До кімнати, у якій тісно стоять робочі столи голови обласної організації Товариства Червоного Хреста України Тамари Володимирівни Барнич та її двох співробітниць, – Оксани Іванівни Ракамін і Олени Ігорівни Мусієнко, – раз по раз заходили раніше їм незнайомі люди. Переважно вимушені переселенці з Луганської та Донецької областей. Вони просили хоч чимось допомогти у важкій для них ситуації. Раді й одягу із взуттям, мийним засобам, канцелярським товарам, хоч чомусь їстівному.
Коли переступила поріг середніх років жінка, я, перш ніж вона поставила запитання, запитав її:
– А чому Ви звертаєтеся до Червоного Хреста, адже зараз й інші допомагають нужденним?
– Так то ж тимчасові і треба потрапити під випадок, щоб саме тобі допомогли, а Червоний Хрест же постійно цим займається. Я й раніше, до війни, до нього зверталася.
Після короткої розмови з відвідувачкою, переконавшись, що вона підходить під статус біженки, Тамара Володимирівна направила її на склад, де таким, як вона, видавав матеріальну допомогу Олексій Миколайович Тарасенко.
– Лише дванадцята година, а це вже двадцятий відвідувач, – сказала Барнич, відклавши папери зі звітами, підготовленими для відправлення до Києва. – І додала: – У нас кожна річ, кожний літр води, шматок мила або флакон шампуні, кожна копійка на рахунку. У минулі вихідні разом з нашими волонтерами провадили збирання продуктів і грошей в «Ашані». Люди не скупували. Лише грошей зібрали понад 19 тисяч гривень. Подібна акція провадилася в Харкові, Львові, Києві та Запоріжжі. Приємно відзначити, що одесити виявилися найактивнішими за її підсумками. Президент Товариства Червоного Хреста України Іван Ігнатійович Усиченко, звернення якого було опубліковано в «Одеських вістях», вимагає від червонохрестівців використовувати будь-які можливості для надання допомоги всім, хто її потребує із урахуванням подій, що відбуваються на південному сході країни. Завдяки його зусиллям і авторитету нарощується підтримка з-за кордону.
Не знаю стану справ в інших областях щодо надання допомоги переселенцям зі східних регіонів України, а в Одеській області червонохрестівці підтримали їх ґрунтовно. Ось лише деякі факти. Кілійською районною організацією Товариства Червоного Хреста України було взято під опіку 78 переселенців. Їм видали мийні засоби, постільну білизну, одяг, взуття на суму 12027 гривень. А організація Приморського району м. Одеси, крім перерахованих вище найменувань, додала дітям ще й іграшки, канцтовари, у цілому на 29000 гривень. Істотною виявилася підтримка червонохрестівців і дітям-сиротам, які прибули зі східних областей України та розмістилися в Дитячому будинку змішаного типу для дітей-дошкільників і дітей шкільного віку, який розташований у м. Білгороді-Дністровському. Зокрема, туди було доставлено портфелі, зошити, учнівські набори і, що особливо важливо, шкільна форма на суму 87920 гривень. Не залишилися без уваги і діти, яких гостинно прийняли в селищі Сергіївці. 120 дітям та інвалідам із Краматорська надали допомогу на 12 тис. 781 грн. Балтська організація ТЧХУ лише в липні передала для воїнів продукти харчування, засоби гігієни, медикаменти на суму близько 4 тисяч гривень, 1900 карток мобільного оператора «Лайф».
Можна навести й інші дані, які свідчать про те, що для Червоного Хреста чужої біди не буває, і він, як громадська, неприбуткова організація, ефективно допомагає державі вирішувати завдання із соціального захисту населення. Причому на добровільній, а не на примусовій основі, за покликом серця і душі.
І мене здивувало, коли двоє здорових, м’язистих чолов’яг зажадали:
– Ви повинні дати нашим дітям портфелі, форму, зошити, ручки…
Вислухавши їх і довідавшись, що вони в Одесі з червня, Тамара Володимирівна запитала:
– А ви що, не могли заробити своїм дітям на олівці? І ми, між іншим, нікому нічого не повинні і допомагаємо справді нужденним, виходячи з наявних можливостей.
Звичайно ж, молоді батьки могли потрудитися, адже оголошень про тих, хто потрібен на термінові роботи, задосить. Але ж на утриманській позиції легше перебувати.
«Турботливим» батькам були вручені портфелі та шкільні набори лише тому, щоб не постраждали їхні діти.
– Ми, можна сказати, не знаємо ні дня, ні ночі, – говорить Тамара Володимирівна. – Доводиться власними зусиллями приймати вантажі, складувати їх. А робочих рук і приміщень для цього не вистачає. Спасибі волонтерам, які, незважаючи на особистий час, постійно працюють із нами. Спасибі й усім тим людям, які приносять одяг, взуття, продукти харчування, підтверджуючи, що для них чужої біди не буває. Їм воздасться за їхню доброту. А особливо донорам, які здають кров для порятунку та лікування поранених воїнів. Приклад усім показує згуртована донорська команда Припортового заводу.
Коли завершувалася наша розмова, прийшла молода жінка. Стомлена, вона присіла на запропонований стілець, і сказала:
– Я до вас просто з вокзалу. Приїхала з Донецька. Мені сказали, що ви можете допомогти знайти мого брата. Він пропав безвісти. Сподіваюся, десь живий.
– Будемо допомагати. Назвіть свої дані та про брата, – сказала Тамара Володимирівна.
А я пішов, знаючи, що Червоний Хрест не залишить у біді й цю жінку, як не залишив тисячі їй подібних.
