У межах всеукраїнської книжкової виставки в бібліотеці ім. М. Горького відбулася презентація збірки поезії Володимира Невмитого «П’ята пора року». Своїми враженнями про неї ділиться письменник Дмитро Шупта.
Немає сумніву, Володимир Невмитий – з когорти авторів, які вподобують радикальні літературні течії. Такого штибу поети формують власну субкультуру, для них характерний лише їм притаманний дискурс у поетичний безмір. Боронь Боже, вони не цураються легітимованих традицій, ба навіть студіюють класичний спадок, але, попри все, «випорпуються з прокрустового ложа», торують окремішній шлях, гранують техніку віршування, обстоюють власний стиль. І за цим всім – як долина з пригірка – несподівана філософія вишуканої поетичної культури:
тьму-тьменну слів
за мене мовлених колись і кимсь
знайдеш у книгозбірні
та діброві
а думи
їх у форми паперові
не втиснути
Одвічний нурт у пошуках Парнасу, свого місця, та не під сонцем, а скорше – під зорями, й абсолютно вмотивована опозиційність до того, що творилося раніше. Інтервенція в незвідане й дає бажаний результат, передовсім – для вдумливого читача. Фактично духовне омовіння перед тим як стати на пороги храму слова (зодчий будуватиме собор у собі все життя). Жодного натяку на руйнацію класичних форм! Просто маємо красномовний приклад того, як з невичерпного лексичного річища можна вихоплювати пригорщами бурштинові згустки.
У цій поетиці скасовано пунктуацію, і тут – не позерство, а манера, продиктована відчуттям потреби самовираження, коли розділові знаки, погодьмося, стають на заваді сприйняттю мелодики вірша, його евфонійного відтворення розмаїтих інтонаційно-змістових відтінків думки і почуттів, коли мелодичний чинник відіграє домінантну роль, докорінно змінюючи природний зміст самого слова, впливаючи на семантику омонімів, надійно забезпечуючи задану ритміку твору.
Нині без розділових знаків пише вся Європа. Враження стрімкого руху автобаном без дорожніх знаків. Так написані, до речі, «Велесова книга», «Слово о полку Ігоревім», «Слово Оріян до Ока Божого»… Та в поета свій пунктир, своєрідна абдикація-зречення, що полягає в органічній непотрібності пунктуації, тобто інфузивних вприскувань розділових знаків у живлющу кровоносну систему тіла вірша. В такий спосіб у кожнім творі виникає віртуальна абісаль, своєрідне глибоководдя художнього матеріалу в невеликих за обсягом віршах.
Мелодику віршування насичують не тільки несподівані рими, а й передусім асонанси, анафори, паралелізми – вони й увиразнюють мелодійну рису. І таке треба тільки вітати, позаяк мелодика поезії автора стає доступно зрозумілою тільки у зв’язку з упорядковано викладеним змістом, а зміст розкривається повніше завдяки мелодиці.
Звісно, така технологія творчості може асоціюватися з анормальними віршами, що їх згруповує анаколуф, але то інша річ, бо…
чому нектари
цього літа прісні
затьмарив їх
палкий цілунок юнки
черпа палітра
кольорів із пісні
маєм дива
виспівують малюнки
Скажімо, книжка Володимира Невмитого «Втіхи на воді» (2009) – з розряду синестезійної поезії, в якій автор поєднує різні, а інколи віддалені асоціації, відчуття, переживання. Така поезія апелює до емоційної сфери, до підсвідомості, навіваючи читачеві думки й переживання автора, прищеплюючи нам візії, «мальовничу музичність», синетичні відчуття, не затлумлюючи природних.
Особливо вдатними є вірші сюжетні, де чітко вигранувано кульмінаційні піки, а також безсюжетні, – з їхнім підсвідомим потоком чарівної музики поезії чи поетичним потоком підсвідомості. Отже, у поета до цієї справи виявився свій системний підхід, що спричинив з’яву власних системних образів. Митцеві притаманний окультизм слова. Такі твори мають свій привабливий ангоб, свою енергетично звабливу витончену ауру.
Широка обізнаність, підтверджена на практиці свідомою акрецією багатющих знань і життєвого досвіду, вилитих у можливі поетичні образи, створюють оазу насолоди від прочитаного й співпережитого разом з автором. Адже сказано: «Говорити про найістотніше тоді, коли атрофоване саме поняття істоти речі – у цьому завжди полягала місія поета», якому…
невпинно
у діл
спадає
сонце
Домінантою творчості Володимира Невмитого є пошук опертя в нашому бентежному, розколошканому світі:
завологі смарагди зіниць
ледве зриме
дрижання дзвіниць
не полишать нізащо мене
тож напевно
і не відрізнить
де межує небесне й земне
що єдна й що роз’єднує вмить
Альтернативи таким шуканням нема, бо тільки в єдності, тільки в гуртуванні, в шанобі до інших та самоповазі ми зможемо усвідомити, хто ми є насправді, в чому полягає наша місія і де шляхи до нашого вивищення. Об’єднувати, консолідувати – це надважке завдання для будь-кого, а для Володимира Невмитого й поготів, бо він перебуває в епіцентрі творчого процесу українського андеграунду, у вирі змагань за становлення української державності.
Тож і пише митець про найістотніше, про найнеобхідніше і пише досконало, осягаючи з кожним твором усе нові й нові небокраї, заглиблюючись у надра душ людських, вивищуючи й окрилюючи наші почуття до небесних вершин. Ось чому втілені в поезію мистецькі погляди автора викликають велике зацікавлення у прихильників його елітарного мистецтва, яке він розуміє як один із засобів миттєвого вислову, а не як догму, що вимагає покори. Поет весь час розширює діапазони своїх мистецьких шукань.
Володимир Невмитий – прихильник хронотопу. Він переконує нас у тому, що віршована форма є складовою частиною простору, і навпаки, що форма твору тільки візуально настроює читача на якнайглибше сприйняття мистецького вислову, бо ж відкриття внутрішніх, прихованих естетичних вартостей форми веде до світловиявів душі, до проблеми світла як чинника неминучого й детермінованого, який рішуче впливає на якість поетичного твору.
Мистецька правда полягає ще й у тому, що поетові дано від природи бачити кольори чуттів, всю веселкову гаму радості світу, що його пізнав тільки він. Привабливим є й те, що творчі знахідки й відкриття поета – то лише засоби для вираження краси почуттів.
Треба бути свідомим і того, що, крім захвату поезією Володимира Невмитого, можуть з’являтися і полярні спротиви через відверте несприйняття новаторського слова, але то вже – справа смаку й не більше, бо творчість поета не вміщується в русло якогось конкретно означеного в літературі напряму. Поет зріло демонструє нам найкращі свої творчі можливості, і все це не заради псевдомодерності, а щоб якнайліпше втілити в життя свої мистецькі ідеї. Він уникає у творах етнографічного побутовізму, але письмо через це не стає безликим і являє собою філософсько-естетичний взірець творчості, що живиться глибинним національним корінням – з розкішного національного грунту.
Такого процесу просто не можна уявити за умови, якщо автор не обізнаний зі строкатими мистецькими напрямами, зокрема з експресіонізмом, конструктивізмом, імпресіонізмом, футуризмом, дадаїзмом тощо, – він усе перелопатив і вийшов на рубіж просвітлення власної душі, усунувши себе від натуралізму, якому в мистецтві просто немає місця. Натомість – лірика:
ти доторкнешся
душею
блакитного тла
перемістишся
на відстань цілунку
до мене
й ніби ніколи
нікуди
деінде не йшла
Очевидною є зміна аксесуарів традиційної палітри. Запропоновано багатющу гаму рухів і кольорів, різних відтінків і напівтонів, адекватну глибинним емоціям і внутрішньому непомильному чуттю поета, де вільно дихає натхнення таланту.
