Із припущенням, що сільський клуб своє відживає, директор Мирнопільського будинку культури Василь Фарима та художня керівниця, вона ж – керівниця народного колективу «Вишиванка» Любов Йощенко, категорично не згодні.
Ми розмовляємо в українській кімнаті Будинку культури, на другому поверсі, до якого ведуть широкі, на кілька майданчиків, сходи. Тут на стінах – чудові картини-вишивки, стародавні вишиванки, майстерно сплетений тин із мовби врослими в нього яскраво-жовтими соняшниками і заплетеною зеленою галузкою квітучої рослини небувалої краси. У рамках – грамоти, знімки, що відображають творче життя села, мистецтво самодіяльних артистів.
Показала Любов і грубий альбом із фотографіями останніх років, зробленими у творчих поїздках, на концертних виступах в інших районах і навіть у Німеччині.
«Ну що?» – запитально подивився на мене Василь.
…Про Фариму можна розповідати довго. Клубною роботою він займається 40 років. Багато доброго пов’язано з Мирнопільським будинком культури, побудованим у дарунок селу великим і заможним на той час колгоспом «Іскра». Про його голову, грека за національністю, Лазаря Позова донині згадують люди зі вдячністю за його велике й чуйне серце…
Усім своїм життям Фарима доводив: клуб не терпить людей пасивних, позбавлених творчої жилки та здатності жертвувати особистим часом. Василь – і директор БК, і вихователь, і музикант, що на яких тільки музичних інструментах не грає, і володар прекрасного голосу, і танцюрист такий, що дух захоплює, і будівельник, у руках якого все горить, і охоронець, коли це потрібно. Гаряча кров і сьогодні хвилює всю істоту цього сивуватого, з густою шевелюрою і все так само гарного цигана – дбайливого чоловіка українки Дарини, батька двох красунь-дочок, діда двох онуків і онучки. Він, попри свою гарячність, може знайти з усіма спільну мову, наполягти на своєму. Уявляю, як непросто було Фаримі довести, що гроші – 30 тисяч гривень, подаровані громаді особисто колишнім жителем Мирнопілля, екс-президентом товариства бессарабських німців доктором Едвіном Кельмом на 180-річчя села, треба використати на заміну вікон верхнього поверху. А вони величезні. Таке враження, що вся стіна із суцільного скла. І переконав-таки депутатів на сесії сільської ради. Тепер любо глянути збоку на фасад монументального будинку.
– Та я навіть на мить не уявляю не те що себе – село без Будинку культури! І скаже вам те саме будь-який його житель, – гарячкує Василь. – Село без клубу – це що людина без душі. Як і наш Будинок культури – без «Вишиванки». Згодні?
На всі сто! «Вишиванка» – цей чудовий народний колектив, створений 35 років тому, – гордість уже не тільки села, але й району, області. Як «Гердан» і «Хоро Бургуджи» з Виноградівки, «Дулакчія» і «Дивітлія» з Деленів, «Гармонія» і «Едельвейс» із Арциза, «Молоді серця» з Новоіванівки. «Вишиванці», що славить піснями дружбу народів, рідну Україну, аплодували на різних сценах. Їхні пісенно-музичні сюжетні композиції з використанням прядок, веретен, навіть живого поросяти, кози, півня, проходили на біс. Щоправда, сьогодні «живність» виготовили самі, дуже схожу на справжню. І костюми самі шили, чобітки розшивали. Та й сільська рада, сільський голова Іван Іванович Леонтьєв завжди руку допомоги подають. Виділили кошти на відновлення костюмів і на виготовлення сценічного взуття на замовлення у Вінниці, на творчі поїздки й на призи. Бажання творити завжди підтримує й районний відділ культури, яким успішно керує вже багато років Марина Миколаївна Чернишова – до того ж володарка золотого голосу, окраса багатьох концертних програм.
– А в такому обрамленні піклування й уваги, – говорить Фарима, – і творчий дух міцніший.
Недаремно на Івана Купала до Мирнопілля з’їжджалися звідусіль гості. Та й на Масниці вабили не тільки неповторні запахи млинців, але й бажання послухати «Вишиванку», що поповнила свій репертуар піснями, привезеними Любов’ю Йощенко з Полтавської області. Учасниці ансамблю їх полюбили і співають із превеликим задоволенням, змушуючи публіку пританцьовувати в такт. Так було в і Одесі, де на Масницю розкинув свій намет із багато накритими столами й Арцизький район. Одесити пригощалися, слухали бадьорі українські пісні «Вишиванки», пускалися в танок під чудовий акомпанемент професійного балетного музичного оформлювача народного ансамблю Степана Нікова й дякували за доставлену радість і дбайливе ставлення до народних традицій.
Саме це відзначили бессарабські німці-колоністи, що побували на ювілейному святі в селі, і Едвін Кельм, який запросив колектив у складі арцизької делегації до Німеччини, до міста Людвінбург, на свято з нагоди 180-річчя від дня заснування Мирнопілля. Там співали пісні українською, болгарською, німецькою мовами, показавши справжній майстер-клас автентичної народної творчості.
– А ви кажете, що сільський клуб своє відживає, – багатозначно промовив Фарима. – Так, життя змінюється. Воно вже не те, що навіть десять років тому. Міняти щось у клубній роботі треба. Не сперечаюся.
І вони це роблять, залишаючись у постійному пошуку нових форм, і успіхи вже є. Непогано заявив про себе недавно створений жіночий клуб «Хутірець», і тепер уже чоловіки хочуть, щоб щось подібне було створено й для них. А поки що «хуторянки» в суто жіночому складі (за участю сільської бібліотеки) проводять свої цікаві пізнавальні зустрічі, червоною ниттю через які проходить головна ідея – збереження народних традицій. При цьому одна на іншу зустрічі не схожі. Але всі проходять із іграми, конкурсами. Так було на Бабин день, на Миколая. Накривали столи, де кожна з 35 «хуторянок» демонструвала свої кулінарні здібності. Тільки на Масницю прийшли із чоловіками, вважаючи це свято сімейним.
Фарима називає Любу мозком колективу і його душею. Так, чи в чому іншому, а у відданості клубній справі вони схожі. І в родинах своїх мають повну підтримку. Більше того, діти пішли їхніми стежками, тим самим доводячи: сільський клуб – буде!
