше – стали вважати спочатку у «Громаді», а потім і в «Просвіті».
Рибалки й нерибалки виходили в море. На хвилі у тихому надвечір’ї опускали вінки зі свічками. Тієї миті, коли вінок з польових квітів торкався води, шанувальники Шевченка хрестилися, промовляли: «Хай батько Тарас милується з того, що ми його не забули». Обмінювалися вечерею, передаючи її, загорнуту у вишиті рушники, з човна на човен.
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає, – почулося під передзвін бандури.
«Так от які вони, одесити», – подумав тоді хлопець.
Пізніше у «Кобзарі» він знайде цей вірш під назвою «Думка», що написаний у Петербурзі 1838 року. Вірш цей уперше надруковано в альманасі «Ластівка»
(1841 р.) як продовження поезії «На вічну пам’ять Котляревському». У «Кобзарі» 1860 року вірш надруковано як окремий твір. Музику до цього вірша писали і В. Заремба, і Я. Бігдай, і Я. Степовий, і Г. Хоткевич, і П. Сениця, і Ю. Мейтус.
…Ночували Паустовські на Афонському подвір’ї, що навпроти залізничного вокзалу.
Удруге Костянтин Паустовський приїхав до Одеси санітарним поїздом, 1915 року. Була доба для перепочинку. Майбутній письменник вирішив зайти до Публічної бібліотеки, переглянути газети. В Одесі виходила незліченна кількість періодичних видань. Гортаючи підшивки, Костянтин Паустовський запримітив рубрику «День Тараса». Матеріали цієї рубрики висвітлювали події, що пов’язані з антиювілейними урядовими переслідуваннями.
Став гортати «Южную мысль». Ось і тут стаття, що пов’язує ім’я поета з боротьбою «за правду і волю». Перегорнув кілька сторінок. Цитується «Заповіт», а далі коментар – «такої сім’ї народів ще не існує на землі», але «вона повинна з’явитися. Світ іде до цього».
У Публічній бібліотеці Костянтин Паустовський познайомився зі студентом Новоросійського університету Василем. Той звернув увагу, що молодик у шинелі дуже зацікавився «Тарасовою» рубрикою. На вулиці вони розговорилися.
Студент-історик, час від часу поправляючи вказівним пальцем окуляри, розповідав. Було помітно, що цікавість киянина приємно лоскотала його самолюбство. Він говорив тихо, інколи оглядався. Але охоче, з подробицями.
Столітній ювілей Тараса Шевченка влада в Одесі не дозволила святкувати. Студенти університету спробували все-таки організувати щось. Тоді ректор від імені адміністрації зачитав царський указ, де було написано, що «Імператорська всемилість, керуючись тим, що згаданий художник і поет є особистим ворогом дому Романових, офіційне відзначення цього дня забороняє по всій Російській імперії, і передусім у малоросійських губерніях». Але у порту наші вантажники замовили панахиду у церкві святого Миколая. Коли прийшли жандарми, щоб припинити «це неподобство», як вони сказали, священик їм відповів: що Богу – Богове, а кесарю – кесареве. І жандарми пішли ні з чим.
Ми ж, тут студент пильно глянув на киянина – випадкового слухача, обдурили жандармів, що пильнували на Дворянській, вибралися через один двір і разом із гімназистками Маріїнської гімназії та інших навчальних закладів дісталися на Фонтан, посідали у рибальські човни, і до вечора, уже й сонце зайшло, стало темно, ми запалили смолоскипи, наші ватажки передбачили й це, читали вірші Кобзаря. Та й наші студенти свої вірші читали. Наступного дня кількох наших товаришів було звільнено з університету. Ми застрайкували. Нас підтримали грузинська та вірменська студентські громади. Вони надіслали на адресу вашої, київської, газети «Рада» телеграму протесту. Ось так ми відзначили ювілей батька Тараса, знову пильно подивився на киянина одеський студент.
– Красно дякую, – потиснув суху й тонку руку випадкового знайомого Костянтин Паустовський. – Мені потрібно на дачу Ковалевського.
Одесит пояснив, як туди доїхати. Там, у готелі Успенського монастиря, де сьогодні духовна семінарія, Костянтин Паустовський перебував одну одеську весняну ніч.
Кімната-келья, де зупинявся майбутній письменник, тепер стала частиною аудиторії духовної семінарії.
…Утретє приїхав Костянтин Паустовський до Одеси в часи громадянської війни. Він втікав від денікінської мобілізації. Живучи на нинішній Чорноморській, став вивчати море як літератор. Зберігся зошит письменника з нотатками: «Ланжероновская банка», «обрубистый мыс», «мористее», «кабельтов – 100 сажней», «зимой во время норд-оста берега покрыты густой мрачностью».
Тут, на відлюдді, на самоті, чого тільки не згадаєш. Згадував і рідну Київщину, річку Рось, діда – колишнього солдата. Його розповіді про засланого поета Тараса Шевченка проступали особливо виразно.
– Стояла наша рота у Гур’єві, на річці Урал. І проганяли якось через Гур’єв художника і поета, з кріпаків, Шевченка. Забрив його цар в солдати за мужицькі пісні. Розповідали служиві, що підібрав той Шевченко у нас, у Гур’єві, прутик з верби, повіз на Мангишлак і там посадив. І поливав три роки, доки він не зашумів листям.
«Треба взятися й записати ці враження, все одно не спиться». Та щось заважало. «Мабуть інерція лінощів». Вийшов на подвір’я, а потім спустився до гомінких хвиль.
Не спалося – а ніч як море.
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі). До стіни
Не заговорити ні про горе,
Ни про младенческие сны, – спливли у пам’яті засланські рядки поета. «А я тут теж, ніби у засланні, тільки добровільному», – подумалося.
Промайнуло десятиліття. 1931 року у Костянтина Паустовського виник задум написати повість «Кара-Бугаз» (опублікована 1932 року). Збираючи на Мангишлаку матеріал про цю унікальну місцину, згадав дідові розповіді про Кобзаря. Його вражало, що Шевченко на засланні не втратив ні краплі свого таланту, доброти й любові до України. 1938 року Костянтин Георгійович написав про Шевченка повість, де висвітлив основні періоди творчої біографії поета.
Тему Кобзаря колишній мешканець вулиці Чорноморської в Одесі продовжив у оповіданнях та багатьох статтях, де називав Тараса Шевченка великим співцем свого народу, провісником майбутнього.
