Свій сталінградський архів я почав створювати в тепер уже далекому 1956 році, коли проходив строкову службу солдатську в уславленому місті на Волзі. Тоді тамтешня земля ще була щедро посипана осколоками й кулями, гільзами, напхана снарядами та мінами, що не розірвалися. А біля підніжжя знаменитого Мамаєвого кургану стояли підбиті танки й понівечені гармати, що чекали переплавки. Багато які жителі ще тулилися в землянках, виритих у схилах ярів. Навіть у центрі міста було чимало будинків, що дивилися порожніми очницями вікон. Про минулу війну нагадували закопчені кістяки цегляного млина, повністю не відновлений Будинок Павлова і фонтан на набережній зі скульптурами дітлахів, що взялися за руки та бігли по колу.
Там, у нескореному фашистами Сталінграді, по-особливому сприймалося й відчувалася велич подвигу його захисників. Щира правда про трагічні й героїчні дні та ночі великої битви викладена безпосередніми учасниками тих боїв, в архівних документах, що писалися по свіжих слідах подій.
У плині зимової кампанії 1941/42 рр. Радянські Збройні Сили домоглися значних успіхів, відкинувши гітлерівські війська на різних ділянках фронту на 150-400 км. Втрати супротивника на сухопутному фронті перевищили 860 тисяч чоловік.
Тому командування вермахту підтягнуло резерви й зосередило на радянсько-німецькому фронті понад 6,2 мільйона чоловік, понад 3200 танків і штурмових гармат, близько 43 тисяч гармат і мінометів, майже 3400 бойових літаків.
Улітку 1942 р. на сталінградському напрямку розгорнулися особливо запеклі бої. Тут наступала група фашистських армій «Б». У неї входила 6-та польова армія генерал-полковника Паулюса (13 піхотних і 5 танкових дивізій, загальною чисельністю понад 300 тисяч чоловік). До середини серпня захоплення Сталінграда й вихід до берегів Волги стали головною вже стратегічною метою ворога.
19 серпня німецькі війська двома угрупованнями почали наступ у напрямку північної та південної околиць Сталінграда. Через чотири дні танкам 6-ої армії вдалося прорватися до Волги. Літаки Ріхтгофена піддали житлові квартали міста варварському бомбардуванню. Захисники міста мужньо відбивали наземні атаки ворога. Надвечір 24 серпня тридцять три воїни на чолі з молодшим лейтенантом Г. Стрєлковим вступили в бій з 20 ворожими танками. Втративши п’ять машин, фашисти відкотилися назад. Солдат Сергій Прошин особисто знищив чотири танки, закидавши їх пляшками з горючою сумішшю. Таких прикладів не порахувати. Захисники Сталінграда стояли на смерть. Але ситуація загострювалася. Ворожі снаряди й міни вже розривалися не тільки на околицях, але й у центрі міста. До 12 вересня ситуація стала критичною. Гітлер заявив у ставці: «Росіяни на грані виснаження своїх сил. До відповідних дій широкого стратегічного характеру, які могли б бути для нас небезпечними, вони більше не здатні».
Обороняти основну частину Сталінграда було наказано 62-й армії, командування якої прийняв на себе генерал В.І. Чуйков. У південних районах боролася 64-та армія генерала М.С. Шумілова. Гітлерівці хвалькувато кричали про свої успіхи на Волзі.
13 вересня фашисти почали штурм міста. Саме із цього дня почалася небувала за своїм завзяттям і напругою боротьба безпосередньо за Сталінград, яка не переривалася ні на хвилину й тривала до 2 лютого 1943 року.
Ворог був тут зупинений, а на окремих ділянках відкинутий назад.
Іноді здавалося немислимим, що захисники міста вистоять. Але наші воїни трималися. Яскравим підтвердженням тому стала оборона будинку Солдатської слави на площі імені 9 січня. Послані в розвідку гвардійці сержант Павлов і рядові Александров, Глущенко і Чорноголовий вибили фашистів із цього будинку, закріпилися і послали повідомлення із проханням про підкріплення.
Фашисти бомбили, обстрілювали, незліченну кількість разів атакували захисників будинку танками й піхотою. Але звитяжці 58 днів і ночей стояли на смерть. Ворог не пройшов. Будинок захищав справжній «інтернаціонал» – українці Сагайда і Глущенко, росіяни Александров і Афанасьєв, грузини Мосіашвілі та Степаношвілі, узбек Турганов, казах Мурзаєв, таджик Турдиєв, татарин Ромазанов і сини інших народів.
Тракторний завод і заводи «Червоний жовтень» і «Барикади» захищала 138-ма стрілецька дивізія полковника І.І. Людникова. Навіть тоді, коли льодохід не давав резервам переправитися з лівого берега, бійці своїх позицій не здали. Рядовий Матвій Путилов забезпечував зв’язком штаб дивізії. Будучи пораненим в обидві руки, він доповз до місця розриву зв’язку і, помираючи, зубами з’єднав кінці телефонного проводу. Зв’язок був відновлений…
П’ятнадцятирічний навідник протитанкової гармати Ваня Федоров вступив у бій на площі Дзержинського із двома танками й цілою ротою автоматників. Коли гармата вийшла з ладу, Ваня стріляв з автомата. Він був поранений у праву руку й вів вогонь лівою. Коли відірвало кисть, Ваня взяв зубами зв’язку гранат і, притримуючи її покаліченими руками, кинувся під гусеницю танка.
«За Волгою для нас землі немає. Велінням Батьківщини й народу дороги за Волгу закриті». Це слова знаменитого снайпера Василя Зайцева.
Бійці жартома і з любов’ю називали його «Соколине око». До кінця бою на Волзі на особистому рахунку снайпера було 300 знищених фашистів.
Протягом тільки двох місяців гітлерівці втратили 180 тисяч чоловік убитими, 500 тисяч пораненими, велику кількість бойової техніки. А в літньому наступі 1942 року їх загальні втрати становили до 1 мільйона солдатів і офіцерів, 20400 гармат, понад 1500 танків й понад 4000 літаків. Створилися сприятливі умови для переходу радянських військ у контрнаступ. Керівництво підготовкою контрнаступу на місцях Ставка поклала на генерала Г.К. Жукова (на Південно-західному й Донському фронтах) і на генерала О.М. Василевського (на Сталінградському фронті). І о 7 годині 30 хвилин 19 листопада 1942 р. почалася грандіозна наступальна операція. За один день війська трьох фронтів прорвали ворожу оборону на всю глибину й просунулися на 10 – 35 кілометрів.
Частини Червоної Армії, здійснюючи операцію «Сатурн», одержали завдання знищити оточене угруповання ворога. Про те, що відбувалося у стані окупантів, відверто написав італійський майор Д. Толлон: «16 грудня радянські війська перекинули фронт італійської армії.
17 грудня розвалився весь фронт, а до 18 грудня на південь від Богучара зімкнулося кільце сил, що діяли із заходу й сходу… Багато які штаби почали зніматися з місця, втрачаючи всякий зв’язок з військами. Частини, атаковані танками, постаралися врятуватися втечею врозсип. Артилерія й автомашини були покинуті. Багато які офіцери зривали із себе відзнаки, солдати кидали кулемети, гвинтівки, спорядження, будь-який зв’язок виявився порваним…»
Таку атмосферу безнадійності та приреченості засвідчив міністр закордонних справ Італії Чіано, що відвідав 18 грудня 1942 р. ставку Гітлера в Герлицькому лісі. Колишній розвідник армії Паулюса майор Відер згадував: «Денний пайок хліба був знижений до 50 грамів на чоловіка. Люта холоднеча, муки голоду, епідемії та смертоносний вогонь супротивника, здавалося, уклали бойовий союз один з одним». Наші воїни зірвали спробу Геринга організувати постачання оточених військ по повітрю. З 19 листопада по 2 лютого 1943 р. було знищено до 3000 бойових і транспортних літаків німців.
Щоб уникнути марного кровопролиття, радянське командування 8 січня пред’явило супротивникові ультиматум про здачу із граничним терміном – 10 годин. Він був відкинутий. І почалася остання операція з розгрому гітлерівців під Сталінградом – «Кільце». 24 січня Паулюс послав Гітлеру радіограму із проханням дати дозвіл на капітуляцію. Але Гітлер її відкинув. 31 січня командувач 6-ї армії, що одержав звання генерал-фельдмаршала, Фрідріх Паулюс, начальник його штабу генерал-лейтенант Артур Шмідт, перший ад’ютант полковник Адам і група штабних офіцерів були полонені. Перший допит фельдмаршала провів представник Ставки Верховного головнокомандування генерал-полковник артилерії Воронов. А о 16 годині 2 лютого 1943 р. Донський фронт повідомив у своєму звіті про завершення розгрому сталінградського угруповання супротивника. Бойові дії в Сталінграді й у районі Сталінграда припинилися.
Ворог втратив 22 дивізії і 160 окремих частин посилення. У плині наступу було розгромлено 12 дивізій 3-ї та 4-ї румунських армій. Тільки на полі бою було підібрано й поховано 147200 убитих ворожих солдатів і офіцерів. У полоні опинилися 91 тисяча окупантів, зокрема 2500 офіцерів і 24 генерали на чолі з фельдмаршалом Паулюсом.
Перемога під Сталінградом підвищила міжнародний авторитет Радянського Союзу, зміцнила антигітлерівську коаліцію. Престиж фашистської Німеччини різко впав.
Як данина поваги до героїчних захисників і визволителів міста на Волзі була заснована медаль «За оборону Сталінграда». Нею нагороджено понад 707 тисяч учасників великої битви.
***
«…у безсмертному Сталінградському бою Червона Армія не тільки завдала поразки супротивникові, але й перейшла в наступ… Подібних досягнень може домогтися тільки армія, що має вміле керівництво, міцну організацію, відповідну підготовку і, насамперед, рішучість перемогти супротивника, незважаючи на власні жертви».
Франклін Рузвельт
«Надішліть, будь ласка, мої вітання з приводу капітуляції фельдмаршала Паулюса та з приводу кінця шостої німецької армії. Це справді дивовижна перемога».
Вінстон Черчілль
«Ми стали свідками одного з найзвитяжніших в історії подвигів оборонної війни, коли солдати російської армії прийняли на себе всю міць ударів нацистської військової машини й остаточно зупинили її».
Дуайт Ейзенхауер
«Радянська стратегія виявилася вищою за нашу… Найкращий тому доказ – результат битви на Волзі, у результаті якої я опинився в полоні».
Фрідріх Паулюс
***
Із фронтового щоденника В.І. Чуйкова (15 жовтня 1942 року):
«5 година 30 хвилин. Супротивник знову, як і вчора, почав посилену артилерійську підготовку на фронті від річки Мокра Мечетка до селища «Червоний Жовтень».
8.00. Супротивник перейшов у наступ танками й піхотою. Бій іде по всьому фронту.
9 година 30 хвилин. Атака супротивника на СТЗ відбита. На заводському стадіоні горять десять танків.
10.00. 109-й гвардійський стрілецький полк 37-ї дивізії зім’ятий танками й піхотою.
11 година 30 хвилин. Лівий фланг 112-ї стрілецької дивізії зім’ятий, близько 50 танків прасують його бойові порядки.
11 година 50 хвилин. Супротивник захопив стадіон СТЗ.
12.00. Убитий командир 117-го стрілецького полку гвардії майор Андрєєв.
12 година 20 хвилин. Радіограма із шестикутного кварталу, від підрозділу 416-го полку: «Оточені, патрони й вода є, помремо, але не здамося».
12 година 30 хвилин. Командний пункт генерала Желудьова бомблять пікірувальники. Желудьов залишився без зв’язку, у заваленому бліндажі, зв’язок із частинами беремо на себе.
13 година 10 хвилин. На КП штабу армії завалило два бліндажі.
13 година 20 хвилин. У бліндаж генерала Желудьова дано повітря (через трубу)…
14 година 40 хвилин. Телефонний зв’язок із частинами перервався, перейшли на радіо. Наша авіація не може піднятися з аеродромів; винищувачі супротивника блокують наші аеродроми.
15 година 25 хвилин. Охорона штабу армії вступила в бій.
16 година. Зв’язок із 114-м гвардійським полком перерваний, його становище невідоме.
16 година 20 хвилин. Близько ста танків супротивника вдерлися на територію СТЗ. Авіація супротивника, як і раніше, висить над головами, бомбить, штурмує.
16 година 35 хвилин. Командир полку Устинов викликає вогонь артилерії на себе, його КП оточений автоматниками.
17 година. Радисти ледве встигають записувати радіограми від підрозділів, які продовжують вести бій в оточенні…»
